Попередній Господній день поставив віруючого перед суворим, але водночас милостивим дзеркалом Божого Закону, який ясно показує глибину людської слабкості та нездатність любити Бога і ближнього так, як цього хоче Бог. Це розуміння власної біди, що спирається на Писання, природно викликає питання про причини такого стану. Якщо Закон вимагає любові, а людська природа чинить опір, чи це означає, що Творець помилився? Чи була ця зіпсованість задумана Богом від початку, чи вона з’явилася через трагічну подію в історії людства? Третій Господній день Гейдельберзького катехізису переносить увагу з проявів духовної хвороби на її причину і масштаб, пропонуючи біблійне розуміння людини. Він пояснює шлях від славного створення до стану духовного рабства і підкреслює, що вихід можливий лише завдяки дії Святого Духа.

Перед тим як зануритися у богословську глибину цієї теми, згадаємо звичайну ситуацію. Уявіть християнина, який щиро намагається жити по-християнськи, але знову й знову відчуває провину за свої невдачі. Після проповіді він підходить до пастора й ділиться болем: “Чому я так часто зраджую власним цінностям? Невже це говорить про те, що у мені від самого початку щось не так або що Бог помилився, створивши мене такою людиною?” Це питання народжується не тільки в теоретичних роздумах, а й у глибинах людської душі. Саме тут вкрай важливо зрозуміти, що говорить Писання про наш початок і природу.

Перехід до цієї теми дуже важливий для формування християнської віри. Без розуміння, що творіння було добрим, а гріхопадіння сталося через свідомий вибір, можна помилково звинуватити Бога у власних гріхах або вважати гріх неминучим. Реформатське вчення підкреслює, що людина не була створена зіпсованою, а стала такою через свій вибір. Це повертає людині відповідальність перед Богом і дає основу для прийняття Євангелії: спасіння має бути таким же глибоким, як і падіння, і вимагає не просто морального вдосконалення, а повного оновлення. Тому роздуми над третім Господнім днем — це не лише богословська вправа, а й шлях до розуміння власної ідентичності, де навіть серед руїн гріха видно велич Божого задуму.

ДЕНЬ ГОСПОДНІЙ 3

Питання 6: Тож Бог створив людину такою нечестивою та розбещеною?

Відповідь: Ні. Бог створив людину доброю¹ на Свій власний образ², а саме в істинній праведності та святості³, щоб вона справді пізнала Бога, свого Творця⁴, полюбила Його всім своїм серцем і жила з Богом у вічному щасті для Його хвали та слави⁵.

1. Бут. 1:31.
2. Бут. 1:26–27.
3. Еф. 4:24.
4. Кол. 3:10.
5. Пс. 8.

Питання 7:Звідки тоді походить зіпсована людська природа?

Відповідь: З непослуху наших прабатьків Адама та Єви в Раю¹. Це падіння настільки отруїло нашу істоту², що всі ми зачаті та народжені у гріху³.

1. Бут. 3.
2. Рим. 5:12, 18–19.
3. Пс. 50(51):7(5).

Питання 8: Але чи є ми настільки зіпсовані, що зовсім не здатні чинити добро та схильні до всякого зла?

Відповідь: Так¹, доки не народимось знову від Духа Божого².

1. Бут. 6:5; 8:21; Йов. 14:4; Іс. 53:6.
2. Ів. 3:3–5.

Створення людини та велич первісного стану

Розгляд шостого питання починається з чіткого заперечення думки, що джерелом людського зла є Божа воля. Реформатська традиція підкреслює, що Бог, як абсолютно святий і добрий, не може бути автором зла. Пряма відповідь «Ні» захищає характер Творця від звинувачень, які людина часто висуває, шукаючи виправдання своїм гріхам у нібито неправильній природі. Святе Письмо ясно говорить про якість Божої роботи: «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!» (Буття 1:31). Це «вельми добре» стосується не лише фізичної досконалості, а й моральної та духовної цілісності людини.

Центральним каменем християнської антропології є вчення про образ Божий (Imago Dei). Катехізис розкриває зміст цього образу не через зовнішні риси, а через внутрішні духовні дари: істинну праведність та святість. Людина була створена як «нової чоловік, створений за Богом у справедливості й святості правди» (Ефесян 4:24). Це означає, що всі здібності першої людини були гармонійно спрямовані до Бога: її розум був сповнений чистого світла для пізнання Творця, її воля вільно обирала добро, а її почуття були впорядковані у любові.

Богослов Крістіан Бейл пропонує зрозуміти цей стан через аналогію з «Генерал-губернатором» або представником монарха. На Давньому Сході образ царя ставили у віддалених провінціях як символ його влади. Так само людина була поставлена в Едемі не просто як споживач, а як Божий представник. Її завдання було не виглядати як Бог, а діяти у світі, показуючи турботу, справедливість, мудрість і доброту. Бути образом Божим означало відображати славу Бога у всьому створеному світі.

Мета цього славного створення була потрійною. По-перше, людина мала «справді пізнати Бога, свого Творця», тобто не просто знати про Нього, а мати з Ним глибокі стосунки довіри. По-друге, вона мала «полюбити Його всім своїм серцем». У первісному стані не було суперечності між обов’язком і бажанням, бо любити Бога було природно. По-третє, людина мала жити «у вічному щасті для Його хвали та слави». Вона була створена для поклоніння, і саме в цьому знаходила справжнє щастя, як про це говорить Псалом 8, де людина названа «коронованою славою й величчю». Людина була створена здатною «за власним бажанням у всьому підкорятися Богові». У неї не було гріха, який би тягнув її донизу. Її воля була по-справжньому вільною: вона могла залишатися у добрі або відпасти від нього. Як зауважує Захарія Урсин, Бог наділив Адама всіма «інструментами та навичками», необхідними для життя згідно із Законом. Глина не могла звинуватити Гончара у несправності, адже вона була виліплена ідеально.

Походження зіпсованості: Трагедія в Едемі та федеральне представництво

Сьоме питання Катехізису стосується історичної причини нашого нинішнього стану: «Звідки тоді походить зіпсована людська природа?». Віра не шукає виправдань у філософії чи біології, а вказує на конкретну подію — «непослух наших прабатьків Адама та Єви в Раю». Це базується на третьому розділі Буття, де описано свідомий бунт проти Божої заповіді.

Падіння було не просто порушенням заборони щодо їжі, а повстанням проти Божої влади. Диявол через змія посіяв у серцях перших людей сумнів у Божій доброті: «Умерти — не вмрете! Бо відає Бог, що дня того… ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги» (Буття 3:4-5). Адам і Єва захотіли самі вирішувати, що є добро і зло, відмовившись від ролі слуг заради уявної незалежності. Через це вони позбавили себе і своїх нащадків Божих дарів.

Катехізис вживає потужну метафору «отруєння істоти». Гріх — це не просто зовнішня помилка чи юридична пляма; це токсин, що проник у саму структуру людської природи. Через це падіння «всі ми зачаті та народжені у гріху» (Псалом 50:7). Реформатське богослов’я пояснює цю загальну зіпсованість через концепцію «федерального представництва». Адам діяв не як приватна особа, а як юридичний корінь і голова всього людського роду. Його падіння стало нашим падінням, бо в Божому правовому порядку він репрезентував нас усіх. Апостол Павло підтверджує цей принцип: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (Римлян 5:12).

Для ілюстрації цього стану Крістіан Бейл використовує аналогію «солдата-дезертира». Уявіть солдата, якого монарх поставив на варті важливого посту. Якщо солдат, спокусившись обіцянками ворога, кидає зброю і переходить на інший бік, він стає зрадником. Він втрачає право на форму, на жалування і на захист свого господаря. Всі діти, які народяться у нього в таборі ворога, будуть за народженням дітьми зрадника і громадянами ворожої країни. Вони не обирали цей стан, але вони успадковують його як частину своєї ідентичності. Так само і ми, народжені від Адама, входимо у світ як духовні дезертири, чия природа ворожа до справжнього Небесного Монарха.

Бельгійське віросповідання у 15-й статті додає, що цей первородний гріх є «мерзенним і жахливим в Божих очах», і він «постійно бурлить, як забруднене джерело» навіть у відроджених людях. Він не усувається повністю навіть хрещенням, хоча по Божій благодаті його провину змито кров’ю Христа. Це вчення нагадує нам, що нещастя людини (elend) — це не просто незручність, а стан «вигнання з рідної домівки» (нім. elend походить від лат. ali-land, інша земля). Ми живемо на землі, яка стала для нас чужою, позбавлені первісного спілкування з Отцем.

Глибина нещастя: Повна нездатність до духовного добра

Восьме питання Катехізису ставить перед нами серйозне питання: «Але чи є ми настільки зіпсовані, що зовсім не здатні чинити добро та схильні до всякого зла?». Коротка відповідь «Так» — це один із найбільш обговорюваних пунктів реформатської антропології. Для людини, вихованої на гуманістичних цінностях, це може звучати як образа гідності. Але для богослова це точний діагноз, без якого неможливо зрозуміти велич Спасителя.

Варто розрізняти те, що реформатські теологи називають «тотальною зіпсованістю» (depravatio totalis). Це не означає, що людина не має совісті чи не здатна робити «цивільно добре». Навіть невіруючі можуть бути хорошими батьками, чесними працівниками чи героями. Жан Кальвін у своїх «Інституціях» писав, що Бог своєю «загальною благодаттю» стримує зло в людях, щоб суспільство не розпалося, як звіра тримають у клітці. Але коли Катехізис говорить про нездатність чинити «добро», мається на увазі «духовне добро», яке:

1. Походить з істинної віри в Христа.
2. Здійснюється згідно з Божим Законом.
3. Має на меті виключно Божу славу, а не власну гординю.

У цьому сенсі природна людина справді «зовсім не здатна» на добро. Навіть найкращі її вчинки перед Богом зіпсовані самолюбством. Захарія Урсин порівнює це з «гнилим яблуком»: якщо гниль лише на поверхні, її можна зрізати, але якщо яблуко згнило зсередини, воно вже не придатне до їжі. Людська природа зіпсована в самому «корені» — у серці, звідки виходять всі думки. Писання підтверджує це: «Ввесь нахил думки серця її [людини] тільки зло повсякденно» (Буття 6:5). Стан грішника описується не як хвороба, а як смерть: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи» (Ефесян 2:1). Мертва людина не може сама захотіти воскреснути чи навіть підготуватися до цього.

Промінь надії з’являється наприкінці відповіді на 8-ме питання: «доки не народимось знову від Духа Божого». Це основа реформатського вчення про благодать. Спасіння приходить не через співпрацю людини з Богом, а через дію Божої сили. Як сказав Христос Никодиму: «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Івана 3:3). Це відродження — справжнє чудо, яке Дух Святий творить у серці людини, даючи їй нові бажання і нову волю.

Канони Дорту в розділі III/IV детально описують цей процес, відкидаючи помилку пелагіан, які вважали благодать лише «ніжним вмовлянням». Ні, благодать діє набагато могутніше: вона викидає камінне серце і дає серце із плоті (Єзекіїля 36:26). Поки цей «духовний вибух» не станеться, людина залишається рабом власної розбещеності, навіть якщо зовні вона виглядає цілком благопристойно.

Вимоги до «доброго діла» в реформатській перспективі

Історико-богословський горизонт: Боротьба за чисту благодать

Для отців Реформації вчення про повну зіпсованість людини було не похмурою теорією, а стратегічним оборонним рубежем Євангелії. Історично ця істина відточувалася у горнилі великих суперечок, першою з яких була боротьба Святого Августина проти Пелагія (V ст.). Пелагій стверджував, що гріх Адама був лише «поганим прикладом», а людина за природою залишається здатною до ідеального послуху без спеціальної допомоги Бога. Августин, на основі власного досвіду розпачу та вивчення Послання до римлян, довів, що людина не є «вільною» у нейтральному сенсі — її воля поневолена гріхом і потребує звільнення благодаттю.

У XVI столітті реформатори протистояли середньовічній схоластиці, яка вчила, що після падіння в людині залишився «острів» природних сил, які вона може активувати для зустрічі з Богом. Мартін Лютер (1525 р.) у своєму трактаті «Про рабство волі» рішуче порівнював людську волю до в’ючної тварини: якщо на ній сидить Бог, вона йде за Ним; якщо диявол — вона не може скинути вершника сама. Гейдельберзький катехізис (1563 р.) і Канони Дорту (1618-1619 рр.) стоять на тій самій позиції: визнання повної духовної нездатності людини є єдиним способом віддати всю славу Богові за Його спасіння.

Чому це важливо для сучасної церкви? Сьогодні ми живемо в епоху «нового пелагіанства», де проповідується, що людина за своєю суттю «добра», а її проблеми пояснюються лише наслідками травм чи впливом середовища. Ця думка часто звучить у сучасній культурі у вигляді гасел на кшталт «ти і так достатній», «просто знайди себе», «follow your heart» або мемів на зразок «Полюби себе, і світ буде любити тебе». Такі фрази популярні у соцмережах, мотиваційних лекціях та автопсихотерапії, і закликають шукати причини й рішення всередині себе, ніби в глибині серця ховається лише світло. Але реформатське вчення нагадує нам, що справжній діагноз людської душі набагато серйозніший. Якщо ми применшуємо гріх, ми неминуче применшуємо Христа. Лише той, хто знає, що він тоне, оцінить руку Рятувальника. Істина про нашу зіпсованість — це ліки проти релігійної гордині. Вона нагадує, що в церкві немає «кращих» чи «гірших» людей; є лише грішники, які потребують відродження, і відроджені грішники, які живуть вдячністю.

Вестмінстерське визнання віри у 9-й главі пояснює, що воля людини перебуває у чотирьох різних станах: у раю вона була вільною до добра; після падіння вона втратила здатність до духовного добра; у стані благодаті вона частково звільняється для послуху; і лише у стані слави вона стане досконало і незмінно вільною. Це дає нам правильну історичну перспективу: ми перебуваємо у процесі відновлення того, що було втрачено в Адамі, і це відновлення повністю залежить від суверенної волі Бога.

Практичне застосування: Шлях до смирення та впевненості

Вчення про зіпсовану природу і необхідність відродження має важливі практичні наслідки для щоденного життя віруючого. Це не просто теорія, а ключ до правильного ставлення до себе, Бога і людей навколо.

По-перше, ці істини допомагають уникнути релігійної гордості. Коли людина розуміє, що її серце за природою вороже до Бога, вона перестає шукати причини Божої любові в собі. Ми любимо Бога не тому, що кращі за інших, а тому, що Він зробив у нас чудо відродження. Це вчить християнина дивитися на інших із співчуттям. Як казав Кальвін, навіть у невіруючих ми бачимо дари Божої благодаті, які слід цінувати, пам’ятаючи, що без Духа ми були б у ще гіршому стані.

По-друге, це вчення дає справжню підтримку у боротьбі з гріхом і сумнівами. Найперше, Біблія запевняє: якщо ти віруєш у Христа, ти вже належиш Йому і прийнятий Богом не за власні досягнення, але завдяки Його безумовній благодаті. Саме ця благодать забезпечує нам упевненість: нас люблять і тримають у Божих обіймах, навіть коли ми відчуваємо втому чи розчарування собою. Тільки після цієї впевненості в Його прийнятті ми звертаємося до того, що багато щирих християн засмучуються, коли бачать у собі залишки заздрості, гніву чи байдужості. Вони починають сумніватися: «Чи я справді віруючий, якщо я такий?» Катехізис відповідає: ти завжди схильний до зла за своєю старою природою. Твій статус перед Богом залежить не від відсутності гріха, а від того, що ти належиш Христу. Розуміння тотальної зіпсованості вчить не дивуватися власним слабкостям, а знову і знову звертатися до Спасителя. Наша впевненість у Його досконалості, а не у своїй.

По-третє, це вчення допомагає правильно ставитися до благовістя і виховання дітей. Ми розуміємо, що не можемо просто переконати людину стати християнином логікою чи прикладом. Людина потребує нового серця, яке може дати тільки Бог. Це спонукає нас більше молитися, а не покладатися на власні вміння. Виховуючи дітей, ми пам’ятаємо, що вони народжені у гріху, і наше головне завдання — не просто навчити їх гарним манерам, а молитися за їхнє відродження Духом.

Зрештою, це вчення спонукає до глибокої вдячності. Коли ми розуміємо, з якої глибини падіння нас врятували, кожна іскра любові до Бога стає свідченням Його милості. Ми радіємо спасінню не як результату своїх зусиль, а як Божому дару. Реформатська побожність — це життя людини, яка усвідомлює себе «нещасним вигнанцем», несподівано і незаслужено повернутим додому, до Батьківського столу. Саме це і є тією єдиною втіхою у житті та смерті, про яку йдеться у першому Господньому дні.

Завершення

Третій Господній день Гейдельберзького катехізису проводить віруючого через болісний, але необхідний етап самопізнання. Ми усвідомлюємо велич свого походження в образі Божому, трагедію падіння через Адама та глибину сучасної зіпсованості. Однак цей діагноз не має на меті залишити людину у відчаї, а спрямовує погляд на Христа, єдиного Посередника, Який через Свій Дух дарує нове народження. Визнання власної повної нездатності є першим кроком до істинної свободи, яку віруючий знаходить, не належачи собі, а будучи власністю вірного Спасителя. Отже, наша єдина надія – Христос, що відроджує.

Молитва

Всемогутній і Святий Боже, ми схиляємося перед Твоєю величчю, визнаючи правдивість Твого Слова про наш жалюгідний стан. Дякуємо Тобі за те, що Ти створив людину славною, за Твоїм образом, і не залишив нас у рабстві гріха, яке ми самі обрали. Ми сповідуємо, що за природою наші серця схильні до бунту, і ми не маємо в собі сили для істинного духовного добра. Просимо Тебе, нехай Твій Святий Дух щодня оновлює нас, відроджуючи в нас Твій славний образ. Даруй нам ніколи не покладатися на власну праведність, але знаходити всю нашу втіху та силу у Твоєму Сині, Ісусі Христі, Який викупив нас Своєю дорогоцінною кров’ю і подарував нам нове життя. Амінь.

10 запитань для обговорення

1. Чому важливо починати розмову про людину з її створення «доброю», а не одразу з її гріховності?
2. Як аналогія «Генерал-губернатора» допомагає зрозуміти наше покликання бути образом Божим на землі?
3. Чи справді справедливо, що ми несемо відповідальність за гріх Адама, вчинений тисячі років тому?
4. Як метафора «отруєння істоти» відрізняється від уявлення про гріх як про «випадкову помилку»?
5. У чому полягає різниця між «цивільним добром» невіруючої людини та «духовним добром», про яке вчить Катехізис?
6. Чому вчення про тотальну зіпсованість називають «доктриною надії», а не відчаю?
7. Як аналогія про «гниле яблуко» пояснює стан людської волі після гріхопадіння?
8. Що саме змінює Святий Дух у людині під час процесу відродження (нового народження)?
9. Як усвідомлення власної схильності до всякого зла допомагає нам бути більш терпеливими до гріхів інших людей?
10. Чому без доктрини 8-го питання Євангелія Ісуса Христа стає «непотрібною розкішшю»?