Притча про десять дів, записана в Євангелії від Матея 25:1-13, займає важливе місце в Оливній проповіді Ісуса. Вона не тільки закликає до пильності, а й відкриває суть Церкви та Божого суду. У реформатській традиції цей текст є частиною типологічної структури, де Христос представлений як виконання старозавітного образу Бога-Нареченого, а Церква — як спільнота завіту, що проходить випробування очікування. Реформатський підхід наголошує, що для розуміння цієї притчі важливо розрізняти видиму і невидиму Церкву та визначити роль Святого Духа у витривалості віруючих.

Герменевтичні засади та типологічний метод

Реформатська екзегеза ґрунтується на принципі “Scriptura sacra sui ipsius interpres” (Святе Письмо є тлумачем самого себе), що передбачає відмову від фантастичних алегорій на користь історико-біблійної типології. У контексті притчі про десять дів кожна деталь, від ламп до зачинених дверей, повинна співвідноситися з ширшим біблійним контекстом завіту та есхатології. Типологічний зв’язок між Христом як Нареченим і Церквою як нареченою особливо яскраво простежується у книзі Осії 2:19-20: “І заручу тебе із Собою навіки, і заручу тебе із Собою в правді й у правосудді, і в ласці та в милосерді. І заручу тебе із Собою вірністю, і ти пізнаєш Господа”. Цей уривок виступає біблійною парадигмою для розуміння весільної образності в євангельській притчі та демонструє, як Писання саме себе тлумачить у питаннях завіту і майбутнього очищення Божого народу.

Відмова від алегоризації на користь типології

На відміну від ранньосередньовічних тлумачів, таких як Ієронім, які бачили в дівчатах символ фізичної цноти, реформатори, зокрема Жан Кальвін, відкидали такі тлумачення. У реформатській традиції “дівоцтво” у цій притчі означає чистоту християнського визнання та відокремлення Церкви від світу, а не аскетичний статус. Типологія тут показує зв’язок між старозавітним Ізраїлем як нареченою Ягве і новозавітною Церквою як нареченою Христа.

Принципи реформатської типології в аналізі притчі включають:

• Христоцентричність: Наречений є не просто персонажем, а втіленням Бога, який приходить виконати завітні обіцянки.
• Завітна спадкоємність: Притча відображає прогресивне одкровення про бенкет Царства, розпочате в пророків.
• Есхатологічна напруга: Стан “вже, але ще ні” проявляється в затримці Нареченого, що є типом періоду між вознесінням та Парусією.

Соціально-історичний контекст як фундамент типології

Реформатські дослідники, зокрема Д. А. Карсон і Вільям Гендріксен, підкреслюють, що типологічне значення притчі тісно пов’язане з весільними звичаями Юдеї першого століття. Весілля складалося з трьох етапів: заручин (юридичний договір), періоду підготовки та весільної процесії, коли наречений забирав наречену до свого дому. Притча зосереджена на останньому етапі, де десять дів виконують роль подружок нареченої, які освітлюють шлях процесії. Опис нічної ходи вузькими вулицями села, потріскування олії у світильниках, що кидають тепле світло на стіни та обличчя, а також спів у темряві, створює яскраві образи, які допомагають сучасному читачу глибше зрозуміти сенс притчі.

Десять дів як репрезентація видимої Церкви

У реформатській еклезіології ключовим є розрізнення між видимою та невидимою Церквою: видима (тобто інституційна) Церква включає всіх, хто зовні ідентифікує себе з християнством та бере участь у церковному житті, а невидима (сукупність обраних) — це справжні віруючі, яких Бог знає як своїх від початку. Притча про десять дів є класичним ілюстративним текстом для цієї доктрини. Десять дів представляють не світ, а тих, хто ідентифікує себе з Христом, хто “вийшов назустріч Нареченому”. Це означає, що у видимій Церкві завжди присутнє corpus mixtum — змішане тіло, де правдиві віруючі та лицеміри перебувають поруч. Для сучасної церковної спільноти це створює важливий виклик: лише участь у церковних обрядах, освідчення приналежності чи зовнішня благочестивість не гарантують належності до справжніх обраних. Таким чином, притча закликає до самоаналізу віри та її справжнього коріння в оновленні серця Святим Духом.

Спільність зовнішнього визнання

Усі десять дів мають багато спільного, що робить цю притчу особливо важливою для членів Церкви. Вони всі називаються “дівами”, що показує їхню відокремленість від язичництва та моральної розбещеності світу. Усі мають лампи, які символізують їхнє визнання перед людьми. Всі чекають на Христа, що відрізняє їх від невіруючих. Також усі засинають, що показує спільну людську слабкість або занурення у щоденні справи під час довгого очікування.

Однак ця зовнішня схожість є оманливою. Реформатські теологи, такі як Томас Шепард та Метью Генрі, застерігають, що можна мати “лампу” і бути частиною “весільної вечірки”, але при цьому не належати до невидимої Церкви обраних. Це стан corpus mixtum (змішаного тіла), де пшениця і кукіль ростуть разом до часу жнив.

Типологія мудрості та нерозумності

Розподіл на п’ять мудрих та п’ять нерозумних не є випадковим статистичним показником, а типологічним застереженням. Число “десять” у юдейській традиції часто означало повноту або необхідний кворум для офіційних дій. У біблійній історії саме число десять має особливе значення у завітному контексті: десять заповідей складають основу Божого закону, а десять випробувань Авраама та десять казней Єгипту підкреслюють Божу дію у справі спасіння та суду. Такий паралелізм підсилює типологічний зв’язок притчі з завітною тематикою і показує її місце у єдності Святого Письма. Таким чином, десять дів представляють всю повноту видимої християнської спільноти.

У реформатському розумінні мудрість — це не інтелектуальна перевага, а духовна розсудливість, що виникає зі страху перед Богом і усвідомлення своєї духовної бідності. Мудрі дівчата розуміють, що їхніх власних ресурсів (ламп) недостатньо для довгого очікування, тому шукають зовнішнє джерело — олію. Нерозумність полягає у самовпевненості та покладанні на зовнішні форми релігії без внутрішньої суті.

Олія як символ внутрішньої благодаті та Святого Духа

У реформатських коментарях найбільше уваги приділяють значенню олії. Якщо лампа символізує зовнішню форму, то олія — це внутрішня реальність, яка підтримує вогонь.

Пневматологічна інтерпретація

Більшість представників реформатської традиції (Кальвін, Оуен, Сперджен) ідентифікують олію зі Святим Духом та Його регенеруючою роботою в серці. Без перебування Духа християнське визнання є лише тимчасовим спалахом, який неминуче згасне в темряві випробувань або перед обличчям смерті. Таке життя поза постійною присутністю Святого Духа часто відчувається як сухість молитов, втрата радості в поклонінні чи глибоке відчуття самотності перед викликами. Олія в судинах служить “запасом” благодаті, який забезпечує витривалість святих, одну з ключових доктрин кальвінізму.

Святий Дух як олія виконує кілька функцій у типології притчі:

1. Освітлення: Він дає розуміння Слова та надію на прихід Христа.
2. Підтримка: Він підтримує життя віри, коли Наречений затримується, і плотські сили вичерпуються.
3. Запечатування: Наявність олії є ознакою того, що віруючий “пізнаний” Нареченим (2 Тим. 2:19).

Олія як віра, що діє любов’ю

Ще один аспект реформатської інтерпретації, який подають Нокс Чамблін і Метью Генрі, розглядає олію як “доказові діла праведності”. Це не означає спасіння через діла, а підкреслює, що справжня віра завжди приносить плоди благочестя. У запобігання неправильному тлумаченню, що діла є підставою виправдання чи мають заслугу перед Богом, вартує навести свідчення сповідальної традиції: Гейдельберзький катехізис у питанні 86 навчає, що віруючий чинить добрі діла не для того, щоб через них заслужити щось у Бога, а тому що, будучи вже визволеним Христом і відродженим Святим Духом, він бажає прославити Господа з вдячного серця. Така класична формула дає історичну і пастирську ясність щодо ролі добрих діл у християнському житті. Нерозумні дівчата мають віру, яка є “мертвою” (Якова 2:26), бо їй бракує внутрішнього джерела життя, здатного підтримувати горіння довгий час.

Таблиця порівняння ламп та олії в реформатській екзегезі:

Типологія затримки Нареченого та природа християнського сну

Текст повідомляє, що “Наречений забарився” (у тексті зазначено, що “Наречений забарився” (в. 5). Ця затримка є ключовим елементом, оскільки вона виявляє справжній стан дівчат. Реформатська теологія розглядає це як прояв Божественного провидіння, спрямованого на випробування віри Церкви Христа слугує кільком цілям у Божому плані:

• Виявлення лицемірства: Лицеміри зазвичай готові до короткочасного ентузіазму, але не мають терпіння для довгої ночі.
• Час для покаяння: Як зазначає Петро (2 Петра 3:9), затримка — це вияв Божого милосердя, щоб обрані могли прийти до спасіння.
• Виховання надії: Церква вчиться любити саме з’явлення Христа, а не просто шукати звільнення від труднощів.

Переосмислення сну дівчат

У багатьох популярних тлумаченнях сон дівчат трактується як гріх. Однак реформатська традиція, починаючи з Кальвіна, часто розглядає цей сон нейтрально. Кальвін стверджує, що сон символізує “земні заняття”, у яких віруючі повинні брати участь, перебуваючи у тілі. Джон Пайпер зазначає, що сон є частиною “роботи” та ритму життя, встановленого Богом для людей. Цей підхід суттєво відрізняється від, наприклад, католицької чи православної традиції. У католицьких коментарях, таких як у о. Корнелія а Лапіде, сон часто асоціюється з духовною негідністю, лінощами, занедбанням пильності або навіть загрозою впасти у гріх, якщо не бодрствувати постійно. В православному тлумаченні сон дівчат також розглядається як образ втрати аскетичної духовної зосередженості, що веде до послаблення молитви і втрати спасительної уваги до зустрічі з Христом. Таким чином, єдність у сні всіх дів у реформатській перспективі має радше описово-антропологічний характер, у той час як у католицьких та православних підходах сон часто стає попередженням про потенційну духовну небезпеку і закликом до постійної пильності. Такий порівняльний аналіз дає можливість сучасному читачу побачити багатство герменевтичних традицій і глибше осмислити власний духовний досвід.

Такий підхід відкриває простір для особистого ототожнення сучасного читача із дівчатами притчі: у сучасних умовах “сон” може означати не лише фізичний відпочинок, а й занурення у рутину повсякденних справ, цифрову залученість, нескінченний потік інформації чи поверхневу заклопотаність. Це сфери буденної зосередженості, де віруючий не чинить явного гріха, але може втратити гостроту очікування Христа. Такий погляд дозволяє розглядати “сон” як прояв підсвідомої байдужості, перенапруження роботою, захоплення соціальними мережами або постійного прагнення вирішити життєві завдання ціною втрати духовної пильності. Таким чином, цей мотив підкреслює необхідність самоаналізу щодо сфер повсякденного життя, у яких може бути втрачена духовна готовність.

Проблема нерозумних дівчат була не в тому, що вони заснули, а в тому, що вони не підготувалися перед сном. Мудрі дівчата теж спали, але їхня готовність залежала не від постійної пильності, а від наявності олії в їхніх посудинах. Це показує, що християнин, який перебуває в стані благодаті, готовий до приходу Христа навіть під час сну або після смерті.

Крик опівночі та неможливість запозиченої праведності

Опівночі, у час найбільшої темряви, лунає крик: “Ось Наречений!” (в. 6). Цей момент є типом Парусії — раптового, несподіваного та всесвітнього з’явлення Христа у славі.

Раптовість та пробудження

Крик пробуджує всіх. Це типологічне зображення загального воскресіння, коли і праведні, і неправедні постануть перед судом. Всі десять дів встають і починають “поправляти свої лампи”. Тільки в цей момент нерозумні усвідомлюють свою трагедію: “Лампи наші гаснуть” (в. 8).

Реформатський аналіз підкреслює, що під час кризи зовнішня релігійність без внутрішньої сили Святого Духа не дає справжньої стійкості. Саме тоді стає очевидною потреба у благодаті: потрібно визнавати свою залежність від дії Духа, а не покладатися на власні сили. Нерозумні дівчата намагаються знайти вихід через інших: “Дайте нам вашої олії”.

Відмова мудрих та індивідуальна відповідальність

Відповідь мудрих дів — “Щоб і нам, і вам не забракло” (в. 9) — часто сприймається як егоїстична, але реформатська екзегеза бачить у ній глибоку теологічну істину: ніхто не може врятуватися вірою іншого. Жоден святий, жоден пастор чи батько не має “надлишкової” праведності, якою можна було б поділитися з іншим. Кожен повинен стояти перед Христом зі своєю власною олією благодаті.

Порада “йти до продавців” є іронічним докором або вказівкою на те, що час використання “засобів благодаті” вже минув. Олія купується “без срібла та без плати” (Ісаї 55:1) протягом життя, але в момент приходу Нареченого ринок благодаті зачиняється.

“Двері зачинилися”: Типологія остаточного розділення

Найбільш суворий образ притчі – зачинення дверей (в. 10). Тут перед читачем постає завершальна межа, коли видима Церква розділяється назавжди, і невидима Церква входить у славу свого Господа. Ця сцена навмисно викликає відлуння іншої великої розповіді про зачинені двері – входження Ноя до ковчега і закриття дверей Богом (Буття 7:16). В обох випадках двері стають знаком остаточного розділення між тими, хто перебуває у завіті, і тими, хто залишився зовні. Це посилює мотив Божої вірності у збереженні Своїх у безпеці завітного захисту, в той час як поза дверима залишається лише суд і відчуження. Такий міжтекстуальний зв’язок підкреслює єдність Божого плану спасіння через усі покоління.

Остаточність суду

Реформатська есхатологія підкреслює, що після Парусії немає другого шансу, немає чистилища або можливості запізнілого каяття. Фраза “двері зачинилися” (et clausa est ianua) символізує:

• Безпеку обраних: Вони назавжди захищені всередині з Христом.
• Виключення лицемірів: Їхній стукіт і благання “Господи, Господи, відчини нам!” залишаються без відповіді.

Відповідь Нареченого “Поправді кажу вам: Не знаю я вас!” (в. 12) є теологічно ідентичною вироку в Матея 7:23. Це не заперечення фактичного знайомства, а заява про відсутність завітних стосунків. Наречений знає “Своїх” (Івана 10:14) за вічним обранням та печаткою Духа, якої не було у нерозумних дівчат, попри їхні лампи.

Порівняння результатів у типологічній перспективі

Закон та Євангеліє в есхатологічній перспективі

Реформатська екзегеза завжди розглядає притчі з урахуванням різниці між Законом і Євангелієм. Притча про десять дів — це не “посібник із самоспасіння”, а опис умов Царства. Закон у цій історії показує людині її нездатність бути повністю готовою. На цьому моменті, де суворість Закону розкриває нашу духовну неспроможність, настає вирішальний поворот до Євангелія: саме тут, де все людське сподівання зазнає краху, звучить обітниця і надія. Далі текст відкриває силу і благо Євангелія, показуючи не лише суворість вимог, а й глибину обітниці благодаті.

Вимоги Закону в притчі

Закон проявляється у вимозі абсолютної готовності та пильності. Він каже: “Ти повинен мати олію, твій вогонь не повинен згаснути”. Для нерозумних дів притча стає Законом, який їх засуджує, оскільки вони не виконали умов завіту. Їхня спроба “купити” олію в останній момент — це типова реакція людини під законом, яка намагається власними силами виправити стан своєї душі, коли вже занадто пізно.

Обітниці Євангелія в притчі

Євангеліє ж приховане в тому факті, що олія існує і що мудрі дівчата її мають. В реформатському розумінні, мудрі мають олію не тому, що вони кращі за природою, а тому, що Бог у Своїй благодаті забезпечив їх нею через Свого Духа. Євангеліє закликає віруючих не до покладання на власну пильність, а до покладання на Христа, який є джерелом олії.

Отже, заклик “Пильнуйте!” (в. 13) для віруючого є не загрозою, а запрошенням до життя в союзі з Христом, у якому “олія” постійно оновлюється через засоби благодаті. Важливо пам’ятати, що збереження олії не є лише приватною духовною практикою, але ґрунтується на конкретних церковних ритмах. Саме участь у спільному богослужінні, регулярне святкування Господньої Вечері, спільна молитва, братерське спілкування та розділення досвіду віри з іншими членами громади допомагають підтримувати світло лампи всередині Церкви. Традиція реформатських громад підкреслює цінність щотижневого збору навколо Слова і Таїнств, коли віруючі разом оновлюють віру, підкріплюються надією й беруть участь у збудуванні одне одного через спів, молитви та пастирську опіку. Такі ритми стають спільною відповіддю на заклик Христа і додають сили залишатися витривалими, разом зберігаючи олію благодаті в очікуванні Його приходу.

Практичне застосування: Зберігай

Ця притча зводиться до одного практичного заклику: зберігай. Зберігай олію віри, дбай про внутрішнє життя через постійну участь у засобах благодаті. Це не просто пасивне очікування, а активне плекання того, що дає витривалість у випробуваннях. Для всіх членів Церкви цей заклик стає духовним орієнтиром: зберігай живу віру, не обмежуйся лише зовнішніми формами. Зберігай серце, яке Святий Дух оновлює для зустрічі з Нареченим. Нехай Господь укріпить кожного з нас у цьому пильнуванні, щоб, коли пролунає клич опівночі, ми разом увійшли у радість Його весільної слави. Йому слава, честь і поклоніння у всі віки.

Висновок про есхатологічну надію

Попри суворі попередження, для мудрих дів (справжніх віруючих) ця притча є джерелом великої втіхи. Вона запевняє, що Наречений обов’язково прийде, а весільний бенкет, найважливіша подія в історії, відбудеться. Затримка — це не забуття, а підготовка. Сон — це не поразка, а спокій у Христі.

Типологія десяти дів вчить Реформатську Церкву жити в стані “активного очікування”, де пильність — це не підрахунок днів, а накопичення олії благодаті через вірність Слову і Духу. Коли пролунає крик опівночі, Церква обраних підніметься з радістю, бо її лампи, наповнені не власною, а Христовою праведністю, горітимуть вічно. Так притча стає есхатологічним компасом, що веде Божий народ крізь ніч історії до світанку вічного Царства.

Запитання для роздумів

1. Що для мене означає “чекати Христа”: це жива надія чи просто релігійна звичка?
2. Де я найбільше покладаюсь на “лампу” (зовнішнє): участь у богослужінні, репутацію, правильні слова, традицію, служіння?
3. Які ознаки “олії” я бачу у своєму житті: чи є внутрішнє оновлення, покаяння, любов до Христа, послух, витривалість?
4. Як я переживаю “затримку Нареченого”: стаю байдужим, роздратованим, цинічним, чи вчуся терпінню й надії?
5. Які “нічні години” моєї віри найважчі: втома, рутина, тривоги, війна, розчарування, духовна сухість — і як я тоді тримаюсь за Бога?
6. Чи розумію я різницю між видимою та невидимою Церквою: що для мене означає “бути в Церкві” насправді?
7. Які “засоби благодаті” реально формують мою витривалість: Слово, молитва, Таїнства, спільнота, пастирська опіка — що з цього я занедбую?
8. Чому “олію” не можна позичити: як це змінює мою відповідальність за власну віру і мою турботу про близьких?
9. Які сигнали вказують, що моя лампа “гасне”: які практичні кроки мені потрібно зробити вже цього тижня?
10. Як я реагую на думку про “зачинені двері”: вона веде мене до страху чи до тверезого покаяння й більшої довіри до Христа?