Пустеля Христового послуху

• Тексти з лекціонарію: Бут. 2:15–17; 3:1–7;  Пс. 32; Рим. 5:12–19; Мт. 4:1–11 (основний)
• Свято: Перша неділя Великого посту
• Дата: 22.02.2026

Вступ. Наша пустеля і перемога Христа

Дорогі брати і сестри у Христі! Великий піст – це не лише питання самозречення, а насамперед питання довіри: на Кого ми покладаємося. Сьогодні ми розпочинаємо Великий піст, і наша надія ґрунтується не на власних зусиллях, а на досконалому послуху Христа. Для багатьох цей період асоціюється з обмеженнями чи зовнішніми практиками, проте у реформатській традиції це час, коли ми зосереджуємося не на власних досягненнях, а на послуху Ісуса Христа, який є єдиною основою нашого спасіння і надії.

Лекціонарій Першої неділі посту відкриває перед нами цілісну біблійну картину: від падіння першої людини в Едемі до тріумфу Останнього Адама в пустелі. Ми почуємо про гріхопадіння (Бут. 2:15–17; 3:1–7), про благодать прощення (Пс. 32), про Адама і Христа — джерело осуду й джерело виправдання (Рим. 5:12–19), і про спокусу Ісуса, Якого Дух повів у пустелю одразу після хрещення (Мт. 4:1–11).

Сьогодні ці біблійні тексти набувають особливої актуальності: вони свідчать про перемогу Христа там, де людина зазнала поразки, і де пустеля стає частиною нашого життя. У кожній українській пустелі, серед виснаження і втрат, надія вже закладена у перемозі Ісуса. Його перемога є надійною основою нашої стійкості та джерелом справжньої надії. Війна зробила “пустелю” частиною нашого щоденного досвіду: це простір виснаження, небезпеки, втрат і болючих питань. У цій сучасній пустелі багато хто з нас відчуває не лише втому чи страх, а й глибшу емоційну спустошеність, провину за те, що залишилися живими, або раптовий гнів на тривале зло. Якщо душа нагадує сухий степ, а серце не реагує на біль навколо, це також реальність війни, знайома багатьом. Саме в цю реальність веде нас Євангеліє — до Господа, який увійшов у пустелю і переміг там, де впала перша людина.

Пункт I. «Тоді Дух повів Ісуса в пустелю»: чому битва починається саме там

1.1. “Тоді”: зв’язок Йордану і пустелі

Матвій розпочинає розповідь про спокушування Ісуса коротким, але богословськи насиченим реченням: «Тоді Дух повів Ісуса в пустелю, щоб диявол Його спокушав» (Мт. 4:1). Отже, хрещення веде не до відпочинку, а до битви. І перше слово, «тоді», працює як хронологічний і духовний маркер. Воно з’єднує пустелю безпосередньо з рікою Йордан, де Ісус прийняв хрещення і був публічно проголошений Отцем: «Це Син Мій Улюблений». Інакше кажучи, випробування приходить не тому, що Бог відвернувся, і не тому, що Ісус зробив щось не так. Навпаки: пустеля настає одразу після підтвердження Його синівства і покликання. Це слово «тоді» відкриває для нас не лише біблійний порядок подій, але й типовий досвід Божих дітей усіх часів.

1.2. Пустеля не означає “Бог відвернувся”

Це важливо пам’ятати і нам. Ми часто очікуємо, що духовні перемоги одразу принесуть спокій: «я помолився — і тепер буде легше», «я зробив правильний крок — і тепер Бог забере боротьбу». Однак Євангеліє нагадує: після голосу Отця настає пустеля, після ясності покликання — випробування, після благословення — атака. Святий Єронім зауважував: «хрещення не топить диявола». Якщо це було реальністю для нашого Господа, то й Церква не повинна дивуватися, коли після важливих рішень віри виникає тиск, сумніви чи внутрішні бурі. Це не завжди свідчить про відсутність Бога. Часто це ознака того, що наша віра стає полем справжньої боротьби.

1.3. Богослов’я випробування: дві “волі” в одній події

Але тут постає ще важче питання: чому саме Дух повів Його туди? Невже Бог веде у місце спокуси? Сам текст підказує, що тут є дві «волі», два різні наміри, які сходяться в одній події. Грецьке дієслово peirazo має два значення: випробовувати (з метою зміцнення) та спокушати (з метою падіння). Для Бога це випробування — не щоб зламати, а щоб виявити, утвердити, показати істину. Для диявола це спокуса — не щоб зміцнити, а щоб зруйнувати, збити з дороги, знищити місію Месії. Писання тут показує нам рівновагу: Бог не є автором зла і не творить гріх; однак Він суверенно керує навіть атаками ворога так, що вони не виходять з-під Його влади і, зрештою, служать Його святій меті. Пустеля — не хаос поза Божим контролем. Це арена, на якій Бог явить досконалість Свого Сина і тим самим зміцнить Церкву.

1.4. Біблійний сенс пустелі (3 образи)

Щоб зрозуміти значення «пустелі», треба подивитися, як її описує Біблія. Пустеля це не просто піски на карті. Вона постає у Слові Божому одразу в трьох яскравих образах: як місце без опори, де людина відчуває свою крихкість; як простір випробування, де серце оголюється і думає, кому справді довіряє; як школа вибору, де загострюються страхи і вирішується, на чому стояти — на Божому слові чи на ілюзіях. Пустеля розкриває правду про серце: саме там ми першими дізнаємося, кому поклоняємося насправді і на що спираємося.

1.5. Типологія: 40 днів Ісуса

Саме тому сорок днів Ісуса не випадкові. Вони відсилають нас до сорока років Ізраїлю. Ісус приходить не лише як окрема побожна людина, що «взяла на себе подвиг посту». Він приходить як Представник, як Новий Ізраїль, як Глава нового людства. Там, де старий Ізраїль нарікав через голод, випробовував Бога, шукав легких шляхів і врешті падав, Христос вистояв. Він повторює шлях Божого народу, але проходить його без нарікання й без зради. Він входить у пустелю не для того, щоб показати, що людина «може взяти себе в руки», а щоб зробити те, чого ми не спромоглися: бути вірним Богові там, де вірність коштує дорого.

І тут Матвій виводить ще глибшу паралель — аж до Едему. Перший Адам був випробуваний у саду, в розкошах, у середовищі достатку, маючи все потрібне для життя. І він упав. Другий, Останній Адам входить у пустелю — в нестачу, голод і самотність — і стоїть. Перший мав достаток і вибрав незалежність: «я сам визначу, що добро і зло». Другий мав голод і вибрав залежність: «я житиму Словом Отця». У цьому — серце Євангелія: наше спасіння стоїть не на міцності нашої дисципліни, а на досконалості Христового послуху. Саме тому реформатські отці наголошували, що сорокаденний піст Христа не є законом для Церкви як ритуал, який треба буквально повторити, ніби в цьому — особлива святість. Христове голодування має знаковий характер: як у Мойсея на Синаї, це знак божественного авторитету й відділення для служіння. Христос виходить на публічне служіння як Той, Хто має владу Нового Законодавця — більшого за Мойсея, і водночас як Той, Хто вступає у битву за Свій народ.

Отже, перша істина нашої подорожі постом полягає в тому, що пустеля була необхідна не для того, щоб Бог допустив зло, а щоб явити нам Спасителя. У пустелі відкривається, ким є Ісус і що означає Його синівство: це не привілей легкого життя, а вірність Отцю за будь-яку ціну. Тут також стає зрозуміло, як Бог рятує: через послух одного — для багатьох. Якщо сьогодні ми говоримо, що живемо в «пустелі» війни, виснаження і страху, то Євангеліє не залишає нас наодинці з цією метафорою. Воно проголошує: Христос уже був у пустелі. Він уже пройшов туди, куди Дух веде Божого Сина, і вистояв. Тому наша пустеля — не місце остаточної поразки, а простір, де ми вчимося довіряти не собі, а Йому. Зупиніться на мить і промовте в серці: «Ти моя опора.»

Практичне застосування

1. Коли після духовного підйому приходить тиск і спокуса, не поспішайте думати: «Бог мене покинув». Краще запитайте: «Чого Господь навчає мене у цій пустелі? На що я спираюся насправді?» Зробіть коротку паузу і подумайте: яку справжню опору відкриває цей тиск саме зараз?
2. Не перетворюйте піст на випробування сили волі. Ваша опора — не у власній витривалості, а у перемозі Христа. Починайте кожен день із короткої молитви: «Отче, навчи мене стояти на перемозі Твого Сина». А коли чуєте сигнал тривоги чи раптово вимикають світло, просто на мить повторіть цю молитву: «Господи, нагадай мені, що Твоя перемога зі мною навіть у хвилини страху».
3. Коли відчуваєте голод серця — страх, гнів, виснаження чи спокусу обійти правду — свідомо повертайтеся до Слова. Саме Слово Отця було опорою Христа в пустелі, і воно має бути опорою Церкви сьогодні.

Пункт II. Три спокуси — одна війна за серце: Христос перемагає як Священик, Пророк і Цар

Коли Матвій описує спокушування Ісуса, він не просто перераховує три епізоди «моральної перевірки». Перед нами цілісна битва за напрямок месіанської місії. Щоб краще побачити глибину цієї боротьби, звернімо увагу на три типи спокус, які відповідають трьом головним служінням Христа – священика, пророка і царя. Далі ми крок за кроком розглянемо кожну з цих спокус, щоб зрозуміти, як у кожній з них Ісус виявляє досконалість своєї місії. Спокусник не пропонує Христові очевидного зла в грубій формі. Він пропонує «короткі шляхи», “правильні” цілі неправильними засобами: задовольнити потребу без довіри Отцю, здобути визнання без смирення, отримати владу без хреста. І саме тому ця історія так глибоко відлунює в усій історії спасіння: від Едему до пустелі, від Адама до Христа, від Ізраїлю до Церкви.

Реформатська традиція завжди бачила тут класичну типологію двох Адамів. Перший Адам мав усе необхідне в саду — і все ж захотів автономії: бути «як Бог», самостійно визначати добро і зло. Його падіння почалося не з “смертного гріха”, а з сумніву в доброті Божого Слова і з прагнення взяти життя «у свої руки». Христос же, Останній Адам, стоїть у протилежних умовах: не сад, а пустеля; не достаток, а голод; не підтримка, а самотність. І все ж Він відмовляється від автономії й обирає повну залежність від Отця. Там, де Адам сказав серцем: «Я сам», Христос каже: «Нехай буде так, як сказано Богом».

Ці три атаки, одна за одною, охоплюють усе поле людського буття. Тому багато реформатських теологів пропонують дивитися на спокуси як на випробування трьох служінь Христа: священицького, пророчого та царського. Це не «інтелектуальна схема заради схеми». Це спосіб побачити, що Христос перемагає не в одній сфері — Він перемагає всюди: у тілесних потребах, у релігійній сфері, у владі й суспільному устрої. Він — досконалий Посередник у всій повноті.

1) «Каміння на хліб»: священицька спокуса — потреби проти довіри

Після сорока днів посту Ісус зголоднів. І тоді диявол б’є найнижче й водночас найпідступніше: «Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібом стало». Зверніть увагу: ворог не каже «зроби щось явно нечестиве». Хліб — це добре. Але отрута захована в словах: «коли Ти Син». Це удар по ідентичності та довірі. Ніби сатана шепоче: «Якщо Отець справді любить Тебе, чому Ти голодний? Візьми владу в свої руки. Використай дари Бога для себе. Постав потребу вище послуху».

У цьому є відлуння Едему: «Чи справді Бог сказав?» — тобто «чи можна довіряти Його слову і Його доброті?» Перший гріх не зводився до “з’їла плід”. Отці Церкви зауважують, що гріх почався з погляду: Григорій Великий попереджає, що дивитися на заборонене розпалює бажання; він нагадує, що спочатку Єва «подивилась і побажала, тоді доторкнулась і з’їла», тому нам потрібно пильнувати свої очі . Іван Золотоустий пояснює, що їхні «очі відкрились» не до фізичного світла, а до сорому і вини – вони втратили невинність і покривало слави Божої . Афанасій Великий додає: поки люди спрямовували думку до Бога, вони були огорнені Його славою; коли ж послухали змія, їхня увага змістилась до власного тіла, і вони пізнали свою наготу. Він почався зі зруйнованої довіри до Бога.

Ісус же відповідає не силою чуда, а силою Писання: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Втор. 8:3). Священик має справу з освяченням матерії та харчуванням. Диявол спокушає Ісуса використати силу для задоволення власних потреб, порушуючи порядок залежності від Бога. Христос, як наш Представник, вибирає шлях залежності. Він показує, що справжнє життя тримається не лише на калоріях, а на вірності Отцю. Священицький вимір тут у тому, що йдеться про “харчування” людини — не тільки матеріальне, але й духовне: що саме нас живить і формує.

У цьому контексті слова Євангелія набувають особливої ваги для України. Коли руйнуються домівки, економіка, коли виникає страх за майбутнє, спокуса здається дуже реальною: «Яка різниця, які цінності, аби вижити», «Яка різниця, правда чи неправда, аби було що їсти». Однак Христос не дозволяє звести людину лише до фізичних потреб. Якщо ми живемо тільки «хлібом», ми швидко втрачаємо гідність, правду і любов, а зрештою і самих себе.

2) «Наріжник храму»: пророча спокуса — маніпуляція Писанням і вимога знамень

Друга атака виглядає навіть “благочестиво”. Диявол бере Ісуса до храму, ставить на висоті й… цитує Писання: “Ангели Тебе понесуть”. Це вже не спокуса “грубим матеріалізмом”, а спокуса релігійною гординею. Сатана пропонує: «Зроби щось ефектне. Примусь Бога підтвердити твоє синівство. Нехай усі побачать. Нехай небо працює на твої умови».

Пророк є вісником Слова. Спокуса полягає у маніпуляції Словом (Псалом 90) задля публічного визнання та примусу Бога до дії через ефектне диво

Тут небезпека тонка: Біблія може бути використана як інструмент тиску на Бога, як зброя для самоствердження. Але Ісус відповідає другим словом із Второзаконня: «Не спокушуй Господа Бога свого» (Втор. 6:16). Він відмовляється перетворити віру на експеримент, а Отця — на об’єкт маніпуляції. Спокушати Бога — це нехтувати Його шляхами та засобами, вимагати надзвичайного там, де потрібна проста покора.

У нашій реальності ця спокуса часто набуває форми ультиматуму: «Якщо Бог є, нехай зробить…, або я не буду вірити». Це глибоко людський крик болю, і Церква не має права його знецінювати. Однак важливо розрізняти щиру скаргу від випробування Бога: плач і відкрите серце — це молитва, а ультиматум чи маніпуляція — це спокуса. Євангеліє застерігає нас від перетворення болю на суд над Богом. Віра — це не торг і не шантаж небес, а довіра Його суверенній волі навіть тоді, коли ми не розуміємо причин. Псалом 32 навчає не робити з Бога об’єкт перевірки, а відкривати Йому серце: визнавати гріх, страх, розпач і знаходити укриття в Господі.

3) «Царства світу»: царська спокуса –  влада без хреста

Третя спокуса — найбільш пряма і найнебезпечніша. Сатана показує “всі царства світу” і пропонує: «Все це дам Тобі, якщо впадеш і поклонишся мені». Суть не лише у владі. Суть у способі: царювання без Голгофи, “слава” без страждання, перемога без послуху. Це спроба встановити “добре царство” поганими методами. Пастка полягає в тому, що диявол пропонує Христові те, що й так належить Йому за Божою обітницею — але в обхід Отця, в обхід хреста, в обхід правди.

Ісус відповідає з царською твердістю: «Відійди від Мене, сатано! Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!» (Втор. 6:13). Це не просто “моральна стійкість”. Це проголошення: жодна мета — навіть “нібито благородна” — не виправдовує поклоніння злу. Христос стає Царем царів не через компроміс, а через шлях Слуги. Саме так Він “царює” — через праведність, що перемагає гріх, і через любов, що перемагає смерть.

Отже, три спокуси показують нам не тільки, як Ісус протистояв випробуванням. Вони відкривають, ким Він є для нас. Він перемагає як Священик — не обмінюючи довіру на хліб. Він перемагає як Пророк — не використовує Бога для самоствердження. Він перемагає як Цар — не здобуває владу через поклоніння злу. Його перемога у пустелі — це не лише взірець для нашого наслідування, а насамперед основа нашого спасіння. Тільки тому, що Христос переміг як наш Представник, ми маємо впевненість у благодаті, яка випереджає усі наші зусилля. Тому Його послух — це наше спасіння, а Його перемога — наша надія в будь-якій пустелі.

Пункт III. Наш Представник і Глава завіту: чому перемога Христа в пустелі — це не лише приклад, а Євангеліє

3.1. Ключовий текст: Рим. 5:19

Тут ми переходимо до самого серця Реформації. Чому розповідь про спокуси Христа — це не просто «корисні поради», а Блага Звістка? Відповідь ми знаходимо в Римлянам 5:19: «Бо як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними» (УБТ). Тут не йдеться про “вплив хорошого прикладу”. Тут йдеться про зарахування — про імпутацію. Адам виступив головою людського роду, і в його падінні ми всі опинилися під осудом, під владою гріха і смерті. Ми не починаємо життя “нейтральними”. Ми приходимо в цей світ з серцем, яке вже схильне відвертатися від Бога. Саме тому Павло каже, що через одного в світ увійшов гріх, а через гріх — смерть, і смерть прийшла до всіх людей (Рим. 5:12). Це пояснює те, що кожен із нас знає: ми падаємо не тому, що “просто не пощастило”, а тому що в нас є глибша проблема — зіпсутість серця.

3.2. Завітна/юридична логіка: імпутація

І тут приходить Христос. Він приходить не як «другий шанс» для старого Адама, і не як “мотиватор”, який показує, на що здатна сильна людина. Він приходить як новий Глава, як Останній Адам. І те, що відбувається в пустелі, має юридичну й завітну вагу: коли Христос каже «ні» дияволові, Він робить це замість нас і заради нас. Він не просто показує шлях — Він здобуває праведність, яка потім буде зарахована тим, хто вірить.

3.3. Активний і пасивний послух Христа

Саме тому реформатська традиція так уважно розрізняє два аспекти Христового послуху. Є Його пасивний послух — страждання і смерть на хресті, де Він бере на Себе наш гріх і покарання. Але є й Його активний послух — Його безгрішне життя, у якому Він здійснює те, що Адам і Ізраїль не здійснили: досконалу вірність Отцю. І перемога в пустелі — частина цього активного послуху. Без неї Голгофа не була б жертвою «непорочного Агнця». Бо на хресті має померти не просто “герой”, а Святий і Праведний, Який не має власної провини. Отже, пустеля — це не “епізод перед справжньою справою”, а складова спасительної місії: Христос накопичує праведність послуху, яку Бог потім милостиво приписує нам.

3.4. Катехитична втіха (Гейдельберзький катехізис як пастирський фокус)

Тут і звучить серце нашої втіхи. Гейдельберзький катехізис починається не з вимоги, а з євангельського твердження: наша єдина втіха в житті й смерті — що ми належимо не собі, а вірному Спасителю Ісусу Христу; Він «повністю заплатив за всі мої гріхи Своєю дорогоцінною кров’ю і визволив мене від усієї влади диявола». Зверніть увагу: “визволив від влади диявола”. А де ця влада була атакована в самому її осерді? Саме тоді, коли диявол прийшов із повним арсеналом — і не знайшов у Христі жодної тріщини, жодної точки входу. Пустеля — це момент, коли Христос починає ламати “режим” темряви не лише словами, а власною безгрішною вірністю. Він входить на територію ворога і не стає його здобиччю.

3.5. Наслідок для освячення

Реформатська традиція підкреслює: це зарахування юридичне. Ми не стаємо в собі безгрішними миттєво, але Бог врахував нам праведність Христа так само реально, як рахує людству провину Адама. Це і є благодать: Господь не полічить нам гріха, бо Христос став для нас виправданням за гріх. Тому, браття й сестри, ми входимо у Великий піст не як ті, хто має довести Богу свою гідність. Ми входимо як ті, хто вже виправданий у Христі, вже визволений від влади диявола, вже має нову Голову й новий Завіт. Це можна порівняти з отриманням нового громадянства: через імпутацію Христової праведності Бог офіційно вписує нас у Своє небесне царство. Це не просто формальність — твоя приналежність змінилася на рівні статусу, і ти носиш нове ім’я ще до того, як почнеш поводитися по-іншому. З цього випливає наш шлях освячення: благодать не лише покриває, вона царює. Якщо Христос — наш Голова, то ми покликані жити як ті, кого вже переведено з царства темряви в Царство Сина. Не для того, щоб заслужити перемогу, а тому що головна битва вже виграна.

Практичне застосування

1. Коли спокуса сильна і вам здається, що “цього разу я точно впаду”, не починайте з обіцянок собі. Почніть із віри: “Христос вистояв за мене”. Скажіть це в молитві вголос, навіть однією фразою.
2. Перетворіть Псалом 32 на вашу щоденну практику посту: не ховайте провини, а визнавайте її Богові. Блаженство приходить не через приховування, а через прощення.
3. В умовах війни особливо пильнуйте спокуси відчаю і “втомленої моральності” (“всі так роблять”). Нагадуйте собі: ви не самі — ви належите Христу, Який визволив від влади диявола.

Завершення. Заклик до віри, покаяння і надії в перемозі Христа

Пустеля виснажує, але вона також очищає. Вона знімає з нас шари самообману і відкриває, на що ми справді спираємося. Війна зробила «пустелю» не лише метафорою, а щоденною реальністю України: тут бракує фінансів для самого необхідного, безпека здається ілюзорною, а зло присутнє всюди. Саме в такій пустелі Господь дає нам Слово, яке не лише пояснює наш біль, а веде до Христа — Переможця.

Три заклики

Тому перший заклик простий і водночас найважчий: припиніть боротися самі. Псалом 32 говорить мовою Давида, яка знайома кожному, хто довго носив тягар мовчазної втоми і провини: коли ми ховаємо, коли вдаємо, що «все нормально», коли закриваємо серце — внутрішньо ми висихаємо. Але коли ми визнаємо гріх, розпач, злість, безсилля і приходимо до Бога без масок — тоді знаходимо те, що Давид називає «схованкою від біди». Піст не є сценою для демонстрації сили. Це дорога, де слабкий вчиться бігти до Сильного, а винний — триматися за Милостивого.

Другий заклик — озбройтеся Словом. Ісус у пустелі не сперечався з дияволом емоціями і не перемагав “внутрішньою енергією”. Він відповідав: «Написано». І це не магічна формула, а позиція віри: Бог говорить — і Його слово має останнє слово. Ми живемо в час, коли новини, стрічка, чутки, тривоги з’їдають розум і серце. Але якщо ми годуємося лише цим — ми стаємо беззбройними. Тому нехай у цьому пості Писання буде для нас реальнішим за інформаційний шум. Коли приходить думка про відчай — відповідайте не безнадією, а Божим свідченням: «Написано!» Написано, що Господь — наш прихисток. Написано, що ніщо не відлучить нас від Його любові. Написано, що послух Одного робить нас праведними.

Третій заклик — дивіться на Ісуса. Наша надія не в тому, що ми зібралися з силами, а в тому, що Христос пройшов пустелю першим і вийшов із неї в силі Духа. Наприкінці євангельської розповіді ангели прийшли до Нього і служили Йому. Це не просто красива деталь, а знак: Бог не залишає Свого Сина. І через Сина Бог не залишає й Свій народ. Христос — наш Глава; Його перемога — це не лише приклад, а реальність, що стоїть за нами. Тому ми йдемо через пустелю війни не як приречені, а як ті, за кого головна битва вже виграна.

Орієнтири для “пустелі” (три паралелі до трьох спокус)

І нарешті, цей текст дає нам чіткі орієнтири для «пустелі». Коли відчувається нестача, спокуса звучить як «виживай будь-якою ціною», але Христос нагадує: людська гідність тримається на Божому Слові, навіть коли порожній шлунок. Коли боляче і хочеться чудесної відповіді негайно, виникає спокуса випробовувати Бога ультиматумами, але Христос вчить: віра — це не маніпуляція небом, а довіра Отцю в темряві. Коли зростає гнів і ненависть, є спокуса здобути перемогу методами ворога, але Христос каже: єдина перемога, яка варта того, — це перемога в поклонінні єдиному Богові, без компромісу зі злом.

Нехай цей Великий піст стане для нас не часом смутку, а періодом глибокого укорінення у перемогу Останнього Адама. Радійте не тому, що навколо спокій, а тому, що Христос переміг диявола, і ви належите Йому в житті та в смерті. Як співає Давид: «Будьте веселі у Господі, і радуйтеся, праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!» (Пс. 32:11).

Тож благословляємо один одного в серці Псалма 32. Скажімо разом:

• Блаженний той, кому Господь відпустив провину.
• Блаженний той, кому не залічено гріха.
• Блаженні ми, бо в Христі для нас знайдена схованка від біди.
• Радіймо в Господі, і співатимемо з вірою крізь усі пустелі нашого часу.

Нехай ця благодать і ця радість супроводжують вас на стежках посту та у всі дні вашого життя.

Запрошую завершити цю дорогу разом короткою молитвою:

Господи, дякуємо Тобі за перемогу Христа у пустелі. Допоможи нам довіряти Тобі в кожному випробуванні, не втрачати надії та стояти на Твоєму Слові. Благослови нашу громаду у час посту, зміцни у вірі й збережи у Своїй милості. Амінь.