Болючі запитання воєнного часу

Війна Росії проти України докорінно змінила життя мільйонів українців. Коли ворог нищить наші міста і життя невинних, багато християн змушені були взяти до рук зброю, щоб захистити свої сім’ї і народ. І ось постають болючі запитання: Як поєднати заповідь «Не вбивай» із необхідністю зупинити агресора зі зброєю? Чи не суперечить Христовому вченню про любов до ворогів наш збройний опір злу? Чи не засудить Бог тих віруючих, які на війні вбивають ворога, захищаючи рідну землю? Ці питання бентежать сумління багатьох щирих християн в Україні сьогодні.

Уявімо воїна-християнина, який повернувся з фронту. Він обороняв свою країну, можливо, змушений був стріляти в окупанта. У душі в нього борються змішані почуття: з одного боку — розуміння обов’язку захищати невинних, з іншого — тягар того, що довелося забрати чиєсь життя. В його пам’яті лунають слова Писання: «Не вбивай!» (Вихід 20:13) та Христове: «Не противитись злому» (Матвія 5:39). Він питає себе: чи не порушив я Божу заповідь? Як мені тепер жити з собою і з Богом? В цій статті спробуємо знайти відповіді на питання і зрозуміти, що справді вимагає від нас Божа заповідь «Не вбий» і як її виконувати у страшних обставинах війни. Подивімося разом у світло Писання, історичної віри Церкви та Євангелія Христа, аби знайти баланс істини і милості для наших зранених душ.

Божа заповідь «Не вбивай»: охорона життя, а не заборона справедливості

Шоста заповідь Декалогу звучить коротко і однозначно: «Не вбивай!» (Вихід 20:13). Бог, даючи цю заповідь, утверджує безцінність людського життя, створеного за образом Божим (Буття 1:27). Вбивство невинної людини є тяжким гріхом, бо посягає на образ Божий у ній . Християнська традиція завжди тлумачила «Не вбивай» як заборону умисного вбивства (тобто вбивства невинного), але не як абсолютну заборону будь-якого позбавлення життя за будь-яких обставин. Іншими словами, мова йде про убивство (зле, неправомірне вбивство), а не про будь-яке вбивання. Сам Господь у Писанні встановив різницю між гріховним насильством і законним покаранням злочинця чи захистом невинного. Наприклад, після потопу Бог постановив: «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим» (Буття 9:6). Цим Бог уперше дав людям право виконувати справедливе покарання для стримання вбивств – по суті, заснував інститут правосуддя . У Старому Завіті закон Мойсея розрізняв ненавмисне вбивство і навмисне: останнє підлягало смертній карі (Числа 35:20-21), тоді як для непередбаченого випадку були міста притулку (Числа 35:11). Так само і захист домівки від нападника розглядався як виправданий: «Коли злодій буде зловлений в підкопі, і буде побитий так, що помре, то нема провини крови на тому, хто побив» (Вихід 22:2). Тобто людина, захищаючи свій дім від нічного розбійника, не вважалася вбивцею. Натомість умисне вбивство мирної людини засуджувалося однозначно – Бог називає проливання невинної крові гидотою (Приповісті 6:16-17).

Отже, заповідь «Не вбивай» категорично забороняє протиправне, зле позбавлення життя – убивство з ненависті, помсти чи злочинної сваволі. Ця заповідь охороняє святість людського життя від насильства і несправедливості. Водночас Писання не вчить абсолютного пацифізму. Бог Сам у певних випадках санкціонував застосування сили для покарання злочину чи захисту народу. Новий Заповіт підтверджує це принципово: держава наділена Богом владою карати злочинців, навіть смертельно, і тим самим стримувати зло. Апостол Павло пише, що начальник «недаремно носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві» (Римлян 13:4). Меч в руках влади – це образ права покарати злочин аж до страти, коли того вимагає справедливість. Це не суперечить заповіді «Не вбивай», а навпаки – виконує її мету, захищаючи невинних від убивць. Гейдельберзький катехізис підсумовує біблійне вчення так: «Я не повинен ненавидіти чи вбивати ближнього… але маю відкинути всяку думку про помсту. Я не повинен безрозсудно наражати на небезпеку ні себе, ні інших. Саме для запобігання вбивству Бог і дав владі меча» . Отже, закон «Не вбивай» забороняє особисте насильство з ненависті, але допускає застосування сили заради справедливості і захисту життя (покарання злочинця, праведна оборона від агресора).

Варто також розуміти глибший зміст шостої заповіді. Бог забороняє не лише фізичне вбивство, а й будь-яке нищення людського життя через ненависть чи байдужість. Ісус Христос пояснив, що гнів і зневага – це вже паростки вбивства в серці (Матвія 5:21-22). Корінь убивства – ненависть – огидний Богові. “Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб.”, пише апостол Йоан (1 Івана 3:15). Тому християнин покликаний не тільки “не вбивати” зовнішньо, але й викорінювати з серця злість, образу, жадобу помсти. Гейдельберзький катехізис далі навчає: забороняючи вбивство, Бог вчить, що “Йому ненависні самі корені вбивства: заздрість, ненависть, гнів та мстивість” . А позитивно, шоста заповідь вимагає любові: “Бог заповідує нам любити ближнього як самого себе, бути терпеливим, миролюбним, лагідним, милосердним… захищати його від зла, наскільки це в наших силах, і чинити добро навіть ворогам” . Ось ключ: Бог хоче, щоб ми цінували і берегли життя – своє, ближніх і навіть життя ворога, наскільки це можливо. Це означає, що коли наше життя або життя невинних під загрозою, ми маємо право (і обов’язок) його захищати. Але робити це ми повинні без ненависті, без бажання помсти, без злоби в серці. Не зі злом, а з любов’ю. Про цей складний баланс поговоримо далі.

«Не противитись злому»: чи вчив Ісус абсолютному пацифізму?

Часто противники будь-якого збройного опору цитують слова Ісуса: «Не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Матвія 5:39). Дехто інтерпретує це як заклик до повного непротивлення будь-якому злу, навіть насильницькому: мовляв, справжній християнин не повинен чинити жодного опору – ні особисто, ні тим більше зі зброєю. Але чи справді Христос вимагав від нас абсолютної пасивності перед обличчям зла?

Розгляньмо слова «не противитись злому» у контексті Нагірної проповіді. Ісус не відміняв Божий закон і не скасовував відповідальність злочинців (Матв.5:17-18). Він викрив особисту схильність до помсти і насилля. У юдейському законі було правило “око за око, зуб за зуб” – щоб обмежити помсту справедливою мірою. Але фарисеї, можливо, використовували це для виправдання особистої помсти. Ісус же вчить не мститися за особисті образи. Удар по правій щоці – це, найімовірніше, символ образливої затрішки, приниження. Христос закликає не відповідати злом на дрібну особисту кривду, бути готовим потерпіти ради миру, а не розпалювати конфлікт. «Підставити другу щоку» означає проявити лагідність і не мстити кривдникові за особисту образу. Це наставлення серця християнина – не мстивість, не агресія, а миротворчість.

Водночас, слова Ісуса не означають відмову від захисту невинних чи скасування правосуддя. Сам Господь, коли говорив “не противитися злому”, не вимагав розпустити римську армію чи поліцію. У Новому Завіті бачимо, що віруючі могли служити воїнами, і це не засуджується. Коли до Івана Христителя приходили воїни запитати: «А нам що робити?», він не сказав: “Кидайте військо, бо це гріх”. Натомість порадив: “Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю” (Лукa 3:14). Тобто служіть чесно, не чиніть насилля понад необхідне, не грабуйте – але саму службу не заборонив. Римські сотники, які вірили в Ісуса (Лукa 7:2-9, Дії 10), не отримали від Нього наказу залишити військову службу. Церква першого століття приймала воїнів, якщо ті відмовлялися від ідолопоклонства і жорстокості, але ніде не вимагала тотального пацифізму. Святий Августин, пояснюючи Євангеліє, писав до християн-вояків: «Ми не шукаємо миру, щоб воювати, але воюємо, щоб мати мир. Будьте миролюбні, отже, навіть ведучи війну» . Іншими словами, мета правильної війни – встановити мир, зупинити агресію і захистити невинних. Це узгоджується зі словами Христа: «Блаженні миротворці» (Матвія 5:9). Іноді, щоб зберегти мир для жертв, треба зупинити агресора.

Ісусове «не противитись злому» стосується особистого життя християнина: не озлоблюйся, не відповідай ударом за удар з почуття помсти. Але це не відміняє обов’язку протистояти злодіянню там, де страждають інші люди. Сам Христос, хоч і заборонив Петру боронити Його мечем (бо мав добровільно віддати себе на хрест заради нашого спасіння), проте в іншому випадку не осудив учнів, які мали мечі для самозахисту в дорозі (Лукa 22:36-38). Апостол Павло написав знаменні слова: «Нікому не платіть злом за зло… Не мстіться самі, любі, але дайте місце гніву Божому… Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Римлян 12:17-21). Особиста помста, ненависть, «відплата злом за зло» – ось що заборонено християнинові. Але перемагати зло добром інколи означає активно протидіяти злочину з любові до жертви. Якщо бандит напав на дитину, не дати йому скривдити її – це і є добро; пасивно дозволити насилля – це було б злом, співучастю в кривді.

Тож Євангеліє не вчить нас бути байдужими спостерігачами, коли коїться зло. Навпаки, любов до ближнього спонукає захищати слабкого від насильника. Святий Іоан Золотоустий зауважив, що Христос не сказав: “Якщо вдарять твоєму ближньому по щоці, підстав йому й другу”. Захищати інших – наш обов’язок любові. А коли кривдять тебе, тоді вже особисто виявляй лагідність, прощення і не мстися. Церква віддавна саме так і розуміла: християнин може і повинен протистояти злу, але з правильним духом – без ненависті, для встановлення справедливого миру.

Право на захист і справедлива війна

Чи дозволяє Біблія і історична християнська віра брати до рук зброю для захисту невинних? Відповідь, підтверджена століттями і богослов’я: так, захист життя – священний обов’язок, і заради цього деколи допустиме навіть застосування смертоносної сили, якщо немає іншого способу зупинити агресора. Це називається концепцією “справедливої війни” або праведної оборони. Ще блаженний Августин у V столітті сформулював, що війна може бути морально виправданою, якщо ведеться з праведною метою – захист миру і покарання явного зла. Він писав, що мотивом повинна бути любов до миру і до тих, кого захищаєш, а не ненависть до ворогів. Традиція визначила кілька критеріїв справедливої війни: праведна причина (захист від агресії чи зупинення великої несправедливості), законна влада, вичерпання мирних засобів, пропорційність (не надмірне застосування сили) і розрізнення між комбатантами та мирними. Іншими словами, війна – це останній засіб, коли все інше не діє, і її мета – захист життя та відновлення справедливого миру.

Україна нині саме в такій ситуації оборонної, вимушеної війни. Агресор безпідставно вбиває наших співвітчизників, “лиє кров невинну” (Приповісті 6:16-17). Не захищатися означало б дозволити злу безкарно торжествувати. Писання говорить: «Проклятий, хто пересуває межу свого ближнього!» (Повторення Закону 27:17) – тобто агресор, який загарбав чужу землю, чинить великий гріх. Навпаки, той, хто захищає свій народ, діє згідно з обов’язком. Як влучно зазначає один християнський автор, «захищаючи себе чи інших, ми не дозволяємо гріхові насильства чи вбивства здійснитися у світі, а нападникові — порушити заповідь “Не вбивай”» . Тобто, зупиняючи озброєного злочинця, захисник фактично перешкоджає йому множити гріхи вбивства. Це діло любові – “захищати від зла, наскільки в наших силах”, як каже катехізис .

Реформатська традиція також однозначно підтримує право і обов’язок справедливого захисту. Бельгійське віросповідання (ст.36) навчає, що Бог поставив начальників, «щоб карали злих і охороняли добрих». Друге Гельветське віросповідання (1566 р.) прямо стверджує: «Якщо для безпеки народу необхідна війна, нехай влада веде її в ім’я Боже, попередньо вичерпавши всі засоби до миру… Ми засуджуємо анабаптистів, які заперечують, що християнин може бути правителем або що влада може справедливо стратити злочинця чи вести війну» . Крім того, піддані покликані підтримувати праведну оборону: «Якщо безпека країни того вимагає і влада змушена вести війну, то піддані мають навіть віддати своє життя і пролити кров заради загального блага – і нехай роблять це в ім’я Боже відважно та охоче» . Ці слова, написані реформатором Генріхом Буллінгером, ніби звернені й до нас сьогодні. Захищаючи Україну від російської агресії, наші воїни (в тому числі віруючі) не порушують заповіді “Не вбивай” – вони виконують Богом даний обов’язок стримувати зло. Як підкреслював Вестмінстерський катехизм, шоста заповідь забороняє позбавлення життя *«крім як у випадках суспільного правосуддя, правомірної війни або необхідної оборони» .

Звісно, навіть справедлива оборона не робить війну “доброю” чи бажаною справою – це скорботний обов’язок у падшому світі. Війна завжди пов’язана зі стражданнями, гріхами і втратами. Церква віддавна підкреслювала, що проливати кров – справа трагічна, хоч інколи й необхідна. Отці Церкви на Сході (наприклад, св. Василій Великий) вважали воїнів-захисників не винними у вбивстві, але радили їм проходити час покаянного очищення після битви . Це не означало осуд, а вияв усвідомлення, що навіть вимушене вбивство на війні – духовна травма для душі. Про це важливо пам’ятати і нам: християнин, який мусить воювати, має визнавати перед Богом біль і трагедію того, що він змушений був забрати життя, хоч і вороже. Нам не можна легковажити заповіддю «Не вбивай» або черствіти до ціни пролитої крові. Кожне життя – безцінне в Божих очах, навіть життя ворога. Тому війна – це останній крок. Але коли вона вже нав’язана нам, то гріхом буде і боягузливо відмовитися захищати своїх ближніх. Отже, християнин може служити солдатом, поліцейським, капеланом – будь-ким, хто стоїть на сторожі добра і стримує зло. Це служіння ближнім, яке Церква благословляє і за яке молиться.

Як зберегти віру і любов у воєнний час?

З’ясувавши богословські основи, переходимо до питання: як практично жити християнину під час війни, щоб виконувати Божу волю і не втратити любові в серці? Ось кілька порад:

1. Бережіть своє серце від ненависті. Найбільша небезпека війни для віруючого – це озлобитися, дозволити ненависті оселитися всередині. Ми щодня бачимо і переживаємо жахіття, вчинені ворогом, і природно відчуваємо гнів. “Гнівайтеся, але не грішіть” – застерігає Писання (Ефесян 4:26). Праведний гнів на гріх і несправедливість – це нормально. Але ненависть, жага помсти, знецінення життя всіх людей іншої нації – це вже отрута для душі. Пам’ятаймо: Христос помер за людей з усіх народів, і росіяни – не виняток. Ворог хоче, щоби ми зненавиділи до засліплення – тоді зло переможе і нас. Тож молімося, щоб Бог зберіг наші серця м’якими. Любов до ворогів – найважча заповідь (Матвія 5:44), але вона означає, що ми бажаємо спасіння навіть заблудлим ворогам, молимося, щоб Бог зупинив і змінив їх. Любов не виключає необхідності знешкодити озброєного злочинця – але ми робимо це не з ненависті садиста, а з сумом і вимушено. Як писав св. Тома Аквінський, воїн прагне зберегти життя невинних і власне життя; смерть нападника – не мета, а небажаний наслідок необхідної оборони . Тому, якщо довелося вбити ворога в бою, приносьте цей біль Богу: просіть прощення, якщо в серці була злість, і зцілення від душевної рани. Бог розуміє ваше становище і співчуває вам. Церква не осуджує, а навпаки – огортає молитовно тих, хто вимушено воює. “Блаженні миротворці” – і наші захисники є миротворцями, бо своїм життям оплачують майбутній мир. Нехай лише у вашій душі не згасне образ Божий через ненависть.

2. Виконуйте свій обов’язок з чистим сумлінням. Якщо ви – військовослужбовець чи правоохоронець, служіть “як для Господа” (Колоссян 3:23). Захищаючи людей, ви служите справі добра. Будьте мужні і старанні, уникайте жорстокості та безчинств. Не піддавайтеся спокусі мародерства, знущань над полоненими чи помсти мирним мешканцям ворожої сторони. Навіть у війні християнин покликаний залишатися людяним. Дотримуйтесь принципів справедливої війни: не стріляйте по цивільних, поводьтеся з полоненими милосердно. Пам’ятайте: ви – воїн Христів навіть на полі бою. Тому воюйте чесно, наскільки це можливо в нелюдських умовах. Тоді ваше сумління буде спокійніше. Як казав один богослов: “Навіть у війні можна і треба залишатися християнином”. Нехай ваше життя світить іншим – побратимам, які, можливо, через вас побачать приклад віри.

3. Якщо совість не дозволяє брати зброю – служіть іншим чином. Серед християн є ті, хто мають переконання не брати участь у вбивстві навіть на війні. Церква поважає чисте сумління кожного (Римлян 14:23). Якщо ви переконані пацифіст – ви все одно можете допомагати Батьківщині. Є капеланське служіння: душпастирська опіка військових без особистої участі в боях. Є безліч шляхів волонтерського служіння: надавати медичну допомогу, вивозити поранених, готувати їжу, будувати укриття, молитися і підтримувати тих, хто воює. Таке служіння теж надзвичайно цінне. Головне – не ухилятися від служіння ближнім через боягузтво чи егоїзм, а щиро робити те, що можете, з любов’ю. Не всі мусять бути солдатами; тіло Христове має багато членів (1 Кор. 12:14-18). Поважаймо різні покликання: одні захищають зі зброєю, інші – словом і ділом милосердя. Єдине, чого не можна християнинові – це залишатися осторонь чужого горя. Знайдіть своє служіння у цей час випробувань.

4. Шукайте підтримки в громаді віруючих. Війна ранить не лише тіло, а й душу. Постійний стрес, втрата друзів, вимушене застосування сили – все це може призводити до «духовних травм». Не замикайтеся зі своїм болем. Церква – це сім’я, де ми «плачемо з тими, хто плаче» (Римлян 12:15). Якщо вам важко – зверніться до пастора, до братів і сестер. Нехай в церкві будуть «безпечні місця» для воїнів: щоб вони могли виговоритися без осуду, разом молитися про прощення і зцілення. Війна закінчиться, а вам ще жити з пережитим. Тому вже тепер працюйте над своїм серцем. Читання Писання, молитва, душпастирські розмови і спільність церкви – це як перев’язка ран для вашої душі. Не нехтуйте цим лікуванням.

5. Моліться за перемогу і за мир. Як поєднати? Молімося, щоби Господь зупинив агресора і захистив Україну – це природне і праведне прохання. Псалми сповнені молитов про те, щоб Бог покарав беззаконників і визволив Свій народ (напр. Псалом 93, 139:19). Ми маємо право волати про Божу справедливість. Водночас, пам’ятаймо молитися і за навернення ворогів. Христос на хресті молився: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять» (Лукa 23:34). Багато з тих, хто воює проти нас, духовно осліплені. Чимало з них вже усвідомили зло і каються. Будемо бажати спасіння навіть для ворогів – тоді наше серце залишиться на стороні Христа. Молитва за ворогів – це як протиотрута від ненависті. Довіряймо Божій справедливості. «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Римлян 12:19) – остаточний суд звершить Бог. Нам же належить робити, що повинні, і залишатися в любові Божій.

6. Пам’ятайте: наша кінцева надія – в Христі. Ніяка найсправедливіша війна не знищить гріх у світі. Після перемоги України над Росією (в яку ми віримо і наближаємо), все одно на землі залишаться гріх, зло і смерть – аж поки не прийде Христос. Тому не перетворюймо війну у «священний абсолют». Для нас святе – лише Божє Царство. Ми боремося проти великого зла, і повинні його зупинити. Але пам’ятаймо, що повний мир і зцілення принесене тільки Ісусом Христом. Він – Спаситель світу, а не будь-яка армія чи держава. Євангеліє каже, що найбільший ворог людини – це гріх у серці, і Христос переміг цього ворога любов’ю на Голгофі. Тож серед війни звіщаймо і живімо Євангелієм: прощення, примирення з Богом, переміна серця силою Духа. Наше покликання як Церкви – служити духовно всім постраждалим, нести надію в Христі. Не сороммося ділитися вірою навіть на фронті – там, де смерть дихає в обличчя, слово про Життя Вічне найбільш на часі.

Нехай світло Христове сяє через нас навіть у темряві війни. Як написано, «Світло в темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Івана 1:5). Євангеліє – це світло, що дає нам силу не зломитися, не озлобитися, і після всіх жахів війни залишитися людьми, придатними для Божого Царства. Бо наприкінці шлях християнина – не в земній помсті, а в небесній славі разом із Христом, що переміг смерть і подарував справжній мир.

Практичні висновки: як діяти християнину під час війни

• Моліться і досліджуйте Писання, щоб формувати свій погляд. Нехай ваша совість буде просвітлена Божим Словом, а не лише емоціями чи політикою. Просіть у Бога мудрості, як вам особисто служити в час війни (Якова 1:5).
• Якщо ви військовий: виконуйте обов’язок чесно і відважно. Захищаючи людей, не керуйтеся ненавистю, а почуттям відповідальності і любові. У боях кличте до Господа – хай Він береже ваше тіло і душу. Уникайте негідних вчинків (жорстокості, пияцтва, мародерства). Пам’ятайте, ви не самі: Христос з вами навіть у окопі.
• Якщо ви не на фронті: знайдіть свій спосіб протистояти злу. Допомагайте волонтерам, підтримуйте армію фінансами, служіть біженцям, доглядайте поранених, підбадьорюйте сумуючих. Кожен може бути “бійцем” на своєму місці – в молитві, в праці, в слові правди. Не будьте байдужими чи лінивими.
• Не розпалюйте ворожнечі словом. Слід називати зло злом, але уникайте лайки, принижень і прокльонів. Пильнуйте, що говорите і постите в соцмережах. Як християнин, ви маєте бути прикладом правди і благодаті. Будьте голосом надії, а не лише гніву.
• Підтримуйте сім’ї воїнів і жертв війни. Як церква, організуйте опіку над тими, чиї рідні воюють чи загинули. Допомагайте матеріально, морально, молитовно. Пам’ятайте: любов у ділах – найкраще свідчення Христа.
• Регулярно очищуйте серце у молитві та сповіді. Не накопичуйте всередині злість чи відчай. Виливайте перед Богом свій біль і гнів – Він розуміє. Приходьте до Христа за прощенням, якщо впали в ненависть або жорстокість – Він підніме. Приймайте участь в Таїнствах, причащайтеся – це зміцнить душу благодаттю.
• Дивіться на Христа. Щодня нагадуйте собі: мій головний Цар – Ісус, моє життя в Його руках. Це допоможе не захлинутися у хвилях воєнних новин і страхів. Коли важко, вдивляйтеся у Хрест – там Бог звершив найбільшу перемогу через любов і страждання. Ця перемога гарантує: “нині жодне твориво не відлучить нас від любові Божої в Христі” (Римлян 8:38-39).

Христова надія серед бурі

Дорогі брати і сестри, війна – це страшна буря, що випробовує нашу віру та любов. Але навіть серед цієї бурі Бог залишається нашим Пристановищем. Заповідь «Не вбивай» дана нам, щоб ми цінували життя і любов, а не щоб залишити нас беззахисними перед злом. У час, коли доводиться зі зброєю в руках протистояти жорстокому ворогу, тримаймося істини і милості. Не дозволяймо гріху оволодіти нами – ні через жорстокість, ні через байдужість. Робімо, що повинні, з вірою в Божу правду. А коли сили вичерпуються, спираймося на Христа: Він плаче з тими, хто плаче, Він прощає розкаяних воїнів, Він зцілює зламані серця. Христос – наш справжній Цар Миру. Він проведе нашу країну через темряву війни, і проведе кожну душу, що покладається на Нього, через духовні темряви до Світла. У Ньому ми маємо надію, що зло не переможе. В Його воскресінні – запорука, що смерть не останнє слово.

Тож підсумуймо: зло треба зупиняти – і християнин має право і обов’язок протистояти злу, захищаючи життя. Але робити це ми покликані у дусі Христовому – без ненависті, з любов’ю і милістю, наскільки можливо. Наша мета – не знищити ворогів, а зупинити зло і принести праведний мир. Пам’ятаймо, що ми – діти Небесного Отця, і навіть у війні маємо жити за Євангелієм. Нехай світ бачить різницю між тими, хто воює із сатанинською жорстокістю, і тими, хто бореться вимушено, зі скорботою в серці та з упованням на Бога. Нехай навіть наші вороги побачать у нас не дикість, а світло Христове. Тоді ім’я Господа прославиться навіть серед руїн, і багато душ знайдуть спасіння.

Віримо, що Бог проведе нашу націю через це випробування і дасть перемогу справедливості. А ще більше віримо, що Христос уже здобув перемогу над гріхом і смертю. Тому піднесімо очі вгору: наша остаточна Вітчизна – на небесах, де «Бог кожну сльозу зітре… і смерті не буде вже, ні плачу, ні скорботи…» (Об’явлення 21:4). Ця надія нехай укріпляє нас жити свято і любовно тут і тепер, щоб одного дня ввійти в вічний Мир Божий.

Молитва: Господи Боже, молимось у скорботі воєнній. Навчи нас правильно розуміти Твою заповідь «Не вбивай» і дай мудрості протистояти злу так, як угодно Тобі. Збережи серця наші від ненависті й озлоблення. Благослови наших захисників – зміцни їхні тіла й душі, хай Твоя правда провадить їх. Прости нас, коли в гніві грішимо, очисти наші серця любов’ю Христовою. Даруй Україні перемогу над агресором і справедливий мир. А нашим ворогам пошли покаяння і порятунок душ. Усі наші болі й рани зціли Своєю благодаттю. Нехай у цей темний час засяє світло Твого Євангелія – вчиняй нас носіями миру, правди і милості. Господи Ісусе, Ти – Цар миру, приведи скоріше нас до дня, коли за Твоєї волі складемо зброю і обіймемося як брати в Твоєму Царстві. Тобі слава за все, наш Спасителю. Амінь.