Після смерті Яна Гуса (1369–1415) його наступники, гусити, почали розвивати його думки щодо богослов’я та практики Церкви, зокрема щодо питання мирянської чаші. Цього разу, однак, ішлося вже не про те, чи слід узагалі дозволяти її — адже це було однією з головних характеристик Гуса та його послідовників, — а про те, чи слід дозволяти її також малим дітям (parvuli) віруючих. Приблизно кажучи, серед гуситів сформувалися два табори: празькі магістри, які були здебільшого пов’язані з університетом у Празі, та пізніші таборити, які становили радикальне крило Чеської Реформації. Саме останні першими почали вимагати дитячого причастя (paedocommunio, communio parvulorum). Празькі магістри не погоджувалися з цим, і це призвело до публічних дискусій із цього питання. Народ Праги відкинув дитяче причастя як недійсне нововведення в Церкві.
Саме в цей час на сцені з’являється Яків із Міса (лат. Jacobellus de Misa, чеськ. Jakoubek ze Stříbra), який з 1419 року став проповідником у празькій Вифлеємській каплиці, а отже — наступником Яна Гуса на цій посаді, і який стояв на боці поміркованих гуситів. Він аргументував на користь практики дитячого причастя, яке, на його переконання, було невід’ємною складовою практики Давньої Церкви. У 1417 році він успішно захистив свої тези з цього питання проти магістра Симона з Тішнова (1370–1428), що, вочевидь, мало наслідком те, що празька сторона стала прихильною до дитячого причастя. Його трактат «Про причастя малих дітей» (Tractatus de Communione parvulorum) 1417 року подається тут уперше в англійському перекладі з латинського оригіналу. Насамперед це є спроба довести, що дитяче причастя справді було поширеною практикою в ранній Церкві й тому має обов’язкову силу для Церкви сьогодні.
Яків із Міса
Про причастя малих дітей
Причастя охрещених немовлят випливає з наведених нижче свідчень.
Йоан 6:
«Коли не будете їсти тіла Сина Людського і пити Його крові, не матимете життя в собі» (Ів. 6:53).
Цей текст слід розуміти як у сакраментальному, так і в духовному сенсі, як це очевидно з міжрядкового глосу та звичайного глосу до цього ж місця. Це також ясно з Августина в «Про освячення, розрізнення II», а також зі Скота в «Питаннях до четвертої книги “Сентенцій”, розрізнення II, питання I».
Матвія 26:
«Візьміть, їжте — це тіло Моє», а далі: «Пийте з неї всі» (Мт. 26:26–27).
Нехай віруючий зверне увагу, яких осіб мають на увазі апостоли в цьому місці, бо тут сказано: «пийте всі».
1 Коринтян 10:
«Ми всі причащаємося одного хліба і однієї чаші» (1 Кор. 10:17).
Ось, апостол каже: «всі».
Діонісій говорить у творі «Про церковну ієрархію»: «Діти, які ще не здатні розуміти божественні речі, стають учасниками святого народження в Бозі та найсвятіших знаків ієрархічного спілкування», тобто, за тлумаченням коментатора в цьому ж місці, — учасниками хрещення та Євхаристії. І Діонісій прямо говорить про дітей, які ще не здатні розуміти божественне, щоб противники істини не могли стверджувати, що його слова стосуються дітей, які вже мають здатність до розуміння.
Також той самий Діонісій говорить у тій самій книзі, у третій главі, присвяченій Євхаристії: «Жодне з інших таїнств не звершується істинно там, де не приймається Святе Причастя, щоб показати, що жодне таїнство не веде до справжнього покаяння, якщо не приймається Свята Євхаристія». Він прямо говорить: «жодне з інших таїнств не звершується істинно». Із цих слів ясно, що тут ідеться про таїнство вівтаря, коли він каже «у якому не приймається Святе Причастя», а також із наступних слів «у якому не приймається Свята Євхаристія». Те, що Діонісій у цьому місці справді говорить про таїнство вівтаря, підтверджує Тома у своїй «Summa», частина III, питання 65.
Кипріян у творі «Про відступників» згадує маленьку дівчинку, яка через свій вік не могла говорити, свідчити, розуміти або уникнути вчиненого гріха. Він пише: «Під враженням божественної величі маленька дівчинка відвернула обличчя, стиснула губи і відмовилася від чаші. Проте диякон наполягав і, попри її опір, влив їй деяку частину таїнства чаші». Додається також: «Це стосувалося немовляти, яке ще не досягло віку, щоб говорити». Із цього свідчення блаженного мученика ясно, що в його часи дітей причащали ще до досягнення віку розуміння, і ніде не зафіксовано, щоб він це засуджував, що він безперечно зробив би, якби вважав це неправильним, особливо з огляду на те, що це сталося в його присутності.
Так само той самий Кипріян говорить у листі: «Через хрещення приймається Святий Дух, і тому охрещені та ті, хто прийняв Святого Духа, мають пити чашу Господню». Це він сказав, говорячи про немовлят у згаданому сенсі, а саме — що немовлята, народжені через хрещення, мають право приймати таїнство причастя не лише після досягнення віку розуміння, але й одразу в дитинстві.
Августин пише в «Про заслуги і прощення гріхів та про хрещення немовлят»: «Послухаймо Господа, а не уявлення і здогадки смертних, коли Він говорить про таїнство Свого святого столу, до якого ніхто не має права приступати, окрім охрещених: “Коли не будете їсти Мого тіла і пити Моєї крові, не матимете життя в собі”». І він додає: «Хіба хтось наважиться сказати, що ці слова не стосуються також і малих дітей?» Далі він говорить, що той, хто так стверджує, є неуважним, бо якщо не всі охоплені цими словами, то й старші даремно турбуються про це.
Августин ясно говорить і про те, що діти не здатні чути й розуміти, але це не скасовує сили таїнства. Він каже, що Христос не говорить «коли хтось їстиме», а «коли ви їстимете», ніби звертаючись до тих, хто здатний чути й розуміти, чого малі діти не можуть, але при цьому все ж включає і їх у дію таїнства.
Далі Августин говорить, що в Церкві Карфагена хрещення називають спасінням, а таїнство Тіла Христового — життям, і що це походить від давньої, на його думку, апостольської традиції, згідно з якою ніхто не може досягти спасіння і вічного життя без хрещення і без участі в Господньому столі.
І так Августин, разом з іншими Отцями, послідовно навчає, що обидва таїнства — хрещення і Євхаристія — належать також і дітям, і що відмова в одному з них не має підстав у Святому Письмі, Переданні чи практиці Давньої Церкви.
Даміан Домке вивчав історію та латинську мову в Гайдельберзькому університеті імені Рупрехта і Карла (Німеччина) і нині здобуває ступінь доктора історії. Його докторська робота присвячена Амандусу Полану та переходу університету й міста Базеля до кальвінізму наприкінці XVI — на початку XVII століття.
Сфера його зацікавлень охоплює історію Церкви пізнього Середньовіччя та Реформації, історію догматики та ідей, а також історію Чеських земель у ранньомодерний період.
Стаття перекладена з сайту Theopolis Institute