Божа благодать у пошуку втраченого

Божа благодать у пошуку втраченого

Луки 15:1–10

Вступ: Радість знайти загублене

Уявіть, що ви втратили щось надзвичайно цінне – можливо, обручку або гаманець з важливими документами. Яке полегшення і радість ви відчуваєте, коли нарешті знаходите загублене! Подібну радість описує Христос у притчах про загублену вівцю і загублену монету (Луки 15:4–10). Але ці прості історії говорять про глибшу реальність: про Бога, який з невимовною благодаттю сам шукає загублених людей і радіє їхньому наверненню. Сьогодні наш основний текст – Євангеліє від Луки 15:1–10 – відкриває тему «Божа благодать у пошуку втраченого». Ми розглянемо, як гріх робить людей духовно заблукалими; як суверенний Бог ініціює їх пошук і спасіння; яку радість небеса мають від знайдення кожного грішника; і як ми покликані відповісти на цю благодать вірою та дією.

Контекст цих притч такий: фарисеї та книжники обурювалися, що Ісус приймає і їсть з грішниками (Лк.15:1-2). У відповідь Христос розповів три притчі – про загублену вівцю, загублену драхму і загубленого сина – щоб показати їм Божу любов до заблукалих. Ці притчі, особливо перші дві, яскраво ілюструють ключове для реформатського богослов’я поняття: спасіння відбувається з Божої ініціативи і з Його благодаті, а не з людських заслуг. Розгляньмо це крок за кроком.

1. Загублені через гріх

Перша істина: гріх робить кожну людину загубленою і безпорадною без Божої благодаті. У притчі одна вівця загубилася далеко від отари, а одна дрібна монета лежала десь у пилюці підлого. Ці образи показують наш духовний стан від природи. Писання стверджує, що гріх віддалив нас від Бога: «Усе повідступало, разом стали бридкими вони, нема доброчинця, нема ні одного!…» (Пс.14:3 Огієнка). Апостол Павло цитує цей Псалом, наголошуючи, що «нема праведного ані одного» – всі люди духовно заблукали (Рим.3:10).

Гейдельберзький Катехізис запитує: «Невже ми настільки зіпсовані, що абсолютно не здатні творити добро, а лише схильні до всілякого зла?» Відповідь однозначна: «Так, якщо тільки не відродимося згори, від Духу Божого» .

Іншими словами, самі по собі ми не здатні знайти дороги назад до Бога чи догодити Йому – ми подібні до отієї безпомічної вівці або неживої монети.

Гріх – це не просто погані вчинки, а стан загубленості, відчуження від Бога, Якого ми були створені шукати і прославляти. Цікаво, що отці церкви бачили в образі загубленої монети натяк на людство, створене за образом Божим.

Святий Іоанн Золотоустий пояснював: у притчі про драхму «рід людський уподібнено до загубленої монети, бо цим показано, що ми створені за царською подобою та образом Всевишнього Бога» .

Монета має образ царя, і людина носить образ Божий. Через гріх цей образ ніби заплямований пилом – ми стали «зіпсовані» і «бридкі» (Пс.14:3), але все одно залишаємося цінними для Бога, бо носимо відбиток Його образу. Тому Бог не махнув рукою на впалий людський рід, але, як далі побачимо, вирушив нас шукати.

Біблія дає драматичний приклад ще в Старому Заповіті: коли Ізраїль згрішив, зробивши золотого тільця, вони заслуговували гніву Божого (Вих.32:7-10). Вони буквально «заблукали» від Бога, який щойно визволив їх. Мойсей же став клопотати за народ, і Бог змилувався, не погубив їх (Вих.32:11-14). Ця історія вже тоді відкриває серце Бога, Який воліє виявити милість заблукалим, а не вигубити їх. Як пізніше скаже пророк: «Чи маю Я вподобання в смерті безбожника? – говорить Господь Бог, – чи ж не в тому, щоб він навернувся зі своєї дороги та й жив?» (Єзек.18:23).

Отже, визнати себе «загубленим» через гріх – це перший крок. Без цього людина, подібно до тієї вівці, що блукає горами, навіть не розуміє, яку небезпеку має і як потребує Пастиря. Апостол Павло, пишучи до Тимофія, називає себе колишнім «богозневажником і гонителем», але додає знаменні слова: «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я» (1 Тим.1:15, Огієнка) . Павло визнає: «перший», тобто найгірший грішник – це він сам. Та саме тому, каже, Бог помилував його, «щоб Ісус Христос на першім мені показав усе довготерпіння, для прикладу тим, що мають увірувати в Нього» (1 Тим.1:16) . Павло був «загублений» настільки, що переслідував Церкву, але став прикладом, що ніхто не є настільки заблукалим, щоб Христос не міг його знайти і спасти.

Це добра звістка для нас: можливо, хтось відчуває себе далеким від Бога, заплутаним у гріхах – ви маєте знати, що в Божих очах ви все ще цінні, бо створені Ним. Він бачить вашу загубленість і співчуває. Як добрий Пастир, Він не забув жодного зі Своїх створінь і не покине Своїх овець у біді.

2. Божа ініціатива в спасінні грішників

Друга істина: Бог Сам ініціює пошук і спасіння загублених – це чиста благодать. У притчах Ісус підкреслює активність того, хто шукає. Пастух залишає 99 овець і «іде за загубленою, аж поки знайде її» (Лк.15:4). Жінка «світло запалює, і мете хату, і шукає пильно, аж поки знайде» загублену драхму (Лк.15:8). Звернімо увагу: загублена вівця сама не повернулася – її знайшли; монета тим паче не могла себе відшукати – її відшукали. Так і заблукала людська душа неспроможна сама вибратися з прірви гріха. Бог – той, хто приходить у цю прірву і витягує нас.

Христос, розповідаючи ці притчі, фактично змальовує Свою власну місію. Він – Добрий Пастир, що шукає загублену вівцю (Ів.10:11). Він – як та жінка, що уважно обнишпорює кожен темний закуток, щоб віднайти дорогоцінну монету. «Бо Син Людський прийшов, щоб знайти і спасти, що загинуло» – каже Ісус (Лк.19:10). Це серце Євангелії: Бог перший шукає грішника, а не навпаки. У реформатському розумінні спасіння – цілковито з благодаті.

Як читаємо у Вестмінстерському сповіданні віри: «Всі, кого Бог наперед призначив до життя, – і тільки вони, – у свій час Він уподобав ефективно покликати Своїм Словом та Духом з того стану гріха і смерті, в якому вони від природи, до благодаті й спасіння через Ісуса Христа» .

Ця дія називається дієве покликання: коли Бог кличе грішника до життя, той неодмінно оживає духовно і відгукується вірою. Саме це ми бачимо в образі Пастиря, що знаходить вівцю: він бере її на плечі і несе додому (Лк.15:5). Заблукала вівця не могла навіть сама йти – пастух «кладе її собі на рамена радіючи». Так і Христос бере на Себе наші гріхи і немочі, несе нас.

Святий Кирило Александрійський писав: «Він поклав на рамена вівцю, бо, прийнявши людську природу у втіленні, поніс на Собі наші гріхи» .

Наш Господь не лише шукає, але й на власних раменах виніс нас із пропасті – через Голгофський хрест.

Зверніть увагу, як наполегливо і жертовно показані шукачі в притчах. Пастух «йде… аж поки знайде» (Лк.15:4), жінка шукає «пильно… аж поки знайде» (Лк.15:8). Це не поверхове зусилля. Так і Христос не зупинився перед трудом, соромом і стражданням, щоб спасти нас. Він «порався через темряву і спеку дня», як образно зазначає один коментатор . Він «упокорив Себе, був слухняний аж до смерті, і то смерті хресної» (Флп.2:8), щоб знайти Своїх овець. Бог Отець послав Свого Сина у світ саме з цією місією пошуку і спасіння.

Бельгійське сповідання віри підкреслює це прекрасними словами про перші миті після гріхопадіння: «…наш милостивий Бог у Своїй дивній мудрості та благості вирушив шукати людину, коли та тремтячи втікала від Нього. Він утішив її обітницею дати Свого Сина, народженого від жони, щоб розчавити голову змія…»

Бачимо: від самого Едему ініціатива спасіння виходить від Бога. Адам і Єва ховалися («тремтячи втікали»), та Бог покликав: «Адаме, де ти?», почавши тим самим пошукову «операцію» милості.

Ця Божа ініціатива – цілком незаслужена благодать. Вівця нічим не заслужила особливого пошуку; монета не могла виявити якоїсь вартості, лежачи в бруді. Причина – в серці шукача: Бог є любов. І Він цінує кожну загублену душу. Христос порівнює Себе з пастирем і навіть із жінкою-домогосподаркою – двома образами, можливо, несподіваними для слухачів-чоловіків у патріархальному суспільстві. Але цим Він показує повноту Божої турботи. Як добрий пастух віддано піклується про кожну свою вівцю, і як дбайлива жінка уважно обслідує кожний куточок дому, так Бог невтомно шукає заблукалих грішників. Він не чекає, поки ми себе “знайдемо” – Він сам виходить нам назустріч.

Дорогі друзі, якщо ви відчуваєте, що Бог шукає вас – не противтеся Його благодаті. Можливо, це відчуття докору сумління, або вас «випадково» хтось запросив до церкви, або ви саме зараз слухаєте цю проповідь – знайте, що це не випадково. Це Пастир знайшов Свою вівцю і кладе вас Собі на плечі. Як казав Ісус, «ніхто не може прийти до Мене, коли Отець, що послав Мене, не притягне його» (Ів.6:44). Бог діє першим, і наше покликання – відповісти. Павло – яскравий приклад: він гнав Христа, але Христос «наздогнав» його по дорозі в Дамаск. І Павло не відкинув цю благодать, а покаявся і прийняв спасіння. Нехай кожен, кого Бог кличе, відгукнеться: «Господи, ось я. Знайди мене і прости мене!»

3. Радість спасіння в небесах і на землі

Третя істина з нашого тексту: спасіння грішника приносить велику радість – і на небі, і серед Божого народу.

Обидві притчі підкреслюють завершальний акорд – радість від знайдення. Пастух, знайщовши вівцю, «кличе друзів і сусідів, кажучи: “Радуйтеся зі мною, бо знайшов я вівцю свою, що загинула”» (Лк.15:6). Жінка, віднайшовши драхму, так само збирає подруг і радіє: «Радуйтеся зі мною, бо знайшла я драму, що загубила» (Лк.15:9). І Ісус двічі проголошує: «Так, кажу вам, буває радість у небі (або: радість перед ангелами Божими) за одного грішника, що кається» (Лк.15:7,10). Подумайте: ціле небо радіє, коли хоч одна заблукана душа повертається до Бога! Бог не холодно терпить нас, не приймає неохоче – Він святкує наше навернення.

Христос навмисно порівнює цю радість з нашою людською радістю від знайдення матеріальних речей. Ми радіємо, знайшовши гроші чи спасши худобу, – а «вівці та срібло не можуть зрівнятися з цінністю людської душі», як зауважив сучасний богослов . Тому, якщо вже ми радіємо за тимчасове, то наскільки більше належить радіти за вічне – за спасіння людини! Бог цінує кожну людину безмірно: вартість душі – це кров Сина Божого. Тож коли грішник кається, «милосердя Боже сяє яскравіше», – говорить Жан Кальвін . Він пояснює, що ангели радіють особливо, бо в порятунку колишнього блудника вони бачать неочікуване чудо Божої благодаті . Звичайно, ангели люблять, коли люди живуть праведно від початку (Лк.15:7 каже про «99 праведників, що не потребують покаяння» – тобто тих, хто вже з Богом). Але особлива радість вибухає тоді, коли хтось, хто був «духовно мертвий», оживає, як той блудний син: «бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк.15:24).

Святий Григорій Великий зауважував: «Часто ті, хто усвідомлює свої гріхи і сердечно жалкує, розпалюються до любові Божої; і, розважаючи, як далеко вони від Бога заблукали, надолужують втрати минулого великим завзяттям. Тому й радість на небі більша про одного наверненого грішника, ніж про 99 праведників» .

Радість спасіння має наповнювати і Церкву тут, на землі. Ісус цими притчами докоряв фарисеям, які бурчали замість радіти. Вони зневажали «грішників» і не хотіли їхнього покаяння. Адже Бог радіє! Якщо ми не радіємо спасінню грішників, то наше серце не в такт із небесами.

Доктор Р.Спроул дотепно зауважив: «Ісус ніби питає релігійних лідерів: “Що з вами не так? Ви скаржитеся, коли Я шукаю загублених, а тим часом кожен ангел на небі радіє!”» .  Фарисеї своїм ремствуванням уподібнилися, по суті, до сатани, який ненавидить милість. «Кожного разу, коли Христос знаходить загубленого і приводить його до Себе, ангели радіють, а диявол обурюється», – пише Спроул . А ким є ми, Церква? Чи наше серце налаштоване на хвилю ангельської радості, чи на хвилю фарисейського невдоволення?

Це питання актуальне. Можливо, ми давно в церкві і звикли до благочестивого життя. Чи не починаємо ми потайки погорджувати «великими грішниками» поза церквою? Чи, бува, не дратуємося, коли до громади приходять новонавернені з важким минулим, які потребують багато терпіння і наставництва? Якщо так – мусимо каятися за такий дух. Наш Господь нагадує: «радість перед ангелами» є навіть за одного грішника, що кається. Кожна особа безцінна. Ми повинні радіти кожному спасенному – чи то дитина віруючих батьків, що особисто прийняла Христа, чи то зрілий чоловік, який тільки в тюрмі розкаявся за свої злочини. Небо радіє за обох, то чи можемо ми бути байдужими?

Давайте будемо церквою, яка святкує благодать! Кожне свідчення навернення – це привід для поклоніння Богові. Апостол Павло, згадавши Божу милість до себе, не втримується від славослов’я: «Цареві ж вічному, нетлінному, невидимому, єдиному премудрому Богу – честь і слава на віки вічні, амінь» (1 Тим.1:17). Так і ми, чуючи про спасіння душ, маємо прославляти Бога, бо це Його чудо. Нехай радість нашого Господа буде і нашою радістю.

Євхаристійна радість знайдених (Лк. 15:1–10)

1) Від «Радійте зо мною» до радості Церкви

У двох притчах фіналом стає не приватне полегшення, а спільне святкування: пастир, знайшовши вівцю, «кличе друзів і сусідів, кажучи: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою, що загинула» (Лк. 15:6, Огієнка); жінка так само: «Радійте зо мною, бо знайшла я драхму, що загубила» (в. 9). Ісус двічі підкреслює: «Отак… буває радість у Божих Ангелів за одного грішника, що кається» (в. 10). Тобто Божа дія породжує збори спільноти, де радість про спасіння стає видимою і поділеною. Це пряма оптика для Церкви: ми покликані не бурчати, а святкувати благодать, коли Бог знаходить загублених.

2) Євхаристія як передсмак цієї радості

Найприродніший простір для такої спільної радості – стіл Господній. Євхаристія – це не нагорода «двадцяти праведним», а трапеза знайдених. Ми підходимо не з заслугами, а з покаянням і вдячністю, бо Добрий Пастир поніс нас на Своїх раменах (пор. Лк. 15:5) – аж до хреста. Тому кожного разу, коли ми причащаємося, ми конкретно і вголос робимо те, про що говорять притчі: святкуємо, що загублене знайдено. Недарма апостол каже: «Бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1 Кор. 11:26). Так стіл Господній стає ритмом радості: ми приймаємо Тіло і Кров Нового Заповіту (Лк. 22:19–20), звіщаючи, що благодать сильніша за наш гріх, а Божа радість – більша за наші поразки.

3) Біблійна дуга радості: від пророцтва до звершення

Євхаристійна радість не висить у повітрі – вона вписана у велику історію Писання. Ісая обіцяв: «І вчинить Господь Саваот на горі оцій учту для всіх народів…» (Іс. 25:6), – день, коли Бог «зітре сльозу з кожного обличчя» (в. 8). Об’явлення називає кульмінацію цієї історії «вечерею шлюбною Агнця»: «Блаженні покликані на вечерю шлюбну Агнця» (Об. 19:9). Євхаристія – це передсмак і завдаток цього бенкету: ми зараз скуштуємо те, що буде звершено у славі. Отже, коли Церква збирається до Чаші, вона не лише згадує хрест; вона вступає в радість неба, з’єднуючи «радійте зо мною» земної громади з радістю ангелів за кожного, хто кається (Лк. 15:10).

4) Практичні висновки для громади

• Підходимо як знайдені. Не тому, що ми «достойніші», а тому, що Христос нас знайшов. Наша постава – покаяння і вдячність.
• Радіємо разом. Причастя – це не індивідуальна вправа самоперевірки, а спільнотне святкування Божої благодаті. Пильнуймо, щоб тон нашої церкви збігався з небесним: не ремствування, а радість за кожного каючого.
• Приймаємо нових братів і сестер. Якщо Бог каже: «Радійте зо Мною», ми не маємо права стояти зовні зі скепсисом. Євхаристія формує культуру прийняття: «знайдений – значить, свій».
• Продовжуємо місію пошуку. Виходимо «з лампадою» Євангелія в темні кути нашого міста, як та жінка з притчі – і тоді наша недільна чаша завжди буде чашею свіжої радості.

4. Наш відгук на Божу благодать

Четверта, заключна частина: як нам реагувати на Божу благодать, що шукає загублених. Є дві основні відповіді: персональне навернення і приєднання до Божої місії.

По-перше, прийняти Божу благодать особисто. Можливо, хтось усвідомлює: «Я – та загублена вівця/монета, про яку говориться». Ви відчуваєте, що Бог шукає вас, кличе до покаяння. Не відтягуйте! Сьогодні – час спасіння. Господь знайшов вас саме тому, що любить. Пам’ятайте, що Пастир не сварив вівцю, не бив її, а з радістю ніс додому (Лк.15:5). Він і вас не осудить, якщо прийдете в покаянні. Ісус запевняє: «того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ів.6:37). Визнайте Йому свої гріхи і безпомічність, довіртесь Христу як Спасителю. Він уже зробив усе необхідне для вашого прощення – помер за ваші гріхи і воскрес. Вам залишається лише впокоритися і повірити. Нехай ця добра новина – що Бог шукає вас – розтопить ваше серце і приведе додому, в обійми Небесного Отця. І на небесах буде свято вашого повернення!

По-друге, приєднатися до Божого пошуку інших загублених. Ці притчі не лише про те, що Бог робить, але опосередковано і про наше покликання як Його народу. Церква – це Тіло Христове, і ми продовжуємо Його місію на землі. Якщо Христос – Пастир, то нас Він робить підпасками, що допомагають дбати про стадо і розшукувати заблудлих. Якщо Божа мудрість уподібнена до жінки, що мететься, то й ми як Церква повинні «засвітити світло» Євангелії і «замести дім» – тобто прочісувати цей темний світ у пошуку дорогоцінних Божих створінь, втрачених у пітьмі гріха. Велике Доручення Христове нам всім: «Ідіть, та зробіть учнями всі народи» (Мт.28:19). Бог дивовижно залучає нас у Свій пошуково-рятувальний загін. Не тому, що без нас не міг би – а даючи нам честь співпраці і радість співслужіння.

Що це означає практично? Для початку, мати серце співчуття до грішників. Замість фарисейської гордині – Христова любов. Мартін Лютер якось проповідував, що справжня християнська любов змушує нас «бігти за грішником, стати, як той пастир, що шукає загублену вівцю, і як та жінка, що шукає загублену монету» . Він закликав навіть «забруднитися у тій багнюці гріха», витягуючи звідти ближнього, не цуратися його, «ніби гріхи його були нашими власними», і покрити його своєю любов’ю  . Це вражаюча картина – не стояти осторонь, а спуститися в рівень страждущого, щоб підняти його. Так зробив Ісус – Він, Святий, ототожнив Себе з нами грішними, «був reckoned з злочинцями» (Іс.53:12), щоб нас вирвати з гріха. І ми маємо слідувати Його слідами. Тож чи є в нас знайомі, рідні, колеги, які далеко від Бога? Замість осуду – виявімо до них співчуття і молитву. Простягнімо руку дружби, поділімося звісткою про Спасителя. Можливо, саме через вас Бог хоче знайти ту загублену душу.

Також терпеливо несемо «заблудлих» на своїх плечах, коли потрібно. Це про учнівство і наставництво. Коли хтось приходить до Христа з розбитим життям, Церкві треба допомогти йому зрости, зцілитися, залишитися в отарі. Вівця, поки її ніс пастух, могла ще тремтіти. Новонавернений потребує підтримки, поки навчиться твердо ходити у вірі. Ми покликані «зміцняти слабких, лікувати хворих, перев’язувати поранених… шукати загублених» (Єзек.34:4, перев. Огієнка) – це Боже доручення пастирям, яке стосується і всіх нас в міру можливості. Будьмо чуйними один до одного, щоб ніхто не загубився знову на шляху.

Єдність із отарою та пастирем. У притчі пастир не лише знаходить вівцю, а несе її додому — в стадо (Лк. 15:5–6). Отже, спасіння має не індивідуалістичний, а церковний вимір: Бог повертає нас у видиму спільноту під пастирською опікою (пор. Єз. 34; Дії 2:42–47). Практично: цінуйте членство й підзвітність, регулярне богослужіння та Причастя, приймайте пастирське піклування і церковну дисципліну як вираз любові та захисту єдності.

І, нарешті, радіймо і прославляймо Бога за кожне спасіння. Хай культура радості пронизує нашу спільноту. Коли хтось приймає хрещення чи дає свідчення, святкуймо всією церквою! Це надихає і нас самих, і нових людей. Світ часто кепкує з покаяння, згадує гріхи людини навіть після її зміни. Але ми не повинні тримати людей в старому – навпаки, як Отець у притчі, одягнути новонаверненого в «кращу одіж» прийняття, дати «перстень» братерства, «взуття» гідності (пор. Лк.15:22), тобто повністю прийняти в Божу родину. Тоді церква стає місцем радості і благодаті, де немає «обриду та погорди» (Пс.14:1-3) між спасенними, а є любов і вдячність Богові.

Погляньмо на Павла – він отримав надзвичайну благодать і став невтомним благовісником благодаті для інших. Він не присвоїв Божу любов лише для себе, а горів бажанням привести якнайбільше загублених до Христа, навіть називаючи себе «боржником» перед усіма, хто ще не почув Євангелії (Рим.1:14). Подібно і ми, скуштувавши, як Господь добрий, не можемо мовчати. Коли ти знайшов джерело живої води, ти покличеш інших спраглих до нього. Нехай любов Христова спонукає нас шукати тих, хто ще поза кошарою, «щоб і вони прийшли та сповнили дім Його» (Лк.14:23).

Висновок: Благодать, що кличе додому

Дорогі брати і сестри, і кожна душо, що слухає: ми побачили сьогодні дивовижний образ Бога в Ісусових притчах. Це Бог, Який не стоїть осторонь у Своїй святості, зневажаючи нас грішників, а Бог, Який у Христі сам вирушає на пошуки. Це Отець, Який вибігає назустріч блудному сину, щойно бачить його на горизонті (Лк.15:20). Це Пастир, Який несе змучену вівцю додому, і Господиня, яка вимітає кожен куточок, доки не знайде загублене. Яка велика благодать! Нас часто приваблює образ всемогутнього і праведного Бога – але сьогодні нехай зворушить наше серце образ Бога, який смиренно шукає мене і тебе, бо цінує і любить. «Бо Син Людський прийшов віднайти і спасти те, що загинуло» – хай ці Христові слова відгукнуться особисто кожному (Лк.19:10).

Чи відповіли ми вже на Його поклик? Можливо, хтось ще вагається в гріхах, думаючи, що Бог його не прийме або що ще буде час. Почуйте сьогодні голос небесного Пастиря: «Дитино, Я знайшов тебе. Довірся Мені – і Я принесу тебе додому». Не опирайтеся Його любові. Сьогодні може відбутися ваше примирення з Богом – і на небесах станеться радість за вас! Покайтеся в гріхах, визнайте Ісуса Господом, і Ви відчуєте, як на ваших плечах зникає тягар провини, бо Христос бере вас на Свої рамена.

А ті, хто вже в отарі Христовій – чи цінуємо ми благодать, якою спасені? Чи палаємо вдячністю? Чи пам’ятаємо, що колись ми були тими загубленими, але «тепер знайдені»? Нехай це збереже нас від байдужості та гордощів. Дивлячись на світ навколо, сповнений загублених і стражденних душ, не забуваймо: «ми всі блудили, немов ті вівці, розпорошились кожен на власну дорогу» (Іс.53:6), але Добрий Пастир знайшов нас. Тож з любов’ю і ревністю звіщаймо тим, хто ще блудить: є Пастир, Який шукає і тебе! Церква існує не для себе, а для Божої слави в спасінні людей. Як писав англійський пастор Чарльз Сперджен: «Християнин або місіонер, або обманщик». Ми не можемо мовчати про благодать, якщо справді її пізнали.

Тож, браття і сестри, приймімо цю благодать глибоко в серце і понесімо її світло іншим. Радіймо кожному спасенному і молімося за тих, хто ще втрачені. Пам’ятаймо, що Божа любов сильніша за наше заблукання, Його благодать потужніша за наш гріх, а Його радість може стати і нашою радістю. Нехай кожен із нас скаже: «Дякую Тобі, Господи, що коли я був загублений, Ти не полишив мене! Дякую, що Твоя благодать знайшла мене. Користуйся мною, щоб інші знайши Тебе». Амінь.

«Вірне це слово, і гідне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних» (1 Тим.1:15) – хай ця істина лунає в наших церквах і серцях, надихаючи нас жити на славу Пастиря, що знайшов Своїх овець. Слава Богові за Його невимовну благодать! Алілуя!