Простежуючи шлях від гріха до суду і далі до благодаті, Господній день 4 у Гейдельберзькому катехізисі завершує першу частину, яка стосується людського гріха і нещастя. У третьому Господньому дні (питання 6–8) йшлося про те, що Бог створив людину доброю, але через непослух вона втратила цю природу. У четвертому Господньому дні (питання 9–11) розглядаються важливі питання: чи справедливо Бог вимагає від нас неможливого, чи залишиться наш бунт без покарання, і чи можемо ми сподіватися на Його милість. Ці питання допомагають нам усвідомити глибину гріха, зрозуміти Божий суд і побачити потребу в благодаті. Господній день 4 тісно пов’язаний із попередніми, уточнює наш стан і підводить до теми спасаючої благодаті, яка розкривається далі. Це важливий крок у формуванні віри: усвідомлення своєї провини перед Богом. Тільки визнавши справедливість Його суду, ми можемо по-справжньому оцінити Його милість.

ДЕНЬ ГОСПОДНІЙ 4

Питання 9: Але хіба Бог, вимагаючи у Своєму Законі того, на що людина не здатна, не робить людину неправедною?

Відповідь: Ні, Бог створив людину спроможною дотримуватись Закону¹. Однак за намовою диявола², людина у свавільній непокорі³ обібрала саму себе та вкрала ці дари у всіх своїх нащадків⁴.

1. Бут. 1:31; Еф. 4:24.
2. Бут. 3:13; Ів. 8:44.
3. Бут. 3:6.
4. Рим. 5:12, 18, 19.

Питання 10: Чи залишить Бог без покарання такий непослух та бунт?

Відповідь: Звичайно ж, ні. Він страшенно розгніваний через гріх, у якому ми народжуємось, а також через гріхи, які ми чинимо. Справедливо засудивши гріхи, Бог покарає їх тут на землі, а також у вічності¹, проголошуючи: “Проклятий, хто не дотримає слів цього Закону, щоб виконувати їх!”²

1. Вих. 34:7; Пс. 5:4–6; Наум 1:2; Рим. 1:18; Еф 5:6; Євр. 9:27.
2. Гал. 3:10; Повт. Зак. 27:26.

Питання 11: Але хіба Бог не милостивий?

Відповідь: Бог, звичайно ж, Милостивий¹, але Він також Справедливий². Його справедливість вимагає, щоб стосовно гріха, учиненого проти Його Верховної Величності, було вжито крайніх заходів: вічних мук тіла та душі³.

1. Mт. 25:35–46.
2. Вих. 34:6–7; Пс. 102(103):8–9.
3. Вих. 34:7; Повт. Зак. 7:9–11; Пс. 5:4–6(5-7); Євр. 10:30–31.

Богословський розбір

Питання 9: Божий Закон і нездатність людини

Питання 9 порушує важливу тему: чи справедливо Бог вимагає від нас того, чого ми не можемо виконати після гріхопадіння? Для багатьох це питання звучить не лише теоретично. Скільки разів сучасна людина, спостерігаючи власні невдачі чи трагедії у світі довкола, запитує: “Невже Бог очікує від мене неможливого? Чи не занадто Він суворий, якщо я вже спіймався у тенета власної слабкості?” Наприклад, у наші дні, коли війна чи стрес руйнують відчуття контролю над життям, багато хто зневірюється у собі та ставить під сумнів справедливість Божих вимог. Молоді християни часто кажуть: “Я намагаюся бути кращим, але знов і знов роблю ті самі помилки. Хіба Бог не розуміє, що я не можу змінитися?” Такі питання не є чимось новим: вони йдуть від самого кореня падіння Адама і Єви, коли людина переклала провину за свою поразку на когось іншого або на обставини, фактично сумніваючись у правді і доброті Божого закону.

Катехізис відповідає однозначно: Бог не винен у нашій нездатності, оскільки створив людину праведною і вільною, здатною виконувати Його Закон. Проблема виникла через свідомий вибір людини до непослуху, що призвело до втрати праведності та добрих дарів. Як зазначено в Катехізисі, Адам «обібрав саму себе та вкрав ці дари у всіх своїх нащадків». Через його непослух гріх поширився на все людство: «Через одного чоловіка гріх увійшов у світ, а гріхом – смерть, тож смерть прийшла на всіх людей, бо всі згрішили» (Рим. 5:12). Хоча наша природа тепер поневолена гріхом, це не звільняє нас від відповідальності. Моральний обов’язок любити Бога і ближнього залишається незмінним.

Отже, Бог не чинить неправди, вимагаючи від людини виконання Свого Закону. Наша нездатність виконати заповіді є наслідком нашої провини, а не Божої. Реформатське вчення підкреслює: всі ми згрішили в Адамі і заслужили прокляття та смерть, тому Бог був би справедливим, якби залишив людство у гріху. Як зазначає ІІ Гельветичне сповідання, людина добровільно відмовилася від добра і стала підвладна гріху, і це стосується також її нащадків. Навіть у впалому стані людина залишається відповідальною за невиконання Божих велінь. Закон Божий, за апостолом Павлом, служить дзеркалом, що показує наш гріх і нужденність (пор. Рим. 3:20). Мета цих істин – не виправдати гріх, а викрити його. Усвідомлення власної провини є необхідним кроком до спасіння. Як писав Жан Кальвін, «людина ніколи не побажає шукати Бога, доки спершу не усвідомить, що вона загинула сама в собі». Викриття гріха відкриває нам Божу праведність: Господь залишається святим і справедливим навіть у нашій впалості.

Хоча це вчення суворе, воно також приносить розраду. Божий Закон, який ми не можемо виконати без благодаті, показує нам наш справжній стан і позбавляє ілюзій про власну доброту. Коли ми усвідомлюємо свою духовну слабкість, ми стаємо готовими прийняти Божу милість. Бог не залишив нас у безнадії: Він відкрив шлях до спасіння, не скасовуючи Свій Закон, а зробивши те, що було неможливо для людини. Господь дав нам Того, хто виконав Закон — Свого Сина. Катехізис наголошує: гріх неминуче веде до суду, але Божий суд — не останнє слово, бо є ще Його милість.

Питання 10: Божий гнів і покарання за гріх

Питання 10 веде нас далі у важку правду про наш стан: «Чи залишить Бог без покарання такий непослух та бунт?» Відповідь звучить як вирок: ні, жоден гріх не залишиться без належного покарання. Щоб глибше зрозуміти причину такого Божого гніву, важливо побачити це у світлі біблійного завіту. З самого початку Бог встановив із людьми особливі стосунки – заповіт довіри, послуху і взаємної вірності. Людина створена не просто під законами, а у любовному союзі з Творцем, Який обіцяв життя й благословення у слухняності, а смерть – у разі відступництва (Бут. 2:16–17). Гріх не лише порушує моральний принцип, але є зрадою цієї заповітної дружби і вірності. Саме тому Божий гнів має перш за все глибоко особистий, стосунковий характер – це реакція Вірного Господа на невірність Його народу. Святий Бог не може дивитися крізь пальці на зло. Він любить Своє творіння, любить праведність і правду – а тому ненавидить гріх, що руйнує і спотворює добро. Біблія багаторазово стверджує, що Божий гнів горить на гріх. «Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей…» – проголошує апостол Павло (Рим. 1:18). Гнів Господній – це не примха і не вибух емоцій, а свята реакція Божої справедливості на зло. Бог гнівається, бо є по-справжньому морально досконалим і небайдужим. Якби Він байдуже ставився до гріха, що нищить життя людей, хіба був би Він благим і праведним? Навпаки, Писання відкриває нам Господа як Суддю, що «щоденно гнівається» на нечестивого (Пс. 7:12), тобто постійно і незмінно противиться гріху Своєю праведністю.

Катехізис нагадує, що об’єктом Божого гніву є всі наші гріхи – і первородний гріх, успадкована зіпсутість, в якій ми народжуємось, і актуальні гріхи, тобто злі думки, слова і вчинки, які ми чинимо щоденно. Іншими словами, Бог гнівається не лише через «чужі» гріхи – гріх Адама чи «великих грішників», – але і через мої особисті провини. Кожен мій гріх є образою Божої святості. Кожен гріх – великий чи малий в людських очах – робить мене винним перед Ним. Слово Боже ясно говорить: «Проклятий, хто не дотримається слів цього Закону, щоб виконувати їх!» (Повт. Зак. 27:26; Гал. 3:10). Усі ми порушили Закон і підпали під прокляття. Жоден грішник не уникне праведного суду Бога. Він – Цар і Суддя, Який забезпечує моральний порядок у Світові. Якби Бог не карав гріх, всесвіт був би зрештою поглинутий силами беззаконня, а добро втратило б будь-який сенс. Але наш Господь – «правдивий у всіх ділах Своїх» (Пс. 144:17), тому непокірність Його волі неминуче тягне за собою осуд.

Відповідь Катехізису підкреслює: Божа кара за гріх є двоякою – тимчасовою (тут на землі) і вічною. Інколи вже у земному житті ми пожинаємо наслідки свого бунту: зовнішні лиха, внутрішні муки сумління, «дочасні кари» Божі, які мають нас протверезити. Але якщо людина не кається, залишається ще суд остаточний. «Людям призначено вмерти один раз, потім же суд» (Євр. 9:27). Божий присуд щодо упертого грішника – це вічне відлучення від Божої присутності, вічні муки душі і тіла у геєні (пеклі). Ця страшна правда підтверджується багатьма місцями Письма. Сам Господь Ісус застерігав, що коли Він сяде судити народи, то скаже відкиненим: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований для диявола та ангелів його» (Мт. 25:41). Вогонь Божого гніву праведно горить проти гріха, і без покарання не залишиться жодна провина. Абсолютна святість Бога вимагає абсолютної справедливості.

Ця істина – одна з найважчих для людського серця. Багато людей спотикаються об неї: як може люблячий Бог гніватися і карати творіння, яке Він же і полюбив? Проте Боже Слово є незмінним: «Господь… многомилостивий та правдивий, що вибачає провину й переступ та гріх, та певне не вважає чистим винуватого» (Вих. 34:6–7). Милосердя не витісняє Божу правду. Господь готовий прощати, але вінуватого не може виправдати неправдою. Він ніколи не назве зла добром. Отже, наші гріхи мусять отримати належний осуд – якщо не на нас, то на Комусь іншому. І тут ми підходимо до межі людських можливостей. Ми самі не можемо ані уникнути, ані відмінити Божий праведний присуд. Ніякими нашими зусиллями, навіть найкращими, ми не відкупимося від провини; більше того, без благодаті «наш борг щодня зростає» (ГК 13). Ця реальність – повне банкрутство людини перед Богом – готує наше серце до прийняття Євангелії спасіння. Адже слово «Євангелія» означає «блага звістка», і стає воно благаю звісткою лише для тих, хто спершу усвідомив жахливу звістку про свій гріх і його наслідки. Коли ми приречено запитуємо: «Хто ж може спастися?», – тоді й тільки тоді ми готові почути про Божу силу спасіння.

Катехізис підводить нас до важливого моменту: ми заслуговуємо на гнів і покарання, і якщо нічого не зміниться, нас чекає «страшний суд і палкий огонь, що має пожерти противників» (Євр. 10:27). Але Бог дозволяє нам побачити свій безвихідний стан не для того, щоб ми впали у відчай, а щоб показати ще більшу благодать. Бог відкриває рану гріха, щоб ми звернулися до Лікаря. Він показує вирок, щоб привести нас до помилування. Наша безнадійність без Христа — це фон, на якому особливо яскраво видно добру новину про Христа. Тому ця частина катехізису, хоча й здається похмурою, сповнена прихованої надії: коли ми визнаємо справедливість Божого гніву, наше серце починає шукати порятунку. І Бог вже приготував його, про що говорить останнє запитання Господнього дня 4.

Питання 11: Милість Божа та вимоги справедливості

Питання 11 звучить як волання душі: «Але хіба Бог не милостивий?» Після усіх страхітливих істин про невідворотність суду й пекла природно виникає бажання схопитися за Божу милість. Справді, чи не скасовує Божа любов і милосердя Його гнів і осуд? Чи не могли б виявлені Богом милість і довготерпіння «покрити» нашу провину, примусивши справедливість відступити? Багато людей, навіть визнаючи себе грішниками, все ж плекають надію, що *«Бог добрий, простить». *Катехізис же відповідає дуже чітко: так, Бог є по суті Милосердний, але Він так само є і Справедливий. Іншими словами, милість Божа не усуває Його справедливості. І тут важливо не впасти в дві крайності — «дешевої благодаті», яка виправдовує все без покаяння, або жорсткого легалізму, який визнає тільки вирок і відкидає милосердя. Жоден із цих шляхів не відображає Євангеліє: «дешева благодать» ігнорує глибину зла й ціну прощення, а суворий легалізм закриває двері спасіння навіть каючому. Справжня Божа благодать полягає саме в гармонії милості зі справедливістю. Господь бажає спасіння грішника, але не може зректися Себе – не може перестати бути Святим і Праведним. Тому прощає Він лише так, що Його праведність залишається непорушною. У відповіді Катехізису сказано: «Його справедливість вимагає, щоб стосовно гріха, учиненого проти Його Верховної Величності, було вжито крайніх заходів: вічних мук тіла та душі» . Це майже дослівно перегукується з проголошенням Канонів Дортського синоду: «Бог не лише дуже Милостивий, але й надзвичайно Справедливий… Його справедливість вимагає покарання за гріхи, які ми вчинили проти Його неосяжної величності. Покарання є часовим і вічним та стосується як душі, так і тіла» .

Отже, за всі гріхи — наші образи величі Божої — має бути заплачено сповна. Борг справедливості нікуди не зникає. Неможливо просто так «взяти і пробачити» кривду, не відновивши порушену рівновагу добра. У глибині серця ми самі це знаємо: якщо хтось вчинив жахливе зло проти невинного, і суддя «милостиво» відпускає злочинця без кари — хіба назвемо ми такого суддю справедливим? Звичайно, ні. Подібно й Бог не може проявити милосердя ціною несправедливості. Милість і справедливість Божі — не суперники, а два грані єдиного Божого характеру. Він одночасно і абсолютно люблячий, і абсолютно праведний. Цю істину прекрасно виражає Бельгійське віросповідання: після гріхопадіння «Бог явив Себе таким, яким Він є, а саме: милосердним і справедливим. Він милосердний у тому, щоб визволяти та спасати… обраних… Він справедливий у тому, що полишає інших у їхній руїні та падінні, у які вони самі поринули» . Бог милосердний, бо взагалі дарує порятунок хоч комусь із загиблих; і Бог справедливий, бо нікого не карає невинно, а лише залишає грішника пожинати наслідки власного вибору. Ця двоїця — милість і суд — проходить через всю Біблію. «Милість і правда зустрілися, справедливість і мир поцілувались» (Пс. 84:11) — як це можливо? Не за рахунок одна одної, а в чудесному Божому задумі спасіння. Щоб милість перемогла наш гріх, Божа справедливість мусила бути задоволена.

На цьому місці катехізис підводить нас до великого перелому: якщо Божа справедливість незмінна, а ми не в силі уникнути кари, то єдина надія — що хтось інший понесе належну нам кару і виправдає нас перед Богом. Людство потребує Посередника і Викупителя, який би водночас явив і милосердя Божої любові, і задовольнив вимоги Божої справедливості. Саме так і сталося: «Бог доказує Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Отже, тим більше нині, будучи виправдані Його кров’ю, ми спасемося Ним від гніву» (Рим. 5:8–9). На Golгофському хресті милосердний Бог став справедливим Суддею і виніс присуд Самому Собі в особі Свого Сина. В Ісусі Христі наша вина перекладена на Святого і Безгрішного, а Його праведність — подарована нам, винним. Так Бог зберіг вірність Своїй правді, і одночасно виявив безмірну милість до грішників. Апостол Павло стверджує, що Бог дав Свого Сина “як умилостивлення (жертву примирення) в крові Його… щоб виявити Свою справедливість… щоб виявитися праведним і виправдовуючим (грішника), що вірує в Ісуса” (Рим. 3:25–26). Ось вона, таємниця Євангелія: Бог залишається праведним, навіть коли прощає неправедних, бо їхній борг сплачує Сам. Милість торжествує над судом – не відміняючи суд, а звершуючи його за нас (Як. 2:13).

Отже, питання 11 фактично підводить підсумок усій першій частині катехізису (про гріх і нещастя) і готує ґрунт для другої частини (про визволення). Ми визнали себе повністю негідними і безпомічними – але навзамін отримали відкриті обійми Божої благодаті. Господь і Суддя, що справедливо засуджує гріх, Сам дає нам Спасителя від гріха! Ця дивовижна звістка розкривається вже в наступному, 5 Господньому дні Катехізису. Божа любов не суперечить Божій святості: в Христі Божа любов виконала все, чого вимагала Божа святість. Такі істини перевершують наш розум, але наповнюють серце благоговінням і вдячністю. Як писав Г. Бавінк, лише тоді, коли ми бачимо всю серйозність Божого гніву, ми здатні оцінити глибину Його милості: на тлі нашої цілковитої зіпсутості благодать сяє як єдина зірка на нічному небі. Тому реформатське богослов’я завжди міцно тримається двох полюсів – Божої справедливості та Божого милосердя. Історично це було критично важливо і в часи Реформації, і залишається важливим для нас сьогодні (про що скажемо далі).

Перед тим як перейти до історичного контексту, підсумуємо внутрішню логіку Господнього дня 4.

Ось чотири основні кроки цього шляху:

1. Гріх позбавив нас здатності чинити добро і зробив винними без виправдання.

2. Божий суд справедливо нависає над кожним із нас за цей гріх.

3. Божа благодать дає нам вихід, задовольняючи вимоги суду через жертву Христа.

4. Прийнявши це спасіння, ми покликані до вдячності і святого життя.

Кожна душа, що навертається до Бога, проходить цей шлях: від усвідомлення своєї погибелі – до радості викуплення і посвяти Господу. Катехізис веде нас цим шляхом поволі, крок за кроком, закладаючи міцний фундамент віри.

У світлі Реформації: як Церква формулювала цю істину

Чому тема гріху, вини і Божого суду була критичною за часів Реформації? Тому що саме від розуміння цієї теми залежало зрозуміння Євангелія спасіння. На зламі XV–XVI століть Церква перебувала в кризі: середньовічне богослов’я і практика в чомусь применшували глибину людського гріха, а значить і потребу в радикальній Божій благодаті. Поширеними були уявлення, що людина, хоча й упала, все ж має певну внутрішню здатність до добра, може співпрацювати з благодаттю у своєму спасінні, «заробляти» прощення ділами покути. Такий напівпелагіанський оптимізм щодо людської природи призводив, з одного боку, до самоправедності та зловживань (продаж індульгенцій, пусті обряди замість живого покаяння), а з іншого залишав чутливі сумління у постійному страху (люди ніколи не були певні, чи достатньо вони задовольнили Бога). Реформація ж почалася з повернення до біблійної доктрини гріхопадіння та виправдання вірою. Мартін Лютер, досліджуючи Писання, усвідомив, що «всі під гріхом» (Рим. 3:9) і жодними ділами Закону людина не може виправдатися перед Богом. Лише тоді він зрозумів і блаженну звістку про праведність, що дарується даром, по вірі, завдяки Христу. Сам Лютер пізніше згадував про цей переломний момент, писавши: “Коли я зрозумів, що праведний житиме вірою, і що Бог виправдовує і милує грішника не за заслуги, а з милості, тоді я відчув себе так, ніби народився вдруге і пройшов відкриті ворота раю”. Лютер назвав цей момент прозріння «другим народженням». Подібним шляхом йшли й інші реформатори. Жан Кальвін у своїх «Настановах» присвятив перші розділи після пізнання Бога саме пізнанню нас самих, нашої гріховності. Він писав: «Людина ніколи не досягне істинної самопізнаності, доки не засяє їй лице Бога, в якому вона побачить і свій гріх».

Кальвін наголошував на тотальній зіпсутості людини після гріхопадіння: наш розум осліп, воля поневолена гріхом, ми нездатні любити Бога, доки Він першим не змінить нашого серця. Ці твердження не були новими – їх озвучував ще блаженний Августин у V столітті, а згодом середньовічні богослови (Фома Аквінський тощо). Але в епоху Реформації їх довелося наново утверджувати супроти практичних перекосів церкви. Питання 9–11 Гейдельберзького катехізису якраз коротко підсумовують реформатське вчення про людську зіпсутість і Божий суд. Для наших духовних пращурів це був далеко не теоретичний момент: від нього залежало проповідування спасіння solo gratia (лат. «тільки благодаттю»). Варто згадати, що Римо-католицький собор у Тренті (1540-і роки) офіційно проголосив анафему (прокляття) тим, хто твердить, ніби людині неможливо дотримати Божі заповіді – це саме той принцип, який містить запитання 9 нашого катехізису. Тридентський собор стояв на позиції, що відроджена благодаттю людина може і повинна виконати Закон (практично – заслужити виправдання). Натомість реформатори відповідали: «Ні, Закон завжди викриває грішника, женучи його до Христа; лише Христос виконав Закон за нас, а ми приймаємо спасіння вірою і живемо в покорі та вдячності». Цей суттєвий конфлікт вчень пояснює, чому Гейдельберзький катехізис так акцентує те, що ми не можемо самі, а отже потребуємо Замінника.

У наступному поколінні богословів тема справедливості Бога теж стала полем бою – цього разу з боку армініан (прихильників Якоба Армінія). Вони стверджували, що Бог не може справедливо карати людей за гріх Адама, якщо ті не мають можливості самим обрати добро. Армініани фактично ставили під сумнів вчення про повну нездатність людини до добра без Божої благодаті. У відповідь Дортський синод (1618–1619) проголосив знамениті Канони, де, зокрема, було сказано: «Причина невір’я – в людині, і аж ніяк не в Бозі» . Бог нікого не робить грішником силою – люди грішать добровільно; тому Бог не несе відповідальності за їхнє зло. А от віра і спасіння – навпаки, цілковитий дар Божої милості. Так само, щоб підкреслити серйозність гріха, Канони Дорту починаються з твердження: «Усі [люди] впали в гріх і руїну, відрікшись від своєї початкової невинності… Бог вирішив дати їм Христа, щоби… [визволити] їх від усіх гріхів Своєю Кров’ю: від первісних і поточних» . Таким чином, і в протестантському світі була необхідність обстоювати біблійну істину: людство настільки зіпсуте, що потребує Божого чуда благодаті, а Бог настільки праведний, що благодать мусить повністю задовольнити Його суд.

Реформатські богослови пізніших століть продовжували розробляти цю тему з глибоким благоговінням. Герман Бавінк, видатний голландський теолог XIX ст., писав, що властивості Божої любові й Божої святості є нероздільними: «На Голгофі любов і праведність Божа об’явилися водночас: Бог сам задовольнив умови, які поставив Своїй любові Його закон… Тому хрест є найвищим доказом і Божої милості, і Божої справедливості». Луїс Беркоф, автор відомого підручника догматики (1938), навчав, що кожен гріх є нескінченною образою Бога і заслуговує нескінченного покарання. Він підкреслював далі: «Святість і справедливість є основою Божого гніву. Якби Бог не був справедливим, Він міг би просто пробачити гріх без жодного відшкодування; але саме тому, що Він безмежно святий, кожне порушення Його Закону мусить нести покарання». Так само і Вестмінстерські стандарти (що належать до пресвітеріанської гілки Реформації) цілком узгоджуються з Гейдельберзьким катехізисом у цьому питанні. Вестмінстерське сповідання віри в розділі VI стверджує, що внаслідок гріхопадіння ми «стали цілковито нездатними до будь-якого духовного добра, що супроводжує спасіння», а тому «незроджена людина не може власною силою навернутись чи приготувати себе до спасіння» (WCF 9.3). Також Вестмінстерський короткий катехизм нагадує: «Кожен гріх заслуговує на Божий гнів і прокляття, як у цьому житті, так і в майбутньому» (пит. 84). Як бачимо, усі класичні сповідання і богослови Реформації одностайні в цьому питанні. Для них було надзвичайно важливо вберегти ідеальну рівновагу біблійної істини: людина сама по собі цілковито втрачена, але цілковито викуплена Христом; Бог невблаганно справедливий, але безмірно милостивий у Христі. Тільки з такого глибокого розуміння гріха і благодаті могло постати гасло «Солі Део глорія» («Єдиному Богу слава»), бо спасіння від початку і до кінця від Бога.

Отже, Господній день 4 віддзеркалює основоположні принципи протестантської віри. На зламі епох люди знову відкрили те, про що ніколи не переставало свідчити Боже Слово: «Як усі вмирають в Адамі, так само в Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:22). Адам своїм гріхом привів нас під гнів і осуд, але Ісус Христос Своїм послухом і жертвою відкрив нам вихід до прощення і життя вічного. Ця звістка актуальна і незамінна у всі часи. Сучасна людина, як і людина XVI століття, схильна применшувати проблему гріха – але наслідки від цього катастрофічні: тоді незрозумілим стає і хрест Христів. Як писав Пурітанський катехізис: «Поки гріх для нас солодкий – Христос буде гірким». Реформація ж повернула гіркоту усвідомлення гріха, щоби солодкість Христової благодаті знову наповнила Церкву. Наш Катехізис, укладений у розпал тих подій, прагне того ж для нас.

Як жити цими істинами

Богословські істини Господнього дня 4 покликані не лише дати нам знання, а й змінити наше духовне життя. Ось кілька практичних уроків:

• Смиренна ідентичність віруючих. Усвідомлення нашої глибокої зіпсутості та незаслуженості перед Богом формує в нас покірливе серце. Християнин знає: «не з діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:9). Ми – прощені грішники, врятовані чистою благодаттю. Це уберігає нас від гордості та презирства до інших. У церкві нема місця для самовиправдання чи духовної пихи: усі ми стоїмо біля хреста на рівних. Таке розуміння своєї ідентичності – «я найперший з грішників, але помилуваний Богом» (1 Тим. 1:15–16) – наповнює нас одночасно і глибоким смиренням, і глибокою вдячністю. Ми більше не шукаємо праведності в собі, а спочиваємо у праведності Христа. Це джерело справжньої єдності між віруючими: ніхто не кращий за іншого, всі живуть з благодатної руки Господа. Щоб практично вкорінити це у своєму щоденному житті, спробуйте просту духовну вправу: кожного ранку цього тижня назвіть перед Богом одну незаслужену милість, яку ви отримали. Нехай це стане вашою щоденною молитвою: “Господи, сьогодні я дякую Тобі за…”. Такі конкретні вправи допомагають смиренню і вдячності перейти з теорії у щоденну звичку.
• Втіха для зранених совістей. З першого погляду, навчання про Божий гнів і пекло видається несумісним з утіхою. Але для людини, яка вже відчула тягар вини, ці істини – якраз ключ до справжньої розради. Чому? Бо ми дізнаємося, що Бог бачить і сприймає наш гріх серйозніше, ніж ми самі. Він не ставиться байдуже до нашого болю, спричиненого гріхом – ні нашим власним, ні чужим. Бог гнівається на зло, яке нас руйнує. Це означає, що наш гріх не замовчується, а вирішується. Божа справедливість гарантує: жодна несправедливість у цьому світі не буде забута чи проігнорована. Для скривджених це джерело надії – Сам Господь є месник за кривди (Рим. 12:19). А для винних (усіх нас) – це спонука тікати під захист Голгофи. Віруюча душа, яка журиться через свою негідність, знаходить мир, коли бачить, що весь гнів Божий за її гріхи вже вихлюпнувся на Христа. «Немає жодного осуду тим, хто в Христі Ісусі» (Рим. 8:1) – ось найсолодша утіха для совісті! Господь не вимагає двічі за той самий борг: якщо ти у Христі, твій борг сплачений, твоя провина знята, Бог праведний, прощаючи тебе (1 Ів. 1:9). Таким чином, парадоксально, лише прийнявши страхітливу правду про свій гріх і Божий суд, віруючий знаходить непохитний мир. Бо цей мир оснований не на самообмані («не такий вже я поганий»), а на звершеному викупленні («так, я був приречений, але Христос поніс мою кару»).
• Викриття і застереження від гріха. Знання про Божий гнів стримує нас від легковажності щодо гріха. Сатана любить нашіптувати: «Не помреш – це не страшно, Бог поблажливий», – так само як колись збрехав Єві (Бут. 3:4). Але відкритий Богом присуд – «Душа, що грішить, та помре» (Єз. 18:4) – отямлює нас. Ніхто не втече від Божого ока, ніхто не «відкрутиться» від відповідальності. Це виховує в нас святий трепет перед Богом. Апостол Петро закликає: «Коли ви називаєте Отцем Того, Хто… судить кожного за вчинками, то проводьте час вашого тимчасового життя у страсі» (1 Пет. 1:17). Не страх рабський, а благоговійний, синівський страх – коли ми боїмося образити любов Отця і знаємо, що дисциплінуючий бич Його справедливості може боляче вдарити, якщо гратися з гріхом. Саме цей благоговійний страх Божий допомагає протистояти тиску сучасної культури. У наші дні спокуси набули нових облич: нескінченна втеча у цифровий світ, залежність від соцмереж, прагнення до матеріального достатку, погоня за розвагами та враженнями, філософія споживання і особиста незалежність. Святий трепет перед Богом нагадує нам про кордони: коли реклама і серіали обіцяють швидке щастя без наслідків, страх Божий утримує серце від кроку в залежність чи безвідповідальність. Коли весь світ говорить: «Живи для себе, все дозволено», страх Божий зупиняє наші бажання і запитує: «Чи не втрачаю я Бога заради мінливих задоволень?» Запитайте себе: у яких сферах я схильний тікати від правди про себе – в покупки, в екрани, у зовнішню успішність? Як страх Божий може бути моїм захистом саме тут? У цьому сенсі правда про Божий суд є духовно цілительна. Як каже псалмоспівець: «Тіло моє тремтить від страху перед Тобою, і судів Твоїх я боюся» (Пс. 118:120). Такий страх утримує нас від згубних кроків, коли спокуса манить, і зміцнює наше «ні» гріху, коли світ його толерує. Ми вчимося дивитися на гріх Божими очима – і ненавидіти його (Рим. 12:9). Це щит від лукавого, що палає гріховними принадами.
• Радісна вдячність і посвята Богові. Пройшовши через усвідомлення своєї гріховності та переживши диво Божого прощення, християнин уже не може жити так, як раніше. Вдячність виповнює все його єство. Він, як той в’язень, помилуваний перед стратою, хоче співати про милість свого Царя і жити для Нього. Реформатська традиція сильно підкреслює цей аспект: доктрини про гріх і благодать не роблять віруючих байдужими чи розслабленими, навпаки – вони породжують велику любов і ревність до Бога. Усвідомлення, від чого мене спас Бог і якою ціною, спонукає моє серце вигукувати разом з апостолом Павлом: «Любов Христова стискає нас, бо ми розсудили так: …Він за всіх помер, щоб ті, хто живе, не для самих себе жили, а для Того, хто за них помер і воскрес» (2 Кор. 5:14–15). Оце і є ціль усього науки катехізису: привести нас до вдячного життя для Христа. Поки людина не побачила своєї безнадії без Бога, її вдячність мілка. Але коли вона усвідомила, що Бог врятував її з самого пекла, то вдячність стає могутнім мотивом святості. Вона вже не питає: «А скільки гріхів я ще можу робити безкарно?» – а радше: «Господи, що я маю зробити для Тебе, мого Спасителя? Як я можу віддячити Тобі?». Така душа «приносить своє тіло як живу жертву, святу, приємну Богові» (Рим. 12:1). Вона прагне добра і ненавидить зло не з страху кари (адже Христос визволив її від кари), а з любові до Отця. Удячне серце – осердя практичного християнського життя. Саме вдячність стає джерелом і радості, і послуху, і жертовності, і терпіння. Чи легко любити важку людину, прощати образи, перемагати спокуси? Самі по собі ми б не змогли, але коли згадуємо, як багато Бог простив і полюбив нас, серце наповнюється новою силою й натхненням для такого життя. Як казав відомий шотландський проповідник Самюел Резерфорд: «Ніякий інший мотив не освятить життя людини, окрім благодаті Христової, прийнятої вірою… Любов Христа змушує важкий хрест здаватись легким». Тож доки ми живемо на землі, ми згадуємо і про свій гріх, і про Божий суд, але не для того, щоб знову впасти в страх, а щоб наша вдячність не згасала. Вдячність – ось та атмосфера, у якій живе відроджена душа: «Були колись дітьми гніву, а тепер – улюблені діти Бога; були винні – а тепер прощені; були мертві – а ось живі! Слава Господу!». В цьому дусі ми боремося з гріхом щодня, як Божі діти, що знають: наш люблячий Батько тепер виправляє нас не гнівом судді, а різкою в руці Отця, «бо кого Господь любить, того карає» (Євр. 12:6). Раніше ми тікали від Бога через страх осуду; тепер же біжимо до Нього в покаянні, знаючи, що Христос взяв осуд на Себе, і що «коли визнаємо гріхи наші, то… Він, простивши нам гріхи, очистить від усякої неправди» (1 Ів. 1:9). Яка ж це чудесна свобода – служити Богові не зі страхом відкинення, а в дусі любові та подяки!

У повсякденному житті нам потрібно щодня нагадувати собі ці євангельські істини. Коли ворог звинувачує нашу совість і нашіптує: «Ти занадто грішний, Бог тебе не прийме…», відповідаймо: «Так, я грішний і заслуговую гніву, але Ісус взяв на себе мій гріх і мій гнів, і тепер Бог прийняв мене в Ньому». Якщо наше серце стає черствим або гордим, думаючи: «Я кращий за інших», одразу звіряймо це з Писанням: «Нема праведного ані одного… всі зрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3:10, 23). Це допоможе нам не впасти. А коли відчуваємо втому на шляху послуху і служіння здається важким, згадаймо: «Христос віддав Себе за мене. Чим я віддячу Господу?» — і вдячність знову повернеться на місце нарікань. Так, щодня застосовуючи істини про гріх, суд і благодать, ми зростаємо у духовній зрілості.

Нарешті, ці істини дають нам непохитну надію і радість у спасінні. Ми навчилися не покладатися на себе – і тому можемо спочити в звершеній Христовій праці. Ми дивимося тверезо на реальність гріха у світі – і тому не сумніваємося, що Господь усе виправить Своїм судом або милістю. Ми вже нині в мирі з Богом, бо знаємо Його характер: «Господь справедливий у всіх дорогах Своїх і благий у всіх ділах Своїх» (Пс. 144:17). Це означає, що все, що Бог робить із нами – і докори сумління, і дисципліна, і скорботи, і милості – усе є виявом Його ідеальної правди та любові. Навіть коли нас спіткають тимчасові лиха (як наслідок гріха або для випробування), ми знаємо, що нам не загрожує вічний гнів. Через віру в Христа ми назавжди перейшли «від смерті до життя» (Ів. 5:24). І тепер живемо у світлі: «Коли ми, будучи ворогами, примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося життям Його» (Рим. 5:10). Ця впевненість не привід розслабитися, а причина славити Бога і віддавати Йому все своє життя. Тому реформаційне вчення ніколи не перетворюється на песимізм чи фаталізм – навпаки, воно народжує людей діяльних, оптимістичних у Господі, готових «витрачати себе» для слави Божої. Бо хто усвідомив, як багато прощено, той «більше любить» (Лк. 7:47).

Завершення

Господній день 4 показав нам темний бік людського гріха і світло Божої святості. Ми зрозуміли, що Бог абсолютно справедливий у своїх судженнях, і це добра новина. Тільки справедливий Бог міг задумати і здійснити справжнє спасіння. В Ісусі Христі милосердний Бог вирішив нашу проблему так, щоб і милість, і справедливість були разом. Для віруючих немає страшнішої правди, ніж правда про наш гріх, але й немає солодшої правди, ніж правда про Божу благодать у Христі. Обидві ці сторони завжди будуть у здоровому духовному житті: ми і сумуємо через свої гріхи, і радіємо викупленню; смиренно визнаємо свою недостойність і впевнено називаємо Бога «Авва, Отче»; поклоняємося Його святості і радіємо Його милосердю. Саме так діє в нас Євангеліє Христа. Тож разом із усією церквою можемо промовити: “Бог добрий, Його милість повіки!” Нехай ця спільна хвала наповнить наші серця надією та впевненістю в Його спасінні.

Помолимося: Господи Праведний і Милостивий! Ми схиляємося перед Тобою, визнаючи, що згрішили проти Тебе і заслужили Твій праведний гнів. Але в тій самій молитві ми дякуємо Тобі, що Ти багатий на милість: Ти послав Свого Сина Ісуса, щоб узяти на Себе нашу провину, сором і кару. Ми були дітьми гніву, а стали дітьми Твоєї любові – лише завдяки Голгофі. Дякуємо, що Твій Син викупив нас, коли ми були безпорадні; що Твоя благодать відродила нас, коли ми були мертві; що Твоя праведність виправдала нас, коли ми були осуджені. Нехай ці істини ніколи не стануть для нас буденними. Утримуй у нас святе усвідомлення гріха, щоб ми щодня потребували Христа. Утримуй у нас певність прощення, щоб ми з радістю жили для Тебе. Допоможи нам, Отче, своїм життям звіщати і іншим, що Ти – і справедливий Суддя, і люблячий Спаситель. Нехай Твоя слава засяє в нашій церкві і в нашому житті. В ім’я Ісуса Христа молимо. Амінь.

Питання для роздумів

1. У питанні 9 людина фактично ставить під сумнів Божу справедливість. Які «м’які» форми цього ж питання ви помічаєте в собі сьогодні (у виправданнях, наріканні, образі на Бога)?
2. Катехізис каже, що Бог створив людину здатною коритися, а нездатність — наслідок добровільного падіння. Як це одночасно зберігає нашу відповідальність і пояснює нашу слабкість?
3. Чим відрізняється думка «я не можу — отже я не винен» від біблійного бачення: «я не можу, бо я винен»? Як це змінює покаяння?
4. Питання 10 говорить про Божий гнів щодо первородного гріха і наших особистих гріхів. Яку небезпеку несе звичка бачити гріх лише як «помилки» або «недоліки характеру»?
5. Як істина про Божий суд може бути втіхою для тих, кого скривдили (а не лише страхом для винних)?
6. У питанні 11 поєднані милість і справедливість. Які спотворення виникають, коли ми тримаємо лише одну сторону: або «Бог тільки милостивий», або «Бог тільки суворий»?
7. Як це навчання готує серце до Євангелія? Що змінюється, коли людина спершу по-справжньому визнає: «я заслуговую осуд»?
8. Чи є у вашому житті сфери, де ви намагаєтеся «задовольнити Бога» власними зусиллями (самооправдання, контроль, перфекціонізм, духовні «плани відплати»)? Як Господній день 4 викриває це?
9. Якою має бути здорова щоденна реакція віруючого на істину про Божу справедливість: страх, радість, смирення, пильність? Як поєднати їх правильно?
10. Який один практичний крок ви зробите цього тижня у світлі Господнього дня 4: у молитві, у боротьбі з конкретним гріхом, у примиренні, у вдячності, у довірі Христу?