Любов до ближнього: покликання і благодать

Любов до ближнього: покликання і благодать

(Луки 10:25–37)

Вступ.

Дорогі брати і сестри, уявіть ситуацію: пізня година ночі, безлюдна дорога, і ви бачите людину в біді – постраждалу, скривавлену, можливо, від нападу злочинців. Що ви зробите? Чи зупинитесь ви допомогти, ризикуючи власною безпекою, чи відвернете погляд і підете далі, виправдовуючи себе думкою: «Це не моя справа»? Сьогодні ми роздумуємо над однією з найбільш відомих притч Ісуса – про доброго самарянина (Лк.10:25–37). Ця історія порушує глибинні питання: Хто мій ближній? Як виконати Божу заповідь любові на практиці? І що робити, коли усвідомлюєш, що сам не здатен любити настільки ж жертовно, як вимагає Бог? Притча про милосердного самарянина промовляє до нас і сьогодні, викриваючи наші серця, вказуючи на благодать Христову та кличучи до дії. Євангеліє одночасно виявляє нашу гріховність і проголошує Божу любов – любов, яку ми покликані відобразити ближнім.

1. Закон любові – викривальна сила Божої правди

Ситуація, з якої починається притча, теж дуже знайома нам: знавець Закону підійшов до Ісуса з підступним питанням: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» (Лк.10:25). Це питання задають і сьогодні багато людей: що треба зробити, аби спастися? Ісус, знаючи серце того законника, звертає його до Святого Письма: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» (Лк.10:26). Той відповів правильно, цитуючи велику заповідь: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм… і свого ближнього, як самого себе» (Лк.10:27). Ось фундамент Божого Закону – повна любов до Бога і до ближнього. Недарма Гейдельберзький катехізис у питанні 4 узагальнює вимогу Божого закону словами Христа: «Люби Господа Бога твого всім серцем… і ближнього твого, як самого себе»  .

На перший погляд, відповідь проста і зрозуміла. Ісус каже законнику: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити» (Лк.10:28). Тут Христос стверджує істину: хто досконало виконає закон любові – той матиме життя вічне. Божий закон святий і праведний; він обіцяє життя тим, хто виконає його цілком. Але чи спроможний хтось із нас виконати цю заповідь бездоганно? Законник, бажаючи себе виправдати, питає далі: «А хто то мій ближній?» (Лк.10:29). У цьому питанні – спроба обмежити вимогу закону, звузити коло «ближніх», щоб зробити виконання заповіді більш досяжним. Лука коментує: «він бажав сам себе виправдати» (Лк.10:29). Хіба не те саме робимо й ми? Коли Божий закон каже: «Люби ближнього, як себе», – наша гріховна природа шукає лазівки: А кого можна не вважати ближнім? До кого не зобов’язуюсь проявляти любов?

Проблема не в Законі – проблема в нас. Закон лише виявляє нашу гріховність. Як написано: «З діл Закону не виправдається перед Ним жадне тіло, бо законом пізнається гріх» (Рим.3:20). Божа заповідь свята, праведна і добра, але через гріховність людини Закон сам по собі приносить лише осуд (Рим.7:10–13).

Гейдельберзький катехізис, питання 5, запитує: «Чи можеш ти досконало виконати цей закон?» Відповідь звучить однозначно: «Ні, бо від природи я схильний ненавидіти Бога та ближнього свого». Катехізис спирається на слова Писання, що «нема праведного ані одного» (Рим.3:10) і що ми «мертві через провини» (Еф.2:1) – настільки глибоко вразила нас отрута гріха.

Реформатори добре розуміли цю істину.

Мартін Лютер підкреслював різницю між Законом і благодаттю: «Закон каже: “Зроби це” – але ніколи не зроблено, (бо ми постійно не дотягуємо). Благодать каже: “Віруй у це” – і все вже зроблено» .

Наші діла не можуть нас оправдати перед Богом, бо ніхто не в силі виконати закон любові досконало. Отже, перш ніж перейти до самої притчі, усвідомимо: заповідь любові є для нас недосяжним стандартом власними силами, і вона покликана привести нас до покаяння та шукання Божої милості.

Як влучно зазначає Вестмінстерське сповідання віри: жоден наш навіть найкращий учинок не може заслужити прощення гріхів чи вічне життя, бо між нашими недосконалими ділами та Божою славою – безмежна прірва (ВСВ 16:5).  Нам потрібен інший шлях до спасіння – шлях благодаті через віру. Але благодать ніколи не скасовує покликання до добрих діл; навпаки, як каже Вестмінстерське сповідання (16:2), добрі діла є плодами і доказами живої віри.

2. Милосердя в дії – хто є мій ближній

Погляньмо ж тепер на притчу, яку Ісус розповів у відповідь на питання: «Хто мій ближній?» (Лк.10:29).

Ця притча – не просто моральна історія, а справжній виклик усталеним стереотипам. Ісус малює таку картину: «Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, завдали йому рани та й утекли, покинувши ледве живого його» (Лк.10:30). Дорога з Єрусалима до Єрихону в ті часи була небезпечною, відомою розбійницькими нападами. Слухачі Ісуса, мабуть, не здивувалися, почувши про бідолаху, побитого й пограбованого на тій дорозі. Уявімо цього чоловіка: лежить скривавлений, напівживий, безпомічний, потребує негайної допомоги. І тут, за словами Ісуса, «випадком тією дорогою проходив священик один, побачив його – і проминув» (Лк.10:31). Потім левит – помічник священика в храмі – «підійшов, поглянув – і теж проминув» (Лк.10:32). Священик і левит – двоє людей, від яких можна було б очікувати співчуття, адже вони знали закон Божий, знали заповідь про любов до ближнього. Та, можливо, через страх осквернитися (якщо той чоловік помре і доторкнутися до тіла), чи через поспіх у своїх справах, чи просто через байдужість – вони байдуже минули стороною. Сумна іронія: слуги Божого храму не втілили Божу любов на ділі. Скільки разів і сьогодні люди, які вважаються побожними, проходять повз чужу біду, прикриваючись релігійними виправданнями чи браком часу!

Але далі в притчі – несподіваний поворот. «Проходив же там один самарянин, натрапив на нього і, побачивши, змилосердився» (Лк.10:33). Для єврейських слухачів Ісуса самарянин – це чужинець, єретик, ворог. Юдеї і самаряни вороже ставилися одні до одних і не спілкувалися (Ів.4:9). І раптом саме самарянин стає героєм історії: він «змилосердився». Грецьке слово означає глибоке співчуття, що далі проявляється в діях. Самарянин «підійшов, обв’язав йому рани, наливши оливи й вина; потому посадив його на власну худобину, привіз до гостиниці та й клопотався про нього» (Лк.10:34). Він не просто викликав швидку чи дав пару копійок – він особисто перев’язав рани (оливою пом’якшив болючі рани, вином продезінфікував), посадив постраждалого на свого осла, довіз до найближчого заїзду. Цілу ніч доглядав його, а наступного дня заплатив господареві заїзду два денарії (два денарії – це плата за приблизно 2–3 тижні проживання!) і попросив продовжити опіку, пообіцявши компенсувати всі витрати, коли повертатиметься (Лк.10:35). Вчинок самарянина – це приклад жертовної агапе-любові, яка не питає: «Чи мій це ближній?», а сама стає ближнім для того, хто в скруті.

Ісус закінчує притчу запитанням до законника: «Котрий же з цих трьох, на думку твою, був ближнім тому, хто попався розбійникам?» (Лк.10:36). Законник не може не визнати істину: «Той, хто вчинив йому милість», – тобто самарянин (Лк.10:37). І тоді звучить Ісусів наказ: «Іди, і роби так і ти!» (Лк.10:37). Тут Христос повністю перевертає перспективу: питання не в тому, «хто є моїм ближнім», щоб окреслити межі любові, а чи я сам є ближнім для того, хто потребує. Божа заповідь любові не знає кордонів національності, релігії чи статусу. Наш ближній – це будь-яка людина, що потребує милосердя, яку Бог ставить на нашому шляху.

Як писав бл. Августин: «Кожна людська істота є ближнім кожній іншій людині» .

Реформатори повністю підтримували таке розуміння.

Жан Кальвін у своєму коментарі на цей уривок зауважив, що Христос навмисно обирає в притчі неприязні сторони – юдея та самарянина – щоб показати: «Під словом “ближній” включено усіх людей без винятку, навіть найчужіших; Бог поєднав усіх людей спільною природою, аби вони допомагали один одному» .

Тобто для того, щоби хтось був моїм ближнім, достатньо факту, що він така ж людина, як я, носій Божого образу. Ми не маємо влади викреслити зі свого кола співчуття жодну людину, бо всі ми – творіння одного Творця.

Подібно зазначає сучасний реформатський мислитель Тім Келлер: «Ми схильні любити тих, хто подобається нам або схожий на нас. Але Ісус цього не приймає. Зобразивши самарянина, який допомагає юдеєві, Ісус якнайсильніше сказав, що кожен, хто потребує допомоги – незалежно від раси, політики, класу чи релігії – є твоїм ближнім. Не кожен тобі брат у вірі, але кожен є твій ближній, і ти мусиш любити ближнього».

Самарянин із притчі вчить нас, що справжня любов виявляється ділом, а не лише почуттями чи словами. Він не чекав прохань про допомогу – він сам «побачив і змилосердився» (Лк.10:33). Любов починається з того, що ми побачимо чужу потребу і дозволимо своєму серцю зворушитися. Потім – конкретні кроки: підійти, перев’язати рани, витратити час і гроші.

Як зауважив єпископ Дж. К. Райл: «Співчуття самарянина не обмежилося почуттями чи пасивними задумами. Він доклав багато клопоту, щоб допомогти: діяв, а не тільки відчував. Він не пошкодував ні зусиль, ні витрат, аби стати другом для того бідолахи… Його милосердя видно не на словах, а на ділі – ціною власного комфорту і достатку»  . Далі Райл робить такий висновок: «Бути добрим до всіх людей – значить показати щось від розуму Христового. Таку братню любов світ може висміювати як фанатизм, але перед Богом саме вона є ходінням слідами Христа і практичним виконанням притчі про доброго самарянина»  .

Апостол Іван пише: «Любімо не словом чи язиком, але ділом і правдою!» (1Ів.3:18).

Отже, друзі, Ісус каже нам: «Іди і роби так само!» (Лк.10:37). Ці слова – і наказ, і виклик. Ми покликані виявляти таку саму милість, як самарянин, до кожного в потребі. Але якщо бути чесними – хто з нас може сказати, що вже виконує це? Хто з нас завжди готовий «підставити плече» чужинцю, витратити свій час, кошти, ризикувати власним добробутом заради порятунку незнайомої людини? На жаль, ми частіше схожі на того священика чи левита, що пройшли повз. Буває, бачимо чиюсь біду – і закрадаються думки: «Це небезпечно…», «Мене це не стосується…», «Нехай хтось інший допоможе…». Наш егоїзм, страх і байдужість беруть гору. Саме тут мусимо визнати свій гріх і потребу в покаянні. Заповідь Христа викриває нас: ми не любили ближнього, як самих себе. Можливо, не раз бачили “побитих на дорозі життя” – і минали. Хтось потребував підтримки, розради, матеріальної допомоги, а ми зачинили своє серце. Сьогодні Господь через Своє слово закликає: “Покайся в цьому. Признай свою черствість і моли Бога про милосердне серце.”

3. Добрий Самарянин як образ Христа

Та на цьому проповідь не завершується – бо Ісусова притча має ще один вимір, глибший. Цей вимір відкривали для церкви отці і вчителі віри протягом століть. Притча про доброго самарянина – це не лише приклад для наслідування, а й образ спасіння, яке здійснює для нас Ісус Христос.

Погляньмо ще раз духовними очима: хіба цей поранений, пограбований чоловік, покинутий помирати, – не є прообразом кожного з нас у нашому гріховному стані? Через гріх людство саме себе загнало “з Єрусалиму до Єрихону” – від Божої присутності до проклятого світу, і стало жертвою розбійників-диявольських сил. Нас обідрали і зранили гріхи, ми лежали «напівмертві» – живі тілом, але мертві духом. Священик і левит – символ закону і жертвоприношень Старого Заповіту – не могли радикально допомогти, вони лише вказували на проблему, але не зціляли її. Проходячи “повз нас”, закон лише констатує наш плачевний стан, але спасти не має сили. І ось приходить з Неба Той, кого люди зневажають, – «самарянин». Цікаво, що юдеї в Євангелії обізвали Ісуса: «Самарянин єси і демона маєш!» – на що Він відповів: «Не маю Я демона, та шаную Свого Отця, ви ж Мене зневажаєте.» «Демона Я не маю», – але не заперечив, що Він – «самарянин» (Ів.8:48–49). Як зазначав Ориген, Ісус відмовився прийняти тільки образу про демона, але не відкинув прізвиська «самарянин», бо знав, що Він є насправді Самарянином-Опікуном (охоронцем) Свого народу . Слово “самарянин” виходить від єврейського “шомер” – сторож, охоронець. І справді, Христос називає Себе Добрим Пастирем, що життя кладе за овець. Він – наш Опікун, наш Охоронець, наш істинний Добрий Самарянин.

Ісус побачив нас у нашій біді і змилосердився. У Євангелії багато разів читаємо: “І змилосердився Ісус…” (Мт.9:36, 14:14). Він полюбив нас, коли ми були ще грішниками і ворогами (Рим.5:8). Він припав до наших “ран” – взяв на Себе наші немочі, наші хвороби (Іс.53:4–5). У притчі самарянин поливає рани оливою і вином. Отці Церкви бачили тут образ таїнств – олива як символ пом’якшувальної дії Святого Духа, вино – як кров Христова, що знезаражує рани гріха. Христос перев’язує наші духовні рани прощенням і Своїм ученням, заливає в них оливу Духа Святого і вино Своєї благодаті. Далі самарянин посадив пораненого на свою власну худобу. Це потужний образ: Христос взяв нас немічних на Себе. Він, Божий Син, «втілився» – «сів разом із нами на віслюка» людського тіла.

Св. Августин пояснював: «Звір, на якого садить самарянин – це плоть Христова, яку Він прийняв заради нас; возсісти на цього звіра означає увірувати у втілення Христове» .

Ісус узяв нашу природу, щоб нести нас до спасіння.

Самарянин привозить чоловіка до заїзду (гостинниці) і піклується про нього там. Отці тлумачили: заїзд – це Церква, спільнота, де знесилені грішники знаходять притулок, лікування і відпочинок на шляху до небесної батьківщини . Господар заїзду – образ апостолів і служителів церкви, яким Христос доручив опіку над спасенними. Самарянин дав господарю два денарії – цікава деталь. Августин писав, що два денарії – це «дві заповіді любові: любов до Бога і любов до ближнього, які Христос доручив Церкві як засіб уздоровлення» . Інші тлумачі бачили тут два завіти Писання або дві основні благодаті – Слово Боже і Таїнства. У кожному разі, Христос забезпечив Свою церкву всім необхідним для духовного лікування душ.

Нарешті, самарянин пообіцяв повернутися і винагородити додатково, якщо будуть витрати зверх даного (Лк.10:35). Хіба це не прозорий натяк на повторний прихід Христа? Він прийде вдруге у славі і віддасть кожному згідно з його служінням, винагородить вірних.

Таким чином, у алегоричному читанні притчі ми бачимо цілу панораму Божого домобудівництва спасіння: людина через гріх впала у смертельну біду, Закон не міг її спасти, але прийшов Христос як милосердний «чужинець», зцілив рани гріха Своїми страстями, поніс нас на Собі, ввів до Церкви і дбає про нас там через Своїх служителів, поки не повернеться знову у день слави.

Августин так підсумовує: «Наш Господь Ісус Христос у цій притчі вказує на Себе під образом самарянина, що прийшов на допомогу тому, хто лежав напівмертвий… Він не погордив нами: Він уздоровив нас, посадив нас на Свого звіра, тобто на Свою плоть; привів нас до гостиниці, тобто до Церкви; доручив нас господарю – тобто апостолу; дав два пенні – любов до Бога і любов до ближнього, щоб нас зцілити» .

Яка дивовижна глибина Писання!

4. Милосердя як плід спасіння по вірі

Звісно, Ісус розповів цю притчу передусім як повчання про милосердя на практиці. Жан Кальвін застерігав не зловживати притчею у пошуках прихованих значень, щоб не применшити її прямої мети  . Пряма мета – показати, що означає “любити свого ближнього, як себе”. Однак, дорогі брати і сестри, моральна вимога притчі має привести нас до Євангелія. Після такого образу Христа – нашого доброго Самарянина – ми вже не можемо легковажно сприймати Його наказ «Іди і роби так само». Він перший “зробив так” для нас, коли ми були безпомічними. Тепер Він кличе нас робити так само для інших, опираючись не на свою праведність, а на отриману від Нього благодать. «Прийміть один одного, як і Христос прийняв вас, – для слави Божої» (Рим.15:7). «Будьте один до одного ласкаві, милосердні, прощаючи один одному, як і Бог у Христі простив вам» (Еф.4:32). Наше милосердя до ближніх має живитися від великого джерела Божого милосердя до нас у Христі. Якщо ти відчуваєш, що не маєш достатньо любові в серці – йди до Ісуса, згадуй, як Він знайшов і врятував тебе. Дивись, як Він любить тебе – аж до хреста. Роздумуй над Євангелієм, і воно розтопить твоє холодне серце.

Апостол Павло молився за вірних, щоб вони, пізнавши благодать, «поводилися гідно Господа, у всьому догоджаючи, приносячи плід в усякому доброму ділі» (Кол.1:10). У прочитаному сьогодні посланні до Колоссян він дякує Богові за їхню «любов до всіх святих, що її маєте через надію, приготовану вам на небі» (Кол.1:4–5). Ця любов народилася в них від почутого Євангелія (Кол.1:6). Він далі просить, щоб Бог зміцнив їх «всякою силою» для терпеливості, і дякує Отцеві, «що вчинив нас гідними участі в спадщині святих у світлі» (Кол.1:11–12). Звернімо увагу: не ми самі зробили себе гідними вічного життя – Бог учинив нас гідними! Він «визволив нас із влади темряви і переставив до царства Свого улюбленого Сина, в Якім маємо відкуплення і прощення гріхів» (Кол.1:13–14).

Амінь! Ось істинна радісна звістка: ми успадковуємо життя вічне не тим, що самі досконало “робимо” закон, а тим, що приймаємо дар Божий в Христі. Закон показав нам, що «ми приречені на смерть», а Христос прийшов і «визволив нас з темряви». Цей спасенний дар приймаємо вірою, і така віра вже не залишиться сама – вона обов’язково принесе плід любові. Як писав апостол Яків: «Яка користь, брати мої, якщо хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може його віра спасти його? … Віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Як.2:14,17). Жива віра обов’язково проявиться у справах милосердя до ближніх.

Практичне застосування:

Тож як нам конкретно виконувати сьогодні заповідь «роби так і ти»?

По-перше, навчімося бачити “ближнього” в кожній людині, що трапляється на нашому шляху. Ближні – це не лише наші друзі, родичі чи одновірці. Ісус зруйнував усі бар’єри: ближній – це кожен, хто потребує любові. Подивімося навколо: можливо, поруч із вами живе самотня літня сусідка, якій нікому подати стакан води чи купити ліки – це ваш ближній, підіть і зробіть їй добро. Можливо, у вашому колективі є колега, якого всі недолюблюють, цькують чи ігнорують – і ви можете стати для нього єдиним другом і підтримкою. А може, на вулиці ви бачите безхатченка чи біженця, яких суспільство воліє не помічати – не будьте, як той священик, що пройшов мимо; зупиніться, поцікавтеся, як можете допомогти. В сучасній Україні теж є багато “покалічених на дорозі” – війною, бідністю, горем. Церква має бачити в них своїх ближніх і проявляти милосердя ділом.

По-друге, любити ближнього як самого себе означає ставити себе на місце тієї людини. Як би ти хотів, щоб до тебе поставились, якби ти лежав у канаві скривавлений? Напевно, волав би: “Допоможіть!” І очікував би, що хтось не побоїться забруднитися твоєю кров’ю, а витягне тебе. Ісус казав: «Отож усе, що бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм ви» (Мт.7:12). Це «золоте правило» – практичний дороговказ любові. Уяви себе на місці потребуючого – і ти знатимеш, що робити. Так, це може бути нелегко і незручно. Милосердя часто вимагатиме жертви від нас – часу, грошей, сил, емоцій. Але хіба віра наша не покликана до жертви? Сам Христос пожертвував Собою за нас. «Ми пізнали любов у тому, що Він поклав за нас душу Свою; і ми повинні душі покладати за братів» (1Ів.3:16). Бути християнином – значить бути готовим вийти із зони комфорту заради іншого.

По-третє, пам’ятаймо, що справжня любов діє не вибірково, а постійно. Ісус не уточнив, хто був той побитий – юдей, самарянин чи язичник. Любов не питає про заслуги чи статус жертви, вона просто допомагає, бо перед очима – людина в образі Божім, що страждає. Господь кличе нас любити не лише тих, хто нам симпатичний або вдячний. «Коли любите тих, хто вас любить, яка вам нагорода?… Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний» – каже Христос (Лк.6:32,36). Тому навіть ворогів наших Ісус учить любити: «Любіть ворогів ваших, добро робіть тим, хто ненавидить вас…» (Лк.6:27). Це найвищий вияв Божої любові – коли ми, перемагаючи зло добром, простягаємо руку допомоги навіть тим, хто нам антипатичний чи колись кривдив нас. Згадайте, як самаряни не водилися з юдеями – але саме самарянин допоміг юдею. Так і ми покликані ламати стіни ворожнечі любов’ю Христовою.

Але одразу додам: такий високий рівень любові неможливий для нас без Божої допомоги. Нам потрібне змінене серце. Поки Дух Святий не відродить людину, вона не здатна по-справжньому любити Бога і ближнього.

Гейдельберзький катехізис, питання 8, прямо говорить: «Ми настільки зіпсовані, що нездатні робити будь-що добре і схильні до всього злого – хіба що народимося знову від Духа Святого» .

Отже, центральним у застосуванні цієї проповіді є заклик народитися згори, прийняти Христа вірою, бо тільки тоді отримаємо нове серце, здатне любити.

Пророк Єзекіїль передрікав: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… І відніму кам’яне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті» (Єз.36:26). Бог обіцяв «обрізати серце» Свого народу, «щоб ти любив Господа Бога твого всім серцем… щоб жити тобі» (Повт.Зак.30:6). Це звершується, коли ми приходимо до Ісуса. Він прощає наші гріхи, зціляє рани душі і вливає в нас Свого Духа, Який наповнює серце «любов’ю Божою» (Рим.5:5). Саме Святий Дух виробляє в нас «плід – любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність…» (Гал.5:22).

Тому, якщо хтось із вас усвідомлює сьогодні, що його серце черстве, байдуже, сповнене егоїзму – не відкладай, благаю, прийди з покаянням до Ісуса. Визнай свою гріховність і безпорадність без Нього. Повір, що Він – твій Спаситель, що нахилився до тебе, омив Своєю кров’ю твої гріхи і хоче підняти тебе до нового життя. Прийми Його милість – і Дух Христів почне перемінювати тебе на образ Того, Хто так полюбив світ. «Ми любимо, бо Він перше полюбив нас» (1Ів.4:19). Тільки пізнавши цю безумовну любов Бога, ти зможеш щиро любити ближніх.

А тим, хто вже є відродженими дітьми Божими, це слово нагадує: «Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, але віра, що чинна любов’ю.» (Гал.5:6). Чи діє твоя віра любов’ю? Чи бачать люди навколо Христа в твоїх справах милосердя? Ісус сказав: «По тому всі узнають, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів.13:35).

Сумно, але правдиво зауважив Дж. Райл: «Як мало навіть серед тих, що ходять до церкви, знайдеш людей, котрі справді добрі, щирі, милосердні до інших, а не тільки до себе та своєї сім’ї! Як багато серед християн скупості, черствості, ворожнечі, підозрілості… Наче й визнаємо віру, і причащаємось, а забуваємо притчу про доброго самарянина, яку Господь наказав пам’ятати» .

Це гіркі слова, але варті уваги: чи не стосується це нас? Нехай кожен зазирне у своє серце: «Що я роблю, щоб ця притча була правилом мого життя? Чи допомагаю я знедоленим, чи шукаю я потребуючих, щоб послужити? Чи моя любов обмежується красивими фразами, чи переходить у конкретні вчинки?»

Апостол Яків дуже практично писав: «Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені денної їжі, а хто-небудь із вас скаже їм: “Ідіть з миром, грійтесь та їжте”, – і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?» (Як.2:15–16).

На жаль, інколи християни саме так і чинять – відмахуються благочестивими побажаннями, замість реально допомогти. Задумаймося: чи не посилає Бог когось на нашому шляху, чию потребу ми в силі задовольнити? Може, для когось кілька годин вашого часу чи незначна сума грошей – дрібниця, а для того нужденного – питання життя і смерті. Не проґавте нагоди послужити! Такі можливості – це наші випробування віри. Справжня святість в Божих очах проявляється саме в любові до ближнього: «Бо суд немилосердний на того, хто не чинить милості; милість же високо підноситься над судом» (Як.2:13). Ісус колись спитає нас подібно до царя з притчі про овець і козлів: «Чи давали ви їсти голодному? чи відвідали хворого? чи прийняли чужинця? чи одягнули нагого?» (Мт.25:34–40). Нехай у той день ми почуємо: «Зробивши це одному з найменших братів Моїх, Мені зробили». Кожен вчинок любові, навіть найменший, не залишиться непоміченим у Бога.

Насамкінець, дозвольте повернутися до образу доброго самарянина як Христа. Коли ви вагаєтесь, чи варто жертвувати собою заради інших, пригадайте Ісусову любов на Голгофі. Він не пройшов повз нас – Він зійшов з небес і знайшов нас в канаві гріха. Він не пошкодував ні Своєї крові, ні життя, щоб спасти нас. Він сказав: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15:13). Христос поклав життя за нас, коли ми були ще Його ворогами, зробивши нас Своїми друзями. Дивлячись на Нього, ми черпаємо натхнення любити і служити.

Можливо, ти почуваєшся тим побитим, напівмертвим – пораненим гріхом, відкинутим людьми, безсилим змінити щось. Є добра новина: Ісус – твій милосердний Самарянин – вже поруч. Він простягає руку, щоб підняти тебе, перев’язати твої рани прощенням, вилити цілющу оливу Духа і вино радості спасіння. Він хоче привезти тебе до “гостинниці” Своєї церкви, де подбає про твоє зростання. Не відмовляйся від Його допомоги! Не залишайся лежати на узбіччі життя. Прийди до Нього в покаянні і віруй в Євангеліє. Скажи Йому: «Ісусе, я розбитий гріхом, помилуй мене! Я довіряю, що Твоя кров може зцілити мою душу. Візьми мене на плечі Своєї благодаті і неси, бо сам не дійду». Він ніколи не відкине щирого прохача.

А якщо ти вже відчув на собі цілющий дотик Христової любові, то тепер – твоя черга “робити так само” для інших. Подивися довкола свіжим поглядом: де Бог кличе тебе бути добрим самарянином? Можливо, це дуже близько – у власній родині, у вашій церкві є хтось, хто потребує уваги і підтримки. А може, і цілком незнайома людина – але Бог поклав її потребу тобі на серце. Не гаси цього пориву! Дій, рухайся за покликом любові. Це і є життя віри. Як говорив один старший служитель: «Не мусиш робити великих подвигів – просто будь ближнім для того, хто потребує, і Бог через тебе явить Свою любов».

Нехай Господь допоможе нам бути виконавцями Його слова, а не слухачами тільки. Нехай церква Христова в Україні буде відома не лише правильним богослов’ям, а й практичною любов’ю – щоби люди, бачачи наші добрі діла, прославляли Отця нашого Небесного (Мт.5:16). Пам’ятаймо: наша милість до ближнього проповідує Євангеліє гучніше за наші слова. У час великих потрясінь і потреб, які переживає наш народ, Господь відкриває перед нами безліч можливостей показати світові, ким є наш Спаситель, – через наше милосердя, жертовність, готовність любити навіть тоді, коли інші чинять зло. Це іспит для нашої віри. Але ми не боїмося, бо Христос – джерело нашої любові – з нами.

Тож приймімо сьогодні Його наказ до серця: «Іди, і роби так і ти!» (Лк.10:37). Йди за Ісусом цим шляхом любові. Нехай кожен з нас скаже: «Господи, я слабкий, але я хочу так любити. Наповни мене Своєю любов’ю і веди туди, де я потрібен. Зроби мене провідником Твоєї милості для мого ближнього». І Бог обіцяє, що труд любові не марний. Коли ми виявляємо милосердя, ми найбільше уподібнюємося до нашого Небесного Отця, «який милосердний і щедрий» (Пс.102:8). А одного дня почуємо від Христа: «Добре, рабе добрий і вірний!.. Увійди до радості пана твого» (Мт.25:21). Амінь.

Висновок.

Друзі, притча про милосердного самарянина – це і дзеркало, і вікно. Дзеркало, в яке ми дивимося і бачимо свої недоліки в любові. Вікно, крізь яке ми бачимо серце Божої любові в Христі. Подивившись у дзеркало, схилімося в покаянні: Господи, прости нашу черствість і гріх невиконаної любові. Глянувши у вікно Євангелія, зміцнімося: дякуємо Тобі, Ісусе, наш добрий Самарянин, що спас нас і дав нам силу любити. А тепер виходьмо через ці двері і йдімо дорогою життя, стараючись не минати тих, хто потребує милості. Будьмо тими, через кого Ісус продовжує «мазати оливою і вином» рани цього світу. Нехай у кожному нашому вчинку любові люди відчують дотик Самого Христа. І нехай Господу Богові буде слава – Отцю, і Сину, і Святому Духу – через наше життя, сповнене любов’ю до Нього і до ближнього. Амінь.