Переслідуючи Небесну Мету: Життя християнина як біг до фінішу

Переслідуючи Небесну Мету: Життя християнина як біг до фінішу

Филип’ян 3:12-16

Вступ: Не зупинятися на досягнутому

Уявіть спортсмена, який передчасно починає святкувати перемогу, не добігши до фінішу. Він думає, що вже виграв, сповільнюється – і раптом суперник обганяє його на останніх метрах. Такий бігун втрачає нагороду через самовпевненість. Подібно і в житті віри: якщо ми вирішимо, що вже досягли достатньої духовної висоти, то ризикуємо зупинитися і втратити те, до чого кличе нас Бог. Апостол Павло, великий герой віри, попереджає нас про це власним прикладом. У Посланні до филип’ян він визнає: “Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився, але прагну” (Фил. 3:12, Огієнко). Він – апостол із величезним досвідом, але каже, що ще не “досягнув” мети і ще не “удосконалився”, тому продовжує наполегливо прямувати вперед. Сьогодні ми розглянемо цей заклик Павла – “забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду” – і навчимося, як усім нам, як одній духовній родині, невпинно прямувати за Христом до небесної нагороди.

1. Ще не досконалі – потребуємо зростання

«Не тому, що я вже досягнув… або вдосконалився» (Фил. 3:12) – з цих слів Павла починається наш шлях смирення. Апостол відкрито визнає, що навіть він, із усіма своїми подвигами заради Христа, ще не досягнув досконалості. Якщо такий духовний гігант не вважав себе безгрішним чи звершеним, то наскільки більше це стосується нас! Ми ще не прибули до фінішу, наша віра і характер усе ще в процесі зростання.

Павло говорить це, аби остерегти филип’ян (і нас) від самовдоволення. Святий Іван Золотоустий зауважував у проповіді на цей текст: «Хто думає, що все вже звершив, може припинити біг; а хто вважає себе ще далеким від цілі, той ніколи не перестане бігти» . Він додає, що якщо Павло після всіх своїх страждань і трудів визнавав, що ще не досягнув мети, то тим більше ми повинні продовжувати свій біг зі смиренням і завзятістю . Гордість від нібито досягнутої вершини – це пастка, яка зупиняє поступ вперед і робить нас духовно млявими  . “Нічого так не робить наші чесноти марними, як пам’ятання про досягнуте добро”, – зазначає Золотоустий, пояснюючи, що згадування власних успіхів веде до ліні та пихи . Тому Павло і починає з того, що, попри всі його перемоги у Христі, попри всі церкви, які він заснував, – він “не вважає себе таким, що осягнув” (Фил. 3:13).

Реформатське богослов’я підтверджує цю думку.

Гейдельберзький катехізис, питаючи, чи можуть навернені люди досконало виконувати Божі заповіді, чітко відповідає: “Ні. В цьому житті навіть найсвятіші люди мають лише невеличкий початок такого послуху” (пит. 114) . Ми всі – навіть найпобожніші – на землі лише розпочали свій шлях святості і слухняності Богові. А питання 115 цього ж Катехізису додає, що Бог хоче, аби ми, усвідомлюючи свою недосконалість, “ніколи не зупинялись в намаганнях все більше й більше оновлятись за образом Божим, доки після земного життя не досягнемо мети – досконалості” .

Іншими словами, християнин покликаний до постійного зростання, аж поки Господь завершить у нас Свою працю в день слави.

Такий погляд повністю узгоджується з Писанням.

Вестмінстерське сповідання віри стверджує, що освячення охоплює цілу людину, “але залишається недосконалим у цьому житті; в кожній частині людини перебувають залишки гріха, звідки виникає безперервна боротьба – пожадливість тіла противиться Духові, а Дух противиться тілу” (Вестмінстерське сповідання, гл. 13.2)  .

Наше старе гріховне єство ще дається взнаки, тому нам потрібна смиренність і залежність від Божої благодаті щоденно. Мартін Лютер у своїй праці 1521 року писав про християнське життя так: «Це життя – не праведність, а зростання в праведності; не здоров’я, а зцілення; не статика буття, а становлення; не відпочинок, а тренування. Ми ще не ті, ким маємо бути, але зростаємо; процес ще не завершений, він триває. Це ще не кінець, а дорога. Ще не все сяє славою, але все очищується» . Які влучні слова! Ми є праведними перед Богом вірою в Христа вже зараз – але одночасно ми ще в дорозі до повної праведності в житті. У реформатській традиції це називають «simul iustus et peccator» – ми одночасно і праведні (у Христі), і грішні (в собі), отже, потребуємо постійного покаяння і зростання.

Практичне застосування цього принципу для нас очевидне.

По-перше, ніхто з нас – чи то молодий християнин, чи досвідчений служитель, чи благочестива сімейна пара – не може сказати: “Мені вже нема куди зростати, я всього навчився”. Варто чесно поглянути в серце і визнати перед Богом свої недоліки. Це не пригнічує, а навпаки – підбадьорює нас покладатися на благодать. Якщо відчуваєте, що духовно ослабли чи зупинилися, згадайте: Христос уже вдосконалив за нас наше спасіння на хресті, але тепер кличе нас зростати в святості щодня.

По-друге, у стосунках – у шлюбі, в родині – це означає завжди працювати над собою. Чоловіки і дружини, батьки і діти: нам усім є куди вдосконалювати любов, терпіння, розуміння одне одного. Не думаймо, що сімейне життя “саме по собі” буде добрим – вкладайте зусилля, вчіться, моліться разом. Смиренність від усвідомлення своєї недосконалості – це ключ як до духовного росту, так і до здорових стосунків у родині.

По-третє, реформатська ідентичність вчить нас бути “церквою, що постійно реформується згідно з Божим Словом” (semper reformanda). Ми цінуємо істини, відкриті під час Реформації – спасіння тільки вірою, тільки благодаттю, тільки Христом – але ми не хизуємося собою, ніби вже досягли ідеалу. Наша протестантська ідентичність має значення саме тому, що нагадує: ми залежимо від Божого Слова і постійно вдосконалюємось під його впливом. Ми – не досконала церква, але прагнемо щораз більше наближатися до біблійного ідеалу Церкви Христової.

Отже, перший крок – визнати: «ми ще не досконалі». Це захистить нас від гордості і застою. А що ж далі? Павло не просто визнає недосяжність теперішньої досконалості – він активно прямує вперед. Переходимо до наступного пункту.

2. Забуваючи минуле – прагнемо вперед

Апостол пише: “Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети” (Фил. 3:13-14). Тут Павло відкриває секрет свого духовного руху: єдине, на чому він зосереджений, – це рух уперед. Він використовує образ бігуна, який не озирається назад, а всім тілом тягнеться вперед до фінішу  . Уявіть спортсмена на стадіоні: він не рахує кола, які вже пробіг, його погляд спрямований лише на останнє коло, що лишилось. Як пише Золотоустий, “бігун не рахує, скільки кіл залишилось позаду, а лише скільки ще попереду”, і він усім єством рветься до цілі . Павло каже: “одне тільки роблю” – тобто зосереджуюсь на цьому повністю. Він “забуває” те, що позаду.

Залишати позаду свої досягнення

Що саме Павло залишає позаду? Передусім, як видно з контексту розділу 3, – своє минуле життя та досягнення без Христа. Раніше він перелічив, ким був: ревним фарисеєм, бездоганним у дотриманні Закону (Фил. 3:5-6). Але після зустрічі з Ісусом усе те він почав вважати “за сміття, щоб придбати Христа” (Фил. 3:8). Тож “забувати позаду” означає більше не покладатися на минулі заслуги чи походження. Для нас це урок: ми не маємо жити вчорашніми досягненнями або статусом. Не важливо, з якої родини ми родом, скільки хорошого зробили вчора – спасіння не в цьому. Важливо, чи сьогодні ми прагнемо Христа.

Залишати позаду свої гріхи і помилки

А ще забути позаду – це не дозволити минулим поразкам або гріхам тримати нас у полоні. Можливо, хтось із вас відчуває тягар сорому за минулі помилки. Зверніть увагу: Павло теж мав про що жаліти – він колись гнав церкву, був “богопротивником”. Але він прийняв Боже прощення і більше не дозволяв минулому сковувати себе. Він сповідував свої гріхи, отримав благодать – і тепер дивиться вперед. Нам потрібно зробити так само: якщо Бог простив нас у Христі, то ми маємо залишити провину у минулому. Не варто безкінечно озиратися на старі рани чи падіння – інакше ми спотикнемося знову. Як Ісус казав: “Ніхто, поклавши руку свою на плуга та озираючись назад, не надається до Божого Царства” (Лук. 9:62). Озиратися – значить сумніватися, значить застрягнути в нерішучості. Натомість Господь кличе нас до рішучого кроку віри сьогодні і щодня.

Погляньмо, з якою пристрастю і напругою Павло описує свій рух: “спішачи”, “женусь до мети”. Грецьке слово, перекладене як “женусь”, буквально вживалося щодо гонитви атлета за призом. Це не прогулянковий крок, це біг із усіх сил. Святий Павло “простягається” тілом уперед, ніби хоче схопити переможний вінець. Один стародавній коментатор зауважив: “Той, хто переслідує мету, нічого довкола себе не бачить; він відштовхує всіх, хто йому заважає, він напружує свій розум, зір, сили душі й тіла, не дивлячись ні на що, крім вінця” . Який чудовий опис! Це про абсолютну зосередженість на головному.

Виправдання вірою як основа, але зусилля — як наслідок

Хтось може запитати: “А чи не суперечить активне зусилля благодаті? Хіба спасіння не дар, а не наш біг?” Звичайно, ми не заробляємо спасіння власним бігом – Павло щойно перед цими віршами наголосив, що покинув власну праведність і покладається тільки на праведність від Бога в Христі (Фил. 3:9). Ми біжимо не щоб заслужити любов Бога, а тому що Він уже полюбив нас і наситив наші серця цією небесною ціллю. Зауважмо фразу у в.12: “щоб досягнути того, чим і Христос Ісус досягнув був мене”. Інший переклад каже: “щоб схопити те, заради чого Христос схопив мене”. Яскрава картина: Христос перший “схопив” Павла – на дорозі в Дамаск, благодаттю звернув його до Себе – і тепер Павло у відповідь біжить, щоб схопити Христа і повноту життя в Ньому . Тут велика істина: наше зусилля є відповіддю на Божу благодать. Бог перший нас знайшов, перший узяв нас за руку. Як пише апостол Іван: “Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив” (1Ів. 4:19). Тож здорове християнське життя поєднує спокій впевненості в Божій благодаті і невпинний рух віри. Немає місця ліні – мовляв, “відпущу ситуацію і хай Бог за мене все робить, я вже спасенний і більш нічого не треба”. Ні, Павлова наука далека від такого. Реформатські богослови підкреслюють: віра, яка виправдовує, ніколи не буває самотня – вона завжди породжує діла вдячності і витривалості. Як слушно зазначено в одному з реформатських коментарів, Павлове вчення про виправдання вірою не дає жодного дозволу опустити руки. Навпаки, “ті, хто справді має віру, будуть перебувати в ній до кінця, бо Писання каже: працюйте над своїм спасінням зі страхом і тремтінням – адже то Бог приводить у дію і хотіння, і чин” (пор. Фил. 2:12-13) . Отже, наше напружене прагнення вперед – це знак живої віри. Ми біжимо не самі – з нами Божа сила. Вона піднімає, коли падаємо; як сказано: “Бо праведник сім раз впаде та знов устає” (Прип. 24:16). Тож не біймося віддатися боротьбі – Господь збереже нас на шляху.

Разом як церковна родина підтримуємо одне одного

Додамо, що цей біг віри ми здійснюємо не поодинці, а разом як Божа родина. Пам’ятаєте, Ісус запитав: “Хто Моя мати, і хто брати?” – і сам відповів: “Хто чинить волю Отця Мого, той Мені брат, і сестра, і мати” (Мт. 12:48-50). Іншими словами, учні Христа стають одні одному родиною. На духовній конференції ми особливо це відчуваємо: різні сім’ї, різного віку люди – а всі ми одне ціле в Христі, брати і сестри. І разом ми прямуємо до спільної мети. Коли Павло говорить у в.15: “Тож усі, хто досконалий (тобто зрілий), думаймо це”, він закликає всю церкву однодумно мати таке наставлення – наставлення невпинного поступу (Фил. 3:15). Нам необхідна підтримка одне одного. Як бігуни марафону підбадьорюють сусідів по дистанції, так і ми маємо “дбати один про одного, заохочуючи до любові та добрих учинків” (Євр. 10:24). Особливо це стосується сімей: чоловік і дружина покликані разом шукати Господа, молитися один за одного, вчитися разом. Батьки покликані вести дітей дорогою віри, а діти можуть надихати батьків щирістю своєї віри. Єдність у цьому прагненні – велика сила. Реформатські віровизнання (наприклад, Белгійське сповідання, ст. 27) говорять про церкву як про згромадження вірних, єдине духовне братство, де кожен член зобов’язаний приєднатися і триматися цього зібрання. Адже відлучившись від спільноти, бігти дуже важко – можна швидко занепасти духом. Тому цінуйте вашу помісну церкву, моліться разом, носіть тягарі один одного. Так ми разом досягнемо більше для Господа.

Давайте спитаємо себе: а на що спрямований наш погляд?

Чи біжимо ми за Христом із таким запалом, чи, може, розпорошуємось на сторонні речі? Павло каже: “одне тільки роблю”. Часто проблема сучасної людини – не те, що вона женеться за чимось поганим, а те, що вона женеться відразу за багатьма цілями. Ми намагаємося одночасно будувати кар’єру, заробити більше грошей, знайти розваги, досягти успіху в хобі – і десь на маргінесі залишаємо єдину необхідну річ: спільність із Христом. Ісус сказав про Марію, яка сиділа в Його ніг: “Марія вибрала кращу частку, яка не відбереться від неї” (Лук. 10:42). Він мав на увазі слухання Божого слова, пізнання Господа. Це і є “одне необхідне” в житті. Отож, на прикладі Павла Господь закликає нас спростити свій фокус: поставити в центрі прагнення пізнавати Христа і служити Йому. Інші справи знайдуть своє місце, якщо головна ціль визначена правильно.

Практично це означає: не зупинятися у духовних дисциплінах. Якщо ви молились і читали Біблію минулого тижня, чудово – але не кажіть: “досить, можна зробити паузу”. Навпаки, тягніться вперед – шукайте ще глибшого розуміння Писання, ще ревнішої молитви. Якщо Бог дав вам перемогу над якимось гріхом учора – хвала Йому! – але сьогодні є нова битва за чистоту серця. Не час розслаблятися. Якщо ваша сім’я пережила благословенний період духовного відновлення – дякуйте Богові, але продовжуйте йти вперед разом: запровадьте нові хороші звички, може, спільне сімейне читання Біблії чи служіння ближнім. “Поступаймо в тім самім далі” (Фил. 3:16), як каже Павло. Наше вчорашнє досягнення має стати відправною точкою для завтрашнього кроку, а не лавром, на якому заснемо.

Отже, ми побачили, що треба позбутися ілюзії власної досконалості та самовдоволення (пункт 1), а також полишити непотрібний тягар минулого і, спираючись на Божу благодать, бігти вперед (пункт 2). Залишилося з’ясувати, куди ж ми біжимо? Яка наша кінцева мета? Про це третій пункт.

3. Небесна ціль – нагорода в Христі

Павло каже: “Я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі” (Фил. 3:14). Тут відкривається дивовижна картина. Є мета (грец. “скопос” – ціль, мішень) і нагорода (вінець переможця), і є “високе покликання” від Бога. Уявімо: Бог – наче суддя на Олімпійських іграх – кличе нас із небесної висоти до Себе на фініш. Він приготував нагороду – вічне життя з Христом, повноту спасіння, нове прославлене тіло у воскресінні. Це те, про що мріяв Павло: “щоб осягнути воскресіння з мертвих” (Фил. 3:11). Нагорода – це Сам Господь і життя з Ним навіки. Це те, для чого ми створені і відроджені.

Варто підкреслити: ця нагорода дарується з благодаті, але її отримають ті, хто добіжить. Тобто ті, чия віра витривала. Не тому, що їхня витривалість заслуговує спасіння, а тому що така віра є істинною. Як каже Писання: “Хто витерпить до кінця, той буде спасений” (Мт. 24:13). Бог, звісно, гарантує Своїм вибраним дійти до кінця – “вірний Той, хто вас кличе, Він і вчинить оте” (1 Сол. 5:24). Але ця ж обітниця спонукає нас ще ревніше бігти. Павло сам писав на початку листа до филип’ян: “Будучи певен того, що Той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа” (Фил. 1:6). І ось тепер, маючи цю впевненість, він каже: “я тому й женусь вперед, бо знаю, що Бог мене кличе і чекає”.

Якою чудовою буде ця нагорода!

Золотоустий малює її так: “Що ж то за приз? Не пальмова гілка… але Царство Небесне, вічний відпочинок, слава разом із Христом, спадкоємство, братерство з Ним – незліченні блага, красу яких неможливо й описати” .

Люба церкво, ось куди ми прямуємо! Нас чекає зустріч із Ісусом лицем до лиця, нас чекає дім, де немає ні сліз, ні болю, ні гріха. Коли серце втомлюється від боротьби, коли руки опускаються – зведімо погляд до цієї фінішної прямої. Там стоїть наш Господь з вінцем правди (2 Тим. 4:8). Він сам – наша нагорода, найбільший скарб неба. Апостол Петро писав, що ми маємо “невянучий, чистий, нетлінний спадок, захований на небесах” (1 Пет. 1:4).

У час випробувань ця небесна надія дає сили. Ми в Україні нині переживають важкі обставини – війна, втрати, неспокій. Де знайти наснагу, щоб не впасти духом? У тому, щоб пам’ятати: на горизонті вірний Бог уже приготував перемогу і вінець. Як пише до нас автор до Євреїв: “Тож… станемо з терпеливістю проходити поприще, яке призначене нам, дивлячись на Ісуса, начальника і виконавця віри” (Євр. 12:1-2). Ісус – наш орієнтир і наша гарантія. Він уже пройшов цей шлях, переміг гріх і смерть, воскрес і вознісся – тобто фінішував – і зронив шлях перемоги Своєю кров’ю. Тепер Він кличе нас за Собою. Наше “покликання вгорі” – бути з Христом у Його славі.

Ця істина має і практичний вплив на повсякденність. Якщо наш скарб на небі, то ми можемо вільніше ставитися до земного. Павло в тому ж розділі застерігає про людей, “думка яких – земне” (Фил. 3:19). Протестантська ідентичність значуща тим, що повернула церкві оце спрямування до горнього. Ми не вкладаємо свою надію в земні релігійні обряди чи заслуги, а у саму особу Христа. Ми визнаємо разом з реформаторами: “Наш громадянство – на небесах” (Фил. 3:20). Ось чому протестанти так наполягають на чистоті євангельської звістки: лише вона приводить людей до небес, не обтяжуючи людськими вигадками. Бути протестантом – означає дивитися вище земної традиції, прямо на Ісуса як на єдину Главу Церкви і єдиний шлях до Отця. Це має практичні наслідки: наша цінність – не багатство чи статус, а вірність Христу; наша радість – не в тимчасових розкошах, а в надії слави Божої (Рим. 5:2). Коли цей пріоритет на місці, тоді і сімейні цінності стають вірними: ми виховуємо дітей не просто “щоб були успішні в світі”, а щоб були спадкоємцями небесного Царства. Ми інвестуємо в їхню душу, навчаємо Писання, ведемо до спасителя. Наші родини тоді дійсно стають “домашніми церквами”, де всі разом ідуть до небесної мети.

Павло завершує цей уривок закликом до єдності і постійності: “Отож, до чого дійшли ми, поступаймо в тім самім далі” (Фил. 3:16). Іншими словами: тримаймося тієї істини і рівня життя, якого досягли, і рухаймося в тому ж напрямку. Не відступаймо назад, не звертаймо з дороги. Якщо Бог відкрив тобі якусь істину – живи згідно з нею. Якщо в церкві досягнуто зрілості в певному розумінні Писання – тримайтеся того, не розмінюйтесь. Для нас, реформатів, це означає берегти дорогоцінні євангельські істини, відновлені Реформацією – про верховний авторитет Святого Письма, про виправдання тільки вірою, про суверенну благодать Божу. Ми не соромимося називатись протестантами, бо це нагадує: ми стоїмо на твердій основі істини і не хочемо поступатися ані йотою. Це і є “жити згідно з тим, до чого дійшли”. Але водночас – як ми вже казали – ми готові рухатися далі в глибину розуміння і в святість життя.

Висновок: Поклик до віри та витривалості

Дорогі брати і сестри, наш шлях – це марафон віри. Попереду нас чекає прекрасний фініш, де Сам Господь витре кожну сльозу і прийме нас в обійми. Але зараз ми ще на дистанції. Можливо, хтось із вас відчуває втому. Можливо, хтось спокусився зійти з траси і пожити “для себе”. А хтось, навпаки, надто зосереджений на своїх минулих невдачах і не може бігти з радістю. Сьогодні Слово Боже звернене до кожного з нас: не зупиняйся! Якщо ти впав – підведись у Христі, Він прощає і дає силу йти далі. Якщо охолола любов – пригорнись до Спасителя, згадай, як Він “схопив” тебе Своєю благодаттю, і віднови свій запал. Якщо розслабився, думаючи, що вже багато знаєш і зробив – покайся в тому, відкинь гордість і знову біжи упокорено. Божий Дух сьогодні закликає нас оновити посвяту.

Можливо, дехто усвідомлює, що взагалі ще не на цій дорозі – ти слухаєш про біг, про нагороду, але серце каже: “Я досі не впевнений, що належу Христу”. Сьогодні – час покликання. Бог через Євангеліє звертається: “Прокинься, хто спиш, і воскресни з мертвих – і освітить тебе Христос” (Еф. 5:14). Христос вже зробив усе необхідне для твого спасіння. Він помер за твої гріхи і воскрес, переміг смерть. Він пропонує прощення і нове життя як дар. Візьми цей дар вірою! Поклич Ісуса як свого Господа і Спасителя – і почнеться твій біг віри. Без народження згори неможливо бігти небесною дорогою. Тож сьогодні зверши цей найперший крок: прийди в молитві, покайся в своїх гріхах і довір своє життя Ісусу. Віруй у Христа – і будеш спасений! Тоді ти станеш частиною Божої родини, про яку Христос каже: “оце Мої брати і сестри”. І разом з нами вирушиш до славної мети.

А всім нам, хто вже в дорозі, Господь каже: “Біжіть так, щоб отримати нагороду” (1 Кор. 9:24). Не просто бігти для участі, а бігти, щоб перемогти – тобто віддати для Господа найкраще, що є в нас, всі свої таланти, час, сили. Але найбільше – віддати своє серце повністю. Бог не задовольняється половинчастим християнством. Він дав нам величезну благодать – віддав Свого Сина за нас – і очікує нашої цілковитої самовіддачі Йому. Це не тяжкий тягар, це радість посвяти. Коли в любові віддаєшся важливій справі, ти знаходиш щастя. Ісус вимагає всього твого життя – але натомість дає тобі життя з подостатком.

Тож погляньмо на Христа, “начальника віри”, який чекає нас на фініші, і скажімо в своєму серці: “Господи, хочу бігти за Тобою. Допоможи мені не озиратися, не впадати, але дійти до кінця”. Він вірний – підтримує спадаючі руки, зміцнює слабкі коліна (Євр. 12:12). Нехай кожен з нас сьогодні поновить свою надію. Попереду – прекрасна ціль. Ще трохи, і з’явиться той день, коли ми скажемо: “Боротьбу звершив, дистанцію пройшов, віру зберіг” (2 Тим. 4:7). І тоді почуємо від Господа довгождані слова: “Гаразд, рабе добрий і вірний… увійди в радість пана твого” (Мт. 25:21).

Заклик: Нехай же ніщо не відверне нас від цього поклику небесного! Сьогодні Ісус звертається до нашого серця. Чи відповіси ти Йому вірою? Чи відновиш свою посвяту? Можливо, настав час викинути якийсь “тягар” – гріх чи звичку, що заважає бігти (Євр. 12:1). Зроби це зараз у молитві, віддай Господу. А може, потрібно примиритися з кимось, пробачити – щоб бігти легше без гіркоти. Зроби і це, пам’ятаючи, що Христос простив тебе. Не відкладаємо на завтра рішення жити для Христа наповну. Нині день сприятливий, нині день спасіння! Давайте разом, як одна Божа сім’я, підбадьоримо одне одного і скажемо: Будемо бігти! Не зупинимося! Господь гідний наших старань, бо Він перший полюбив нас і чекає нас у небесній вічності. Амінь.

֍ Солi Део Глорiа – Тiльки Богові Слава! ֍