Вартість учнівства: Вибір життя в Христі

Вартість учнівства: Вибір життя в Христі

Луки 14:25–33

Вступ

Дорогі брати і сестри, сьогодні ми роздумуємо над словами Ісуса про вартість учнівства. Уявіть собі: як часто в житті ми зважуємо ціну перед важливим рішенням – чи то будівництво дому, чи початок власної справи. Тим більше, коли йдеться про наш духовний шлях, Христос відверто закликає нас “полічити витрати” (Лк. 14:28). Він не приховує, що йти за Ним – це не легка прогулянка, а шлях, який потребує повної посвяти. У Євангелії від Луки 14:25–33 ми читаємо різкі слова Ісуса до великого натовпу, що йшов за Ним. Він каже, що хто хоче бути Його учнем, той повинен поставити Його вище за найдорожчих людей, взяти свій хрест і зректися всього, що має. Ці слова шокують. Вони протвережують нас від поверхневого християнства. Ісус ніби питає: чи справді ми готові заплатити ціну, щоб бути Його учнями?

Наша тема – “Вартість учнівства: Вибір життя в Христі”. З одного боку – висока ціна посвяти Христові, з іншого – обітниця справжнього життя у Ньому. Ще Мойсей звертався до Ізраїля: “Життя та смерть дав я перед вами… І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє, щоб любити Господа, Бога свого, щоб слухатися голосу Його та щоб линути до Нього, бо ж Він – життя твоє” . Сьогодні те саме ставить перед нами Христос: обрати життя – означає обрати Його, навіть якщо це вимагає зректися всього іншого.

У цій проповіді ми розглянемо три ключові аспекти, які Ісус відкриває нам у цьому тексті. По-перше, пріоритет Христовий – любити і ставити Господа понад усе. По-друге, хрест учня – готовність страждати заради Христа. І по-третє, повна посвята – зречення усього заради нашого Спасителя. Кожен пункт ми підкріпимо Словом Божим, розумінням історичного і реформатського контексту, богословськими коментарями та практичними прикладами з нашого життя. Нехай Дух Святий відкриє наші серця, щоб ми перевірили себе: чи готові ми платити ту ціну і чи дійсно обираємо життя в Христі.

1. Христос – понад усе: Найвища любов і лояльність

Ісус починає Свій заклик з радикальної вимоги: “Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого й матір, і жінку, й дітей, і братів, і сестер, ба навіть душу свою, – той не може бути Моїм учнем” (Лк.14:26). Ці слова звучать суворо. Чи справді Христос хоче, щоб ми “ненавиділи” своїх рідних? Звісно, наш люблячий Спаситель не закликає до буквальної ненависті чи зречення п’ятої заповіді про шанування батьків. Тут Господь використовує близькосхідний вислів, який означає “любити менше, поступитися пріоритетом”.

Як зазначав св. Іван Золотоустий, Христос не наказує просто ненавидіти близьких всупереч Божому Закону, але якщо хтось хоче, щоб його любили більше, ніж Христа, – у цьому відношенні треба “возненавидіти”, тобто віддати перевагу Христу .

Іншими словами, жодна любов на землі – ні до родини, ні до власного життя – не повинна перевищувати нашу любов до Бога.

Для слухачів Ісуса цей заклик був надзвичайно гострим. У єврейській культурі сім’я та шанування батьків були священними цінностями. Та й для нас родина – це Богом дана цінність. Ісус не заперечує нашого природного обов’язку любити ближніх. Навпаки, інші місця Писання закликають нас дбати про рідних  і любити свої сім’ї.

Апостол Павло говорить: «Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного.» (1-е Тимофiю 5:8 )

Реформатський коментатор Жан Кальвін зауважує, що Христос “не вимагає від нас відкласти природні почуття чи обов’язки родинні, але бажає, щоб уся любов між людьми була впорядкована так, аби перше місце належало благочестю” . Якщо сімейні зв’язки вступають у конфлікт із послухом Христові, учень обирає Христа. “Соромно, – пише Кальвін, – коли щось ставиться вище за Христа; адже як бути Христовим учнем – це найвище покликання, то цінність цього звання має підкоряти собі всі тілесні прив’язаності” .

Отже, перша ціна учнівства – це верховенство Христа в нашому серці. Він має бути для нас дорожчим за найрідніших людей і навіть за власне життя. Ісус проголошує першу заповідь у найрадикальнішій формі: “Нехай не буде тобі інших богів переді Мною” (Вих.20:3). Жодна особа, жодна річ не може зайняти місце Господа. Гейдельберзький катехізис пояснює сенс цієї заповіді так: “Щоб я… щиро визнавав єдиного істинного Бога… любив Його, боявся Його і шанував Його всім своїм серцем. Одним словом, щоб я швидше відмовився від всього, аніж будь-яким чином пішов супроти Божої волі” . Ви тільки вдумайтесь: “швидше відмовитися від всього”, ніж зрадити Бога! Ось якою має бути наша рішучість любити Христа понад усе.

Цей принцип перевіряється на практиці. Для одних це може означати протистояти тиску невіруючої родини. В українському контексті нерідко буває, що коли хтось щиро навертається до Христа і починає жити за Євангелієм, рідні не розуміють і навіть противляться. Можливо, декому з вас доводилося чути від близьких: “Навіщо ти так фанатично ходиш до церкви? Чому змінюєш свої звички?” – і відчувати охолодження чи глузування. Ісус попереджав, що таке може статись: “ворогами чоловікові стануть його домашні” (Мт.10:36). Бути учнем – значить бути готовим і до цього. Обрати Христа – навіть якщо близькі не підтримують, любити їх, але Господа любити ще більше. Звичайно, ми не перестаємо шанувати і молитися за сім’ю; навпаки, справжня любов до Христа робить нас кращими синами, дочками, батьками. Та коли стоїть вибір: догодити людям чи послухатися Бога, учень Христа скаже: “Ми повинні коритися Богу більше, ніж людям” (Дії 5:29).

Практично це також стосується наших пріоритетів та цінностей. Хто є на троні мого серця? Чи не сиджу там “я” сам – моє его, мої амбіції? Ісус вимагає “зненавидіти й душу свою”, тобто зректися егоїзму, власної волі заради Нього. Що в житті для мене найцінніше? Кар’єра, комфорт, репутація? Чи готовий я поставити вірність Христу вище за успіх і вигоду? Іноді для цього не треба вибирати між Богом і явно гріховним – буває вибір між добрим і найкращим. Наприклад, молода людина може мріяти про престижну роботу за кордоном, але відчути Божий поклик лишитися і служити на батьківщині – з меншим заробітком, зате з більшим духовним впливом. Любити Христа понад усе – означає сказати: “Господи, не моя, а Твоя воля нехай буде” в кожному рішенні.

Згадаймо приклад з Писання: апостол Петро та інші покинули свої сіті, човни, навіть великий улов риби – все кинули і пішли за Ісусом, коли Він покликав їх (Лк.5:11). Вони залишили бізнес та сім’ї на другому плані, щоби бути з Учителем. Або Апостол Павло, який міг похвалитися родоводом, освітою, становищем, – все це він назвав “за сміття” порівняно з величчю пізнання Христа (Фил.3:8). Так, Христос вартий найвищої любові. Недарма Гейдельберзький катехізис починається славнозвісними словами: “Що є твоя єдина втіха в житті та в смерті?” Відповідь: “Те, що я не належу собі, а належу – тілом і душею… моєму вірному Спасителю Ісусу Христу” . Ми вже не собі належимо і не іншим – ми належимо Йому! Якщо це так, тоді Христос і має право вимагати першості у нашому житті.

Сучасний реформатський служитель сказав: “Спасіння – безплатне, але учнівство коштує нам усе, що ми маємо” . Ці слова  перегукуються з висловом Мартіна Лютера: “Релігія, яка нічого не дає, нічого не коштує і нічого не терпить, – нічого не варта” . Задумаймося: чи не хочемо ми часом “дешевого” учнівства – щоб і за Христом піти, і собі жити зручно? Та Ісус кличе нас до дорогоцінної відданості. Він віддав за нас Своє життя, а тепер просить наше серце безроздільно. Найкраще, що ми можемо зробити – відповісти Йому любов’ю на любов, поставити Його вище за все.

Отже, перший крок на шляху учня – вибрати Христову першість. Як практичне застосування, запитаймо себе: “Чи є щось або хтось у моєму житті, що я ставлю вище Бога? Де моя найбільша любов?” Якщо Дух Святий виявляє, що ми прив’язалися серцем до чогось більше, ніж до Господа, то час принести це на вівтар. Можливо, це стосунки, які тягнуть вниз, або якась мрія, що суперечить Божій волі. Будьмо готові сказати: “Ісусе, Ти дорожчий для мене за все. Я люблю сім’ю, люблю життя, але Тебе – більше. Ти – Господь мого серця.” Це і є виконанням найбільшої заповіді: “Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, всією силою твоєю” (Повт.Зак.6:5). Коли Христос понад усе для нас, тоді все інше стає на своє місце.

2. Нести свій хрест: Готовність страждати заради Христа

Другий аспект вартості учнівства Ісус формулює так: “Хто не несе свого хреста і не йде за Мною, не може бути учнем Моїм” (Лк.14:27). Якщо перша вимога стосувалася пріоритетів любові, то ця – готовності до страждання і самозречення. “Нести хрест” у часи Христа мало цілком конкретний зміст. Засудженого на розп’яття примушували нести перекладину свого хреста до місця страти. Це був шлях ганьби, болю і неминучої смерті. Коли Ісус говорить учням взяти свій хрест, Він фактично каже: “Будь готовий іти за Мною аж до смерті, понести сором і біль ради Мене”. Це надзвичайно сильна метафора посвяти.

Для слухачів, що бачили процесії приречених на Голгофу, такий образ означав повне зречення себе. Хрест – це символ максимальної жертви. Сучасною мовою, Ісус ніби каже: “Будь готовий підписати собі смертний вирок заради Мене”. Звісно, не кожен учень фактично помирає мученицькою смертю (хоча багато хто в історії церкви і нині – так). Але кожен покликаний мати ставлення мученика – віддати своє життя в Божі руки, прийняти страждання, якщо буде потрібно.

Розгляньмо це глибше богословськи. Нести хрест тісно пов’язано з дорогою самозречення. Ісус в іншому місці сказав подібне: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, нехай зречеться самого себе, і візьме хреста свого, та й іде за Мною” (Мр.8:34). Тобто йдеться про смерть для свого его, для гріха, для цього світу, щоб жити для Бога. Апостол Павло своє християнське життя так описує: “Я разом із Христом розп’ятий. І живу вже не я, а живе в мені Христос” (Гал.2:19-20). У певному сенсі кожен віруючий уже помер і воскрес з Христом духовно: ми поховали свою стару гріховну природу і живемо новим життям (Рим.6:4-6). Але практично, це процес щоденного розп’яття плоті – боротьби із гріховними бажаннями.

Бельгійське сповідання віри, вказуючи на ознаки справжніх християн, говорить, що вони “не відхиляються ні праворуч, ні ліворуч і розпинають свою плоть із її ділами. Це не означає, що у них не залишилось жодної немочі; але Духом Святим вони борються з нею щодня впродовж всього життя” . Ось так – щоденна боротьба і жертва є нормою життя учня.

Нести хрест означає готовність прийняти терпіння і прикрощі, які приходять саме через нашу вірність Христу. Сам Господь попереджав: “Раб не більший за пана. Якщо Мене гнали – гнатимуть і вас” (Ів.15:20). Наш Спаситель пройшов через Голгофу до слави воскресіння, і нас Він запрошує йти “вузькою дорогою”, яка “веде до життя” (Мт.7:14). Автор Послання до євреїв нагадує, що ще старозавітні герої віри “терпіли наругу та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, перепилювані, мордовані, померли від меча; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, утискувані, терпілі” (Євр.11:36-37). А в 1 Петра 4:12-13 нас закликають не дивуватися вогняним випробуванням, але радіти, що можемо страждати разом з Христом, щоб і радіти в славі Його. Отже, християнин має бути налаштований на можливість “нести рани Ісуса” на собі, як Павло казав: “Я ношу на тілі моїм рани Ісуса” (Гал.6:17).

Ми живемо в умовно мирний час і місце, де нас не саджають у тюрми просто за те, що ми ходимо до церкви (хоч нинішня війна в Україні показує, що знову є райони, де за вірність українській церкві чи просто за правду можна постраждати). Але навіть за відсутності фізичних гонінь, учнівство завжди щось “коштує” нашому я. Це може бути ціна осміяння або нерозуміння. Може бути втрата друзів, які відвернулися, бо ви більше не підтримуєте їхні гріховні звички. Може бути недоброзичливість колег, якщо ви не йдете на компроміси з нечесністю на роботі через вашу віру. А може – внутрішні страждання боротьби з спокусами, коли плоть хоче легкого шляху, а дух покликаний до святості. Кожного разу, коли ви кажете гріху “ні” і обираєте Христа, – ви берете свій хрест.

Подумайте про повсякденні приклади. Ось підліток у школі вирішив не списувати і не брехати, бо слідує за Христом, і через це однокласники насміхаються – він несе маленький хрест. Або в родині лише один чоловік увірував, а інші кепкують: “Та він святенник став”, – це теж хрест нерозуміння. Або хтось відмовляється від хабара і через те втрачає “шанс” на легкі гроші – він зрікається матеріальної вигоди заради совісті в Христі. Учнівство завжди включає втрату – але втрату заради більшого блага. Сам Ісус підбадьорює: “Хто погубить життя своє ради Мене, той знайде його” (Мт.16:25). Так, ми втрачаємо старі гріховні насолоди, але знаходимо радість у Бозі; ми віддаємо комфорт, але отримуємо вічну втіху.

Церква в Україні знає ціну хреста. У радянські часи наші діди та бабусі віри часто несли буквальні страждання: хтось сидів у таборах за проповідь Євангелія, когось викликали “на профілактичні бесіди” в КДБ, над дітьми віруючих знущалися в школах. Тільки Бог знає, скільки сліз і молитов було принесено тоді. Але саме завдяки тій витривалості сьогодні ми пожинаємо плоди – маємо свободу віросповідання. Вони заплатили ціну, несучи свій хрест за Господа. І нині, коли країна переживає воєнні лихоліття, багато християн несуть хрест милосердя: ризикують життям, волонтерять, йдуть як військові капелани на передову. Чому? Бо любов Христова веде їх служити, навіть коли важко. Це і є дійсне учнівство – не шукати свого, а нести служіння, яке Бог доручив, хай там що.

Хтось зауважив: “Христос запросив нас не на пікнік, а на паломництво. Він запропонував нам не екскурсію, а страту”  . Тверді слова – але правдиві. Ми часто хочемо “комфортного християнства”, але Ісус говорить про хрест, а не про подушки . Він прямо заявив натовпам, які йшли за Ним заради чудес: “Якщо не будете їсти плоті Сина Людського і пити Його крові, не матимете життя” (Ів.6:53). Тобто треба цілковито з’єднатися з Ним, навіть у Його стражданнях. Після тих слів багато відступили, бо не хотіли такої “важкої” науки. І сьогодні декого спокушає “легка” релігія – без відречення, без жертви, просто додаток до життя. Але така релігія, як сказав Лютер, нічого не варта . Справжня віра пізнається у випробуваннях. Як золото очищується в огні, так і наша відданість Христу перевіряється труднощами.

Тож запитаймо себе: “Який мій хрест і чи несу я його?” Христос не обіцяє, що наш шлях завжди буде всипаний трояндами. Можливо, хтось переживає зараз період випробувань – сімейні проблеми, хвороби, фінансову скруту. Це ще не обов’язково “хрест учнівства”, бо такі страждання приходять до всіх людей. Але якщо в серці ви переносите це, довіряючи Богу, продовжуєте вірно чинити, не нарікаєте на Нього – тоді і це стає частиною вашого хреста за Христом. Приймати страждання з вірою – означає славити Бога навіть у скорботах.

Практично, нести хрест – це:

• Терпіти за правду Євангелії, замість іти на компроміс. (Наприклад, продовжувати чесно вести бізнес, хоч конкуренти не гребують обманом, і через це мати збитки, але чисту совість перед Богом.)
• Прощати кривдників, замість мститися. (Це також біль – “вмерти” для власної гордості й віддати Богові право судити.)
• Відкладати свої зручності, щоб послужити іншим. (Мати, яка встає ночами молитися за блудного сина або допомогти хворому, – теж несе хрест любові Христової.)
• Бути готовим заявити про свою віру, навіть якщо над вами посміються. (Студент, який в університеті не боїться сказати, що він християнин і не підтримує гріховні практики, – вже йде всупереч течії.)

У кожного – свій хрест. Але Христос обіцяє: “Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне” (Мт.5:10). У цьому дивний парадокс: через страждання за Господа приходить благословення і радість. Апостоли, бувало, “раділи, що удостоїлися прийняти безчестя за Ім’я Ісуса” (Дії 5:41). Мученики йшли на смерть, співаючи гімни. Чому? Бо “любов Божа влита в серця” їхні (Рим.5:5), і вони знали, що “страждення теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має відкритися в нас” (Рим.8:18). Сила нести хрест приходить від усвідомлення, що Христос ніс Свій Хрест за нас перший. Він пройшов через Голгофу, щоб ми мали прощення. Він випив чашу страждань, яку ми заслуговували, – тому наші малі чаші скорбот ми можемо випити з вдячністю і надією.

Дорогі, можливо, когось із вас Бог зараз закликає до конкретного кроку жертви заради Нього. Може, пробачити давній образу (це боляче для гордості). Може, встати на захист правди, ризикуючи популярністю. Чи, скажімо, присвятити себе служінню, яке мало хто помітить, але Бог бачить – і за це не буде земної нагороди, тільки небесна. Не бійтеся взяти свого хреста. Це ціна учнівства, та вона того варта. Бо йдучи шляхом Христа-Розп’ятого, ми також прийдемо до Христа-Воскреслого. “Коли ми з Ним померли, то й жити з Ним будемо; коли терпимо, то й царюватимемо з Ним” (2 Тим.2:11-12).

Нехай приклади вірних, що йшли перед нами, підбадьорюють нас. Згадайте мученика Полікарпа, який перед смертю сказав: “86 років служу Христу, і Він не завдав мені жодного зла – як же я можу зрадити мого Царя, що спас мене?” Він пішов на вогнище, але не відрікся. Або наших сучасників – можливо, ви читали історії про християн на окупованих територіях, які попри погрози продовжують служити людям, проповідують підпільно Євангелію. Це реальність сьогодення. І їхня стійкість – свідчення нам: Христос гідний наших страждань; Його благодать достатня, щоб нас укріпити під хрестом.

Тому скажімо в серці: “Господи, дай мені сили щодня брати свій хрест і йти за Тобою. Нехай ніщо не спинить мене – ні біль, ні сором. Я готовий належати Тобі навіть у стражданнях, бо Ти належиш мені у славі”. Така молитва – ознака справжнього учня.

3. Повна посвята: Зректися всього заради Христа

Третій головний акцент у словах Ісуса – зречення всього, що ми маємо, на Його користь. У вірші 33 підсумок такої: “Отак кожен з вас, хто не зречеться усього, що має, – не може бути Моїм учнем” (Лк.14:33). Можливо, це найдошкульніша вимога – бо вона стосується наших земних володінь, нашого майна, фінансів, взагалі всього. Що означає “зректися всього”? Чи повинні ми буквально роздати все майно і жити жебраками? Були святі, які так робили (згадати хоча б Франциска Ассізького чи наших сучасників-місіонерів, що продають дім, аби поїхати служити). Але справа не лише в зовнішньому акті, а в стані серця: Христос вимагає від учня визнати, що все, чим він володіє, належить Господу і готовність віддати це беззастережно, якщо Господь покличе.

Щоб пояснити цю істину, Ісус наводить дві притчі (Лк.14:28-32). Перша – про чоловіка, який хоче будувати вежу. Він спершу сідає і рахує витрати, чи вистачить у нього на закінчення будови, “щоб, заклавши основу і не спромігшись закінчити, не стали всі сміятися” (в.29) з нього, мовляв, почав і закинув. Друга – про царя, який перед війною з сильнішим ворогом радиться, чи може з 10 тисячами виступити проти 20 тисяч; якщо ні – краще піде на мирні переговори, поки не пізно (в.31-32). Обидві історії вчать: не беріться за справу, не усвідомивши її вартості. Ісус ніби каже потенційним учням: “Я не хочу, щоб ви йшли за Мною на емоціях, а потім кидали назад. Краще одразу зрозумійте: це вимагатиме всього!” Якщо не готові платити ціну – ви, як той недобудований будинок, станете посміховиськом, або як той нерозважливий цар – зазнаєте поразки.

Господь любить нас надто сильно, щоб змовчати про вимоги учнівства. Він попереджує заздалегідь, аби ми свідомо прийняли рішення. На жаль, є немало тих, хто “починає будувати”, але не завершує. Скільки людей колись радісно прийняли Євангеліє, але при першому ж випробуванні відійшли – виявилося, коріння не було. Або як багатий юнак з Євангелії, який начебто хотів іти за Христом, але коли Ісус сказав йому “іди, продай маєток, роздай убогим, тоді приходь”, – юнак засмутився і пішов геть, бо мав великі багатства (Мк.10:21-22). Він не захотів платити ціну цілковитого зречення свого добра – і втратив нагоду бути учнем Месії. Як влучно зазначив один проповідник: “Багатий юнак хотів безшрамного учнівства. Він, мабуть, з радістю вступив би до сучасної пристосованої церкви. Але Ісус… сказав тричі, що якщо вони не готові заплатити ціну, то не можуть бути Його учнями” .

Учнівство вимагає віддати Христу права власності на все, що ми маємо. Наш гаманець так само має навернутися, як і серце. Час, таланти, ресурси – усе тепер належить Царю. Гейдельберзький катехізис у вже цитованій відповіді на перше питання проголошує: “Я не належу собі, але належу Христу – тілом і душею” . Якщо ми – Христові, то і все наше майно – Христове. Ми вже не абсолютні господарі свого життя, ми – управителі Божі, яким довірено майно на час. Учень каже: “Господи, ось мої п’ять хлібів і дві рибки – використовуй, як Ти хочеш. Ось мій дім – відкритий для Тебе. Ось моя машина – куди скажеш, туди і поїду служити. Ось мій банківський рахунок – він Твій, направ мене, як вкладати в Царство Твоє”. Такий настрій серця і є “зректися всього, що має”.

Реформатські сповідання підкреслюють, що істинна жива віра завжди породжує плоди посвяти. Не діла спасають нас, але спасаюча віра не буває бездіяльною. Бельгійське сповідання (стаття 24) стверджує, що правдива віра оновлює людину, щоб вона живилася Христом і творила добрі діла з вдячності. А Вестмінстерське сповідання віри (глава 16) говорить, що добрі діла – це плоди і докази щирої віри, хоча й не досконалі. Тобто, якщо людина каже: “Я вірую”, але нічого не віддає Богові ані зі свого життя, ані зі свого часу чи грошей, – її слова під питанням. Натомість коли хтось пізнав благодать Христову, то як Закхей він сам радо скаже: “Господи, половину мого майна віддаю бідним…” (Лк.19:8). Закхей зрозумів: знайшовши скарб спасіння, гроші більше не панують над ним – він легко віддав. Ісус тоді підтвердив: “Сьогодні на цей дім спасіння прийшло”. Бачите, відкрита рука в даянні – ознака спасенного серця.

Отож, практично кожен із нас має зробити інвентаризацію серця: чи є щось, до чого я так прив’язаний, що не хотів би це віддати Богові, якби Він попросив? Будьмо чесні. Пам’ятаймо, Бог може і не вимагати буквально роздати все – але готовність повинна бути. Аврааму Бог наказав принести в жертву найдорожче – сина Ісака. Коли ж Авраам продемонстрував послух, Господь не допустив вбити хлопця, але випробував серце батька. Так і нас Він часом випробовує: чи готові ми довірити Йому наших близьких, нашу власність? Бути учнем – значить сказати: “Все, що маю – Твоє, Господи”. А це включає навіть наше життя і смерть. Відомий реформаторський Катехізис міста Женеви (написаний Кальвіном) починався з питання: “У чому полягає головна мета людського життя?” Відповідь: “У тому, щоб ми, живучи і помираючи, належали Богові”. Цей мотив чітко звучить і в Гейдельберзькому катехізисі, і у Вестмінстерському: “Метою людини є прославляти Бога і вічно радіти в Ньому”. Ми не заберемо на небеса наші будинки чи поля, але найбільший скарб – Сам Бог – вже наш зараз, якщо ми Йому віддалися.

Зректися всього – означає також відмовитися від гріха та ідолів. Може, у когось і нема багато майна, але є “улюблений” гріх чи звичка. Це теж треба полишити. Христос радикально каже: “Якщо око твоє спокушає – вирви; якщо рука – відтни” (Мт.5:29-30). Звісно, мовиться образно: усунути зі свого життя те, що тягне до гріха, навіть якщо це боляче, як відрізати руку. Бо краще “увійти в життя без ока, ніж з двома в геєну”. Учнівство має ціну – але без нього ціна ще страшніша: вічна загибель. Тому краще зараз зректися того, що заважає слідувати за Христом.

Коли ми віддаємо все Христу, насправді ми набуваємо незрівнянно більше. Ісус обіцяв: “Ніхто, хто покинув дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи дітей, чи поля заради Мене та Євангелії, не залишиться без нагороди – він вже тепер одержить у сто раз більше… а в майбутньому віці – життя вічне” (Мк.10:29-30). Бог нікого не залишить у боргу. Якщо ти пожертвував часом на молитву, коли міг би заробляти гроші, – Бог дасть плоди праведності і забезпечить потреби. Якщо ти використав свій дім для церкви (приймав групу, служіння) і в результаті мав менше приватності, – Бог дасть тобі радість і нагороду на небі. Якщо ти фінансово підтримуєш Божу справу, – Він обіцяв: “Шукайте перше Царства Божого, а все інше додасться” (Мт.6:33).

Варто згадати і біблійний приклад із додаткових текстів, які ми маємо: Послання до Филимона. Апостол Павло пише до заможного християнина Филимона щодо його раба Онисима, який утік, а тепер навернувся до Христа. Павло просить Филимона прийняти Онисима “вже не як раба, але вище від раба – як брата возлюбленого” (Флм.1:15-16). Подумаймо, що це означало для Филимона. Він мав відмовитися від свого законного права власності на раба, пробачити йому провину втечі (за яку в Римській імперії карали суворо) і прийняти як рівного брата у церкві. Це був значний виклик соціальним нормам і власному егоїзму. Але це і був практичний “іспит” учнівства для Филимона: чи любов Христова спонукає його пожертвувати своїм статусом панування і матеріальною вигодою заради Євангелії? Ми не знаємо з Писання, яке рішення прийняв Филимон (церковний переказ каже, що прийняв як брата). Але цей лист навчає, що учнівство змінює наш погляд на все – навіть на те, що колись вважали “своїм”. У Христі вже немає “моє – твоє” серед братів; усі ми однієї родини Божої, і матеріальні бар’єри руйнуються. Для Филимона прийняти Онисима – значило зректися свого панства. Для когось із нас це може значити зректися почуття власної вищості, гордості класової чи національної ідентичності, коли ми приходимо в церкву. Ми віддаємо Христу всі свої регалії і стаємо слугами один одному.

Дорогі, завершуючи цей пункт: повна посвята Христу – це умова бути Його учнем. Без цього ми будемо як той недобудований будинок – наче почали християнство, але так і не здатні принести плодів до кінця. Господь застерігає нас від половинчастості. Він сказав у Об’явленні: “Коли б ти був холодний або гарячий! А оскільки ти теплий – викину тебе з уст Моїх” (Об.3:15-16). Це до церкви було сказано, не до язичників. Богові огидне літепле, компромісне християнство. Він хоче або всього нашого серця, або нічого. Але коли ми віддаємо все, ми набуваємо Христа цілком. Це велика радість і свобода – нічого вже не ховаєш, нема таємних кімнат, куди б не впустив Бога. Життя стає прозорим і наповненим Божою присутністю.

Погляньмо на наших реформаторів – для них ця істина була практикою. Мартін Лютер, стаючи перед імператором, знав, що може втратити життя, але він сказав знамените: “На цьому стою, інакше не можу”. Його все було на вівтарі істини. В результаті, Бог його зберіг і використав потужно. Інший реформатор, Джон Кальвін, присвятив усе своє життя Женевській церкві – працював до знемоги, не шукав ані багатства, ані слави, тільки щоб утверджувати слово Боже. Його печатка мала зображення руки, що тримає серце, віддане Господу, і напис: “Моє серце, Господи, Тобі віддане – щиро і негайно”. Який прекрасний девіз учнівства! Чи можемо ми так сказати?

На завершення цієї частини хочу згадати слова Гайдельберзького катехізису, які дуже надихають в цьому контексті: “Що вимагає перша заповідь?” – “щоб я… любив Бога всім серцем… і радше відмовився від усього на світі, ніж би відступив від Його волі” . Нехай це стане нашим кредо. Тоді ми будемо учнями не на словах, а на ділі.

Висновок: Заклик до посвяти життя Христу

Дорогі брати і сестри, ми розглянули суворі, але спасительні слова нашого Господа. Ісус Христос окреслив для нас вартість учнівства: Христос має бути нашим найвищим пріоритетом, ми повинні брати свій хрест і йти за Ним, і ми покликані зректися всього заради Нього. Можливо, комусь це видається надто важким. Але згадаймо Ісусову притчу: Царство Небесне – як дорогоцінна перлина, яку купець знайшов і *“пішов, продав усе, що мав, і купив її” (Мт.13:46). Учнівство – це та перлина великої ціни. Так, віддаєш усе, але здобуваєш нескінченно більше – самого Ісуса, вічне життя, небесне Царство. Хіба варто порівняти те, від чого відмовляємося, з тим, що отримуємо? Апостол Павло твердив: “Я вважаю все за втрату заради переваги пізнання Христа Ісуса, мого Господа” (Фил.3:8). Цей вибір зробили всі святі: Мойсей волів страждати з Божим народом, ніж мати розкоші Єгипту; Марія з Віфанії розбила дорогоцінний миро на ноги Ісуса, не шкодуючи; учні покинули домівки; тисячі мучеників пішли на смерть, співаючи. Їх об’єднувало одне – вони вибрали життя в Христі, хоч би що це коштувало.

Сьогодні той самий вибір стоїть перед нами. Можливо, ми вже прийняли Христа як Спасителя, але питання: чи приймаємо Його як Господа беззастережно? Чи не тримаємо щось “під своїм контролем”, кажучи: “Це моє, сюди, Господи, не втручайся”? Якщо так, то ми наражаємо себе на небезпеку бути недостойними учнями. Ісус попереджає: не можна служити двом панам. Не можна одночасно жити для себе і для Нього. Він хоче нашого цілого серця. Він гідний цього – бо перше Він полюбив нас усім серцем Своїм, поніс наш гріх на хрест, віддав Себе цілковито за наше спасіння. Він вибрав нас, коли ми були негідні; заплатив Своєю кров’ю за наше життя. Тож логічна “відповідь” – віддати Йому своє життя у відповідь. Як каже Вестмінстерський Катехізис, ми вже не свої – “тілом і душею, і в житті, і в смерті належимо нашому вірному Спасителю”. Амінь!

Можливо, хтось запитає: “А що я отримаю, якщо віддам усе Христу? Чи не залишуся я в програші?” Слово Боже дає чітку відповідь: ти отримаєш життя вічне, радість невимовну, мир Божий, що вищий від розуму, та скарби на небесах, яких ніхто не відбере. Господь промовляє до нас подібно до Мойсея: “Ось, я поклав перед вами життя і смерть, благословення і прокляття. Вибери життя, щоб ти жив” . “Вибери життя” – значить вибери Христа, який є дорогою, істиною і життям (Ів.14:6). “Бо Він – життя твоє”, – сказано про Господа . Тож віддавши себе Христові, ми не втрачаємо, а знаходимо справжнє життя. Псалом 1 нагадує нам, що є дві дороги – шлях праведника, який, хоча і вузький, веде до благословення і плоду, та шлях нечестивого, який легкий, але кінця його – загибель. Християнин – це той, хто свідомо обирає шлях праведника, хай навіть важчий, бо він веде до Бога.

Дивовижна річ: коли ми платимо ціну учнівства, насправді світ бачить у нас цінність Христа. Наші життя стають живою проповіддю. Церква, яка готова нести хрест, любити Христа понад усе і не прив’язуватися до земного, – це світло для світу. У час, коли люди женуться за матеріальним, учні Ісуса показують інший стандарт – небесний. Як казали перші християни: “Наше громадянство – на небесах” (Фил.3:20). Ми тут тимчасово, ми чужинці і подорожні. Все, що в цьому житті, – засіб прославити Бога і послужити ближнім.

Тому я звертаюся зараз до кожного з нас із особистим закликом. Це заклик не стільки мій, як Самого Господа через Писання. “Сину мій, віддай серце твоє Мені” – каже Бог (Прип.23:26). Чи віддали ми Йому своє серце на 100%? Можливо, хтось слухає цю проповідь і розуміє, що він був лише частковим християнином. Може, ви ходите до церкви, навіть виконуєте обряди, але серце ваше розділене – трохи Богу, трохи світові. Сьогодні Христос кличе вас до повної посвяти. Він стоїть біля дверей і стукає (Об.3:20) – впустіть Його на царський престол вашого життя. Повірте, кращого Пана ви не знайдете. Він лагідний і смиренний серцем, тягар Його легкий (Мт.11:29-30) – легкий, бо не самі несете, а з Ним і силою Духа.

А можливо, є такі, хто ще не зробив навіть першого кроку до Христа – не покаявся і не довірив Йому своє спасіння. Ви почули сьогодні про високу ціну і думаєте: “Це занадто складно”. Але пригадайте: “Спасіння – дар безплатний”. Христос вже заплатив за прощення ваших гріхів повністю. Він закликає: “Прийдіть до Мене всі втомлені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мт.11:28). Він дає прощення даром, з благодаті, а тоді веде нас дорогою учнівства. Не намагайтеся спочатку виправитися самі – прийдіть до Ісуса такими, як є, з вірою. А далі попросіть сил Святого Духа жити як учень. Бог дає і бажання, і чин (Фил.2:13). Вступити на вузьку стежку ви можете тільки через тісні двері – а ті двері є Христос. Відчиніть своє серце Йому в молитві, попросіть прощення і нове життя. Він прийме вас, не відкине геть (Ів.6:37).

Для тих же, хто вже йде за Христом, але, можливо, охолов чи сповільнив крок: сьогодні – час оновити свою посвяту. Як колись Ісус тричі питав Петра: “Чи ти любиш Мене?”, так і нас питає. Що ми відповімо? Якщо “так, Господи, люблю Тебе”, – то почуймо далі: “Паси вівці Мої” (Ів.21:17). Тобто виконай те, до чого Я тебе кличу, нехай навіть це поведе тебе, як Петра, “туди, куди не хочеш” (Ів.21:18) – за переданням, Петра повели на хрест. Чи готові ми сказати: “Так, Господи, веди мене, куди Ти хочеш”?

Сьогодні Христос проводить межу перед нашими очима. По один бік – шлях легкий, широкий, де ти живеш для себе. По інший – тісна стежка учня, де ти живеш для Нього. Третього варіанту нема. Не можна йти двома дорогами одночасно. Ісус кличе: “Іди за Мною!” Це звучить до кожного особисто. Що ми відповімо? Спробуймо уявити, як Ісус обертається до численних людей (як у тексті Луки) і очима любові дивиться саме на вас… Він говорить: “Дитино, Я віддав за тебе життя. Чи віддаси ти своє життя Мені?” Він не обіцяє, що буде легко, але обіцяє бути з нами повсякденно до кінця віку (Мт.28:20). З Ним навіть долина смертної тіні не страшна. Але без Нього і палаци в золоті – то тінь і марнота.

Тож сьогодні, не відкладайте, зробіть цей вибір оновлено: оберіть життя – життя в Христі. Як Ісус сказав: “Хто знайде життя своє, той погубить його; хто ж погубить життя своє ради Мене, той знайде його” (Мт.10:39). Парадоксально, але віддавши себе Христу без останку, ви лише тоді вповні знайдете себе – ту нову особистість, яку Бог замислив, сповнену Духа Святого, любові, радості, миру. Це справжнє життя, яке варте того, щоб за нього померти для гріха і світу.

Насамкінець звернуся до вас словами старовинної молитви посвяти (можете тихо молитися нею в серці): “Господи Ісусе, Ти відкупив мене Своєю кров’ю. Я не належу собі – належу Тобі. Сьогодні я відновлюю свій завіт з Тобою. Усім єством своїм – серцем, душею і тілом – посвячуюсь Тобі. Всі мої таланти, час, гроші, стосунки – все кладу до Твоїх ніг. Візьми мене і використовуй для Твоєї слави. Дай мені сили любити Тебе понад усе, нести свій хрест щодня і слідувати Твоїм шляхом. Прошу, наповни мене Святим Духом, щоб я міг виконати це. Нехай у моєму житті буде видно, що я належу Тобі повністю. Я віддаюся в Твої руки – в житті і в смерті – бо Ти є моя надія, моя радість і моя корона. Амінь.”

Друзі, Христос кличе – відповідаймо на цей поклик всім серцем. Нехай ніхто з нас не піде сьогодні, тримаючись за свої “скарби”, сумний, як той багатий юнак. Навпаки – нехай кожен вийде з цього дому молитви радісний від рішення: “Так, Господи, я посвячую Тобі своє життя наново. Я обираю шлях учня – шлях життя з Тобою!” Повірте, на небесах ангели радіють кожній душі, що цілком віддається Христу. І колись, зустрівшись із нашим Господом лицем в лице, ми ні на мить не пожалкуємо про жодну жертву, принесену Йому. Бо побачимо славу, яка перевершує все.

Нехай же кожен із нас зможе тоді сказати разом з апостолом Павлом: “Я добрим подвигом змагався, свій біг закінчив, віру зберіг. А тепер мені призначено вінець праведності” (2 Тим.4:7-8). Вінець чекає тих, хто зараз бере хрест. Ціна учнівства висока, та нагорода вічна. Тож оберімо життя – оберімо Христа – сьогодні і щодня! Амінь.