Віра розміром з гірчичне зерно: надія, сила і смирення

Віра розміром з гірчичне зерно: надія, сила і смирення

Авакум 1:1-4; 2:1-4; Псалом 37:1-9; 2 Тимофію 1:6-8; Лука 17:5-10

Вступ

Чи не здається вам інколи, що світ охоплений несправедливістю і хаосом? Ми бачимо війни, страждання невинних, корупцію – і наше серце волає: “Доки, Господи, буду кликати, а Ти не почуєш?” . Ці слова пророка Авакума, сказані близько 2600 років тому, сьогодні звучать напрочуд актуально. Авакум — пророк часу кризи, коли старий світ Асирії руйнувався, нова сила Вавилону піднімалася, а Юдея стояла на межі суду Божого. Його книга — це молитва і боротьба віри перед лицем Божого мовчання, напередодні Вавилонського полону, але ще до нього. Пророк Авакум у відчаї скаржився Богові на насильство і зло свого часу: “Передо мною грабіж та насильство… несправедливий вигублює праведного” . Хіба це не відгукується в наших серцях, коли ми питаємо: чому стільки кривди навколо, доки це триватиме?

У такі моменти ми інстинктивно шукаємо опори для душі. Подібно до апостолів, можемо вигукувати до Господа: “Додай нам віри!” (Лк.17:5). Вони промовили це після того, як Ісус поставив перед ними важкі вимоги – прощати сім раз на день кривдникові, не спокушати слабких до гріха (Лк.17:1-4). Учні відчули своє маловір’я і неміч, тож благали Ісуса збільшити їхню віру. Хіба й ми не просимо часом у відчаї: “Господи, дай більше віри, щоб витримати усе це!”

Але що таке справжня християнська віра? Реформатори XVI ст. багато уваги приділили цій темі, проголошуючи принцип sola fide – “лише вірою” людина отримує виправдання й спасіння. Віра, згідно Писання та протестантських катехізисів, – це не просто оптимізм чи позитивне мислення.

Гейдельберзький катехізис визначає: “Істинна віра – це не тільки знання та переконаність у правдивості всього, що Бог відкриває в Слові Своїм, але й глибоко вкорінена впевненість, народжена в мені Духом Святим через Євангелію, в тому, що лише завдяки благодаті, дарованій Христом, не тільки інші, але й я маю прощення гріхів, назавжди примирений з Богом і отримав дар спасіння” .

Звернімо увагу: віра – це дар Божий Духа Святого, що ґрунтується на Євангелії; це особисте уповання на Христа для прощення гріхів і життя вічного. Така віра завжди тісно пов’язана з надією і любов’ю, вона народжує плоди – послух і служіння Богові з вдячності.

Тож, навіть якщо наша віра здається маленькою, як гірчичне зернятко, в руках великого Бога вона достатня для великих звершень. Сьогоднішні біблійні читання показують три грані дії віри: диво, служіння та надія. Розгляньмо їх послідовно, аби побачити, як «віра розміром з гірчичне зерно» виявляється достатньою для надзвичайних Божих діянь, для щоденної покори в служінні і для непохитної надії серед випробувань.

1. Віра, що дарує надію серед несправедливості (Авакум 1:1-4; 2:1-4; Псалом 37:1-9)

Пророк Авакум починає свою книгу криком душі: “Аж доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш?.. Насильство!” – волає він, – “а Ти не спасаєш!” . Праведник бачить, як закон зневажається, правда перекручується, “несправедливий вигублює праведного”, і правосуддя викривлене . Це дуже знайома нам картина – наче пророк описує наші новини. Авакум ставить Богу важке запитання: “Чому Ти дозволяєш цьому статися? Доки це триватиме?”.

Відповідь Бога Авакумові не приходить одразу. Пророк каже: “Нехай я стою на сторожі своїй, і нехай на облозі я стану, і хай виглядаю, щоб бачити, що він буде казати мені, і що відповість на жалобу мою” (Авв.2:1). Він приймає поставу чекання і надії. І Господь відповідає йому видінням, наказуючи записати його ясно: “Бо ще на умовлений час це видіння, і приспішає кінець, і не обмане. Якщо б протягнулось, чекай ти його, бо воно конче прийде, не спізниться” (Авв.2:3). Бог запевняє: покарання злу прийде у свій час, навіть якщо зараз здається, що Він мовчить. А далі Господь промовляє ключову фразу, що стала кредо віри для всіх часів: “Праведний житиме вірою своєю” (Авв.2:4) .

Ця коротка теза має глибоке значення. “Жити вірою” – означає довіряти Богові навіть тоді, коли навколо панує беззаконня. Для Авакума це означало вірити, що Бог почує і втрутиться у Свій час. Історія показує, що так і сталося: Вавилон, який Бог використав для покарання Юдеї, згодом сам був покараний. Але пророк мав навчитися чекати. Віра стала для нього баченням крізь пітьму – здатністю бачити далі теперішніх лих, угору – до Божої вірності.

Тлумачення у світлі Реформації:

Не випадково саме цей вислів – “праведний вірою житиме” – тричі цитує Новий Заповіт (Рим.1:17; Гал.3:11; Євр.10:38). Апостол Павло в Посланні до Римлян проголошує, що цим Бог відкриває суть Євангелія: праведність від Бога дається через віру, і той, хто виправданий вірою, буде жити (Рим. 1:17).

Мартін Лютер, читаючи ці слова, нарешті збагнув, що Бог дарує виправдання даром, і цю праведність ми приймаємо лише вірою – без діл закону. “Тут я відчув, що наново народився і через відчинені ворота ввійшов до самого раю”, – так описав Лютер свою радість від відкриття істини sola fide. Віра – як очі душі, що дивляться на Христа і приймають від Нього життя.

Псалом 37 як практичний застосунок:

Та повернімося до досвіду Авакума. Чому ж віра настільки важлива у час зла? Тому що без неї серце наповнюється або відчаєм, або озлобленістю. Псалом 37 закликає нас саме до такої віри-впевненості у Божій справедливості: “Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних” . Коли ми бачимо успіх нечестивих, нас охоплює обурення і навіть заздрість. Але віра нагадує: Бог – справедливий Суддя. Псалмоспівець каже: “Бо вони, як трава, будуть скоро покошені… а ті, хто вповає на Господа, землю вспадкують” (Пс.37:2,9)  . Іншими словами, тріумф зла – тимчасовий, а нагорода для вірних – вічна.

Замість кипіти гнівом, віруюча людина покликана робити інше: “Надійся на Господа й добре чини”, – каже 3-й вірш псалма . Віра не паралізує нас фаталізмом, навпаки – вона спонукає діяти правильно навіть серед зіпсутого світу. Якщо я вірю, що Бог зрештою звершить правосуддя, я можу відпустити особисту помсту і продовжувати робити добро, довіряючи Богу результати. “Уповай на Нього, і Він зробить” – обіцяє Псалом . Це велике підбадьорення для нас сьогодні: хоч би які кривди не вирували – війна, злочинність, неправда – ми покликані жити вірою, чинити правду й очікувати Божого втручання.

Віра також дає нам мир посеред бурі. “Утішайся Господом… Здай Господеві дорогу свою та на Нього покладайся”, – пише псалмоспівець . Віра переносить центр уваги з проблем на Господа. Замість безплідного гніву та тривоги (в.8: “повстримайся від гніву” ), праведник мовчки чекає Бога (в.7: “Жди Господа мовчки й на Нього надійся” ). Це активне чекання: не пасивна бездіяльність, а глибока впевненість, що Бог діє навіть зараз – в серцях людей, у невидимий спосіб готує Свій суд і Свою милість.

Практичне застосування:

Дорогі брати і сестри, чи є у ваших серцях така віра-надія сьогодні? В нашій країні триває боротьба зі злом – видимим і невидимим. Ми, як і Авакум, плачемо: “Доки, Господи?” Але Господь закликає нас жити вірою. Це означає кожен день довіряти Йому наші тривоги, продовжувати молитися і робити те добро, до якого нас покликано, – навіть якщо результат не видно одразу. Вірити – значить бачити невидиме і впевнено чекати Божого часу. Як сказано в Посланні до Євреїв: “Віра ж то підстава сподіваного, доказ небаченого” (Євр.11:1). У терпеливому очікуванні правди гартується наш характер, ми вчимося покори й довіри. Бог обов’язково прийде на допомогу – “хто вповає на Господа, той землю вспадкує” (Пс.37:9) . Нехай ця обітниця підбадьорює нас не опускати рук.

2. Віра, що діє силою Божою, а не страхом (Лука 17:5-6; 2 Тимофію 1:6-8)

Перейдемо до Євангелія від Луки. Почувши від Ісуса виклик прощати без міри і остерігатися гріховних спокус, апостоли відчули власну слабкість. Вони щиро вигукнули: “Додай нам віри, Господи!” (Лк.17:5) . Можливо, і ми думаємо: “Якби моя віра була більшою, я б не сумнівався, не падав у гріх, творив би чуда служіння…” Звернімо увагу, як Ісус відповідає: “Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне, і сказали шовковиці цій: вирвися з коренем і посадися до моря, – то й послухала б вас!” (Лк.17:6) .

Гірчичне зерно – одне з найдрібніших, близько 1-2 міліметрів. Господь каже: навіть найменша справжня віра здатна робити неможливе. Шовковиця (або тутовник) – дерево з глибоким корінням, яке дуже важко вирвати. Але, за словами Христа, команда такому дереву пересадитися в море була б виконана, якби учні мали “віру як зерно гірчиці”.

Важливо розуміти, що Ісус не спонукає учнів займатися магічними трюками чи довільно пересувати дерева силою думки. Це гіпербола – перебільшення, покликане показати принцип: справа не в величині нашої віри, а в силі Бога, на Якого віра опирається. Не кількість, а якість віри має значення. Маленька іскра живої віри цінніша за гору релігійного ентузіазму без справжньої довіри Богові.

Тлумачення отців:

Коментуючи цей уривок, святий Кирило Олександрійський зауважує: “Хто покладається на Христа, не на власну силу спирається, але приписує Христові можливість виконати все”. Далі він пояснює: якщо вірою можна вирвати навіть дерево з коренем, то “немає нічого такого непохитного, чого віра не могла б зрушити, якщо цього дійсно вимагає користь для душі” . Однак Кирило додає і застереження: Бог не дає нам Своєї сили для пустих, гордих чудес. “Ніхто хай не очікує від святої віри марних перемін природи… нехай не думає, ніби слово Господа неправдиве, якщо такого не стається. Віра не є слабка, якщо не чинить безцільного. Але якщо потрібна справжня користь, сила не забариться” . Тобто Бог може здійснити за нашою вірою будь-яке “пересадження гори чи дерева”, але тільки якщо це справді відповідає Його мудрому задуму, а не нашій примсі.

Уповати на Бога – значить довіряти Його всемогутності й доброті. “Важливо не те, наскільки велика наша віра, а те, який великий Бог, Якому ми віримо.” Навіть крихта віри з’єднує нас з безмежною Божою силою. Тому Ісус фактично відповідає учням: справа не в тому, щоб механічно “додати” вам віри. Майте хоча б зернятко справжньої віри – і цього доста! Адже ваша віра діятиме не вашою силою, а силою Всемогутнього Бога.

Апостоли пізніше це зрозуміли. Пам’ятаєте, як Петро вночі йшов по воді до Ісуса? Він зробив кілька кроків, та коли злякався вітру – почав тонути. Ісус, рятуючи його, докорив: “Маловірний, чого засумнівався?” (Мт.14:31). Отже, проблема була не в тому, що Петро мало старався – а в тому, що відвів погляд від Господа і піддався страху. Маленька віра в великого Христа дозволила йому йти по хвилях; але коли віра захиталася, своєї сили в Петра не було.

Апостол Павло про дух сили (2 Тим.1)

Апостол Павло у 2-му посланні до Тимофія подає прекрасний рецепт, як зростати в такій вірі. Він нагадує молодому єпископу Тимофію “розпалювати дар Божий” – ту саму віру і дар служіння, які Бог дав йому через рукопокладення (2 Тим.1:6). “Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любові, і здорового розуму”, – пише Павло . Справжня віра наповнює нас Духом сили, любові і здорового глузду, а не боягузтва. Віруюча людина може діяти сміливо, бо знає: Бог діє через неї. Вона може любити навіть ворогів, бо Дух дає надприродну любов. Вона зберігає тверезий розум, бо бачить світло Божої правди серед темряви обману.

Павло закликає Тимофія: “Тож, не соромся свідчення Господа нашого, ні мене, в’язня Його, але страждай з Євангелією за силою Бога” . Ось що значить жити вірою в практиці: не соромитися Христа, не ховатися зі своїм Євангелієм, а приймати навіть страждання, покладаючись на Божу силу. Для цього не треба “надлюдської” особистої відваги – достатньо довіряти Божому Духу. Бог “не дав духа страху” – отже, коли в наше серце закрадається паралізуючий страх, це не від Бога. Господь дає дух сили. Навіть якщо віруючий тремтить, він каже: “Господи, вірю – допоможи моєму невірству!” (Мк.9:24), і Господь укріпляє його й діє через нього.

Практичне застосування:

Дорогі, чи не буває, що ми, подібно до учнів, думаємо: “Моя віра занадто мала, щоб Бог мене використав” або “Щоб подолати цю гору проблем, треба більше віри”? Сьогодні Христос каже нам: Якщо ти Мене маєш – навіть трошки віри в Мене доста. Не розмір віри, а її об’єкт є визначальним. Поклади свою віру на всемогутнього Господа! Нехай навіть боязко – але зроби крок назустріч Божому поклику. Почни молитися про те, що здається “нереальним” – спасіння запеклого грішника, зцілення невиліковного, зміну обставин. Бог може відповісти несподівано і сильно. Але пам’ятаймо: віра – не для нашої слави, а для Божої. Учні не мали демонструвати чудеса заради шоу, але проповідувати Євангеліє і коритися Богові, довіряючи, що Він усуне всі потрібні “шовковиці” на їхньому шляху.

Як приклад: маленька група учнів у Дії Апостолів молилася під час гонінь, і написано: “Як вони помолились, захиталося місце… і сповнились Духом Святим і сміливо говорили слово Боже” (Дії 4:31). Ось “гора”, яка здригнулася – знак того, що Бог почув. Але головне диво – це сміливість і сила для проповіді, які вони отримали. Віра в дії – це коли Божа сила починає діяти через нашу слабкість.

Тому не біймося, що нашої віри “замало”. Якщо вона щира – опираймося на Бога і рухаймося вперед. Бог може і гори пересувати, якщо треба для виконання Його волі. А якщо і не пересуває одразу зовнішніх гір, то точно може перенести “гору” нашого страху, сумніву, відчаю – кинути її геть і наповнити нас духом сили, любові та розважності. Чи віримо ми цьому? Нехай кожен скаже: “Господи, я довіряю Тобі свою проблему. Дій Ти Своєю силою – бо моя віра в Тебе, а не в себе”. Це і є віра, що як гірчичне зерня, виростає у велике дерево Божих перемін.

3. Віра, що смиренно служить по благодаті (Лука 17:7-10)

Перейдемо до другої частини євангельського уривку. Ісус одразу продовжив навчати учнів, розповівши їм коротку притчу. Він каже (переказуючи суть Лк.17:7-9): “Припустімо, у вас є раб, що орав поле або пас отару. Коли він вернеться додому ввечері, чи станете ви йому казати: “Сідай швидше до столу, відпочинь”? Ні! Ви скажете: “Приготуй мені вечерю, підпережись і прислуговуй, поки я їстиму й питиму, а потім і сам поїси”. І чи буде пан дякувати слузі за те, що той виконав наказ?” Очевидно, ні – такий уже порядок між паном і рабом.

Ісус підсумовує висновком: “Так і ви, коли зробите все, що вам наказано, кажіть: Ми – раби непотрібні, бо зробили, що повинні були зробити!” (Лк.17:10) . Доволі суворі слова, чи не так? На перший погляд здається, що Господь називає наших найкращі зусилля “нікчемними”. Але зрозуміймо головну думку: Христос застерігає учнів від гордості та самозаслуги. Коли Бог задіює нас у Своїй справі – чи то в чуді, чи в щоденному служінні – ми не повинні впасти у спокусу думати, що тепер Бог “у боргу” перед нами. Ніби ми заробили собі нагороду, пошану чи особливе становище.

У ті часи раб належав панові цілковито: він виконував свою роботу по дому і в полі й не сподівався подяк, бо то був його обов’язок. Ісус використовує цю культурну реалію, щоб показати наші стосунки з Богом: Бог – суверенний Господар, а ми – слуги Його, створені Ним і викуплені дорогою ціною. Апостол Павло пише: “Ви не свої, бо ви куплені дорогою ціною” (1 Кор.6:19-20). Тож усе наше життя належить Богові.

Як сказав реформатор Жан Кальвін, коментуючи цю притчу: “Бог заявляє права на все, що нам належить, і повністю володіє нами та нашими послугами. Тому будь-яке наше завзяття у виконанні обов’язку не робить Його нашим боржником; адже ми – Його власність, і Він, зі Свого боку, нічим нам не зобов’язаний” . Дуже чітко: Бог нічого нам не винен. Навпаки, це ми Йому винні все.

Це фундаментальна істина, яка відрізняє євангельську віру від будь-якої релігії заслуг. Нас навчає Писання: “Бо спасенні ви благодаттю через віру, і це не від вас, то дар Божий; не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф.2:8-9). Ми – боржники благодаті від початку і до кінця. Сам Господь працює в нас і через нас.

Як чудово сказав св. Августин: “Наші заслуги – це дари Божі. Коли Бог вінчає (нагороджує) наші заслуги, Він увінчує лише власні дари” .

Тобто навіть якщо ми чинимо добро і отримуємо за те нагороду від Бога, по суті ця нагорода – теж акт Божої благодаті. Бог увінчує нас тим вінцем, який Сам же і подарував!

На жаль, у середньовічній церкві утвердилася небіблійна ідея, що людина своїми ділами може заслужити собі спасіння, а більш того – зробити навіть понад необхідне (так звані “надзеробітки” або “добрі діла понад міру”). Вчили, що особливо святі люди накопичують надлишок заслуг, які церква може перерозподілити іншим (звідси індульгенції та ін.). Реформація категорично відкинула це. Наша притча – одна з ясних євангельських відповідей на такі хибні уявлення. “Яка може бути “зайва заслуга”, – питає Ісус, – якщо ви лише зробили те, що повинні?” Якщо Бог вимагає від нас святості і досконалості, то ми ніколи не зробимо більше від належного – радше менше.

“Він наказує нам бути досконалими, і ми не можемо поліпшити цю планку – ба більше, ми навіть не спроможні її досягнути”, – пише сучасний богослов Р.К. Спроул . Тож які б не були наші найкращі діла, ми все одно лишаємося “неприбутковими слугами” – бо нічого такого не приносимо Богові, чого б Він раніше не дарував нам благодаттю. Ми не заробляємо спасіння – Христос заробив його за нас. Спроул пояснює: “Це причина, чому наше викуплення – суто благодать… Єдине, що я справді можу принести Богові від себе – це мій гріх. А спасти мене може не моя праця, а праця Христа, виконана за мене… Він – і тільки Він – є Плідний (прибутковий) Слуга” . Які влучні слова: лише Христос своєю досконалою покорою Отцю “заробив” спасіння для нас; ми ж спасаємося як жебраки, простягаючи порожні руки віри.

Отже, віра не лише робить нас сміливими діяти, а й тримає нас у смиренні. Ми працюємо для Господа ревно, але не для того, щоб отримати похвалу чи поставити Його в залежність від наших заслуг. Ми робимо добро з вдячності і любові. І коли навіть вдається звершити щось значуще – не приписуємо собі, а кажемо: “Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму слава!” (Пс.115:1). Усвідомлення, що ми “раби непотрібні”, не пригнічує, а навпаки – звільняє. Нам не треба вибиватися зі шкіри, щоб довести свою значущість Богові. Нам не треба хвалитися перед людьми своїми чеснотами. Ми знаємо, що все, чим можемо похвалитися, – це Христос і Його хрест.

Вестмінстерське сповідання віри (один із реформатських символів) стверджує: “Наші найдосконаліші діла в цьому житті все одно змішані з недосконалістю та гріхом, і не можуть витримати суворого Божого суду. Отже, ми не можемо своїми ділами заслужити прощення гріхів чи вічне життя – це неможливо, тому що, зробивши все, ми тільки виконали свій обов’язок, і ми є непотрібними рабами” (пор. Вестм. спов. XVI,5-6).

Це точно узгоджується зі словами Христа. Але сповідання додає далі важливу істину: хоча наші добрі діла самі по собі нічого не варті, Бог з благодаті обіцяє нагороду за них – не тому, що мусить, а тому що хоче. Наш люблячий Отець щедро нагороджує дітей, хоча все це з милості. Як сказав Августин, Бог врешті нагороджує Свої ж дари в нас. Спаситель також натякає на це в притчі: пан каже слузі: “Потому ти сам будеш їсти та пити” (Лк.17:8) – спочатку обов’язок, потім вечеря. Є час праці, а буде і час відпочинку. І вже в іншому місці Ісус обіцяє: “Хто вірний у малому, над великим поставлю; ввійди в радість пана твого” (Мт.25:21). Бог – добрий і щедрий Господар. Він називає нас уже не рабами, а друзями і синами (Ів.15:15, Гал.4:7). Христос сказав: “Отець ваш благозволив дати вам Царство” (Лк.12:32). Яке диво благодаті! Ми – “раби непотрібні”, а Він робить нас царственним священством (Об.1:6). Усвідомлюючи це, тим більше скажемо: Господи, все – від Тебе і для Тебе, “Чим я віддячу Господу за все, що Він дав мені?” (Пс.115:3). Відповідь одна: приймемо з вдячністю чашу спасіння і будемо далі вірно служити, не для заслуг, а для слави Його імені.

Практичний висновок для нас: тримаймо баланс між ревним служінням і смиренням. Віра веде до добрих діл – як каже Яків, “віра без діл мертва” (Як.2:17). Якщо ми стверджуємо, що віримо, але не маємо плодів – варто перевірити, чи жива та віра. Справжня віра, каже Гейдельберзький катехізис (пит.64), “неминуче приносить плід добрих діл”. Тому християнин працює: в церкві – служачи потребам, у сім’ї – виховуючи дітей у вірі, в суспільстві – чесно трудячись і допомагаючи ближнім. Але, роблячи все це, будьмо готові сказати: “Я лише зробив те, що мав зробити”. Віра вчить нас, що і сила для служіння, і сама можливість послужити – це Божий дар. Тож не величаймося, а приписуймо успіх Богові. І якщо людська подяка не прийшла – не ображаймося, бо шукаємо честі не собі, а Господу. Він бачить навіть таємні труди і нагородить потаємно.

Висновок: ходімо вірою сьогодні

Дорогі у Христі, ми оглянули три грані нашої віри: надія, сила і смирення. В усіх трьох випадках віра спрямована на Бога і отримує від Нього все необхідне. Маленька віра у великого Бога дає нам надію терпляче чекати Його правди і не зневірятися. Така ж віра наділяє нас силою Духа Святого – долати страх, робити добро, свідчити про Христа навіть перед труднощами. І зрештою, віра зберігає нас у смиренні, бо нагадує, що все – по благодаті, не з наших заслуг, і вся слава належить Господу.

Як же відгукнутися на це слово? Найперше – перевірмо, чи маємо таку віру в живого Бога. Може, хтось із вас досі покладався на власні заслуги або знання, а не на Христа. Сьогодні Бог кличе: “Праведний житиме вірою”. Не своїми стараннями, не традиціями, а простим довір’ям Сину Божому, що помер за наші гріхи і воскрес для нашого оправдання. Якщо ви ще не прийняли цього дару – прийміть сьогодні! Складіть усі свої гріхи і “заслуги” до ніг Ісуса і визнайте: “Господи, змилуйся надо мною грішним. Я вірю, що ти – мій єдиний Спаситель”. Бог обіцяє: “Хто вірує в Сина, має життя вічне” (Ів.3:36).

Для нас, хто вже вірує, заклик – зміцнювати свою віру і розпалювати дари. Апостол Павло нагадував Тимофію, що віру треба роздмухувати, немов вогонь, аби вона не пригасала (2 Тим.1:6). Як це робити? Через спілкування з Богом у молитві і Його Слові, через спільність із церквою, через участь у Таїнствах. Дивлячись на сучасний тривожний світ, ми особливо потребуємо міцної віри. Не дозволяймо новинам чи страхам гасити її. Радше живімо обітницями Господа: “Я з вами по всі дні”, “Я переміг світ”, “Не залишу тебе”.

Також давайте втілювати віру в ділах любові. Чи є якесь конкретне добро, на яке Бог давно вам показує, але ви боялися або лінувалися зробити? Може, помиритися з кимось, пробачити кривдника? Пам’ятаймо: віра дає силу прощати, як Бог наказав. Чи, може, є служіння в церкві або потреба ближнього, на яку Бог кладе вам тягар? Не відмахуйтеся: “Та хто я такий, моя віра замала”. Сказано ж: як гірчичне зерно – достатньо! Довіртеся Богові і зробіть крок – почніть те служіння, заговоріть до тієї людини про Христа, пожертвуйте час чи ресурси туди, куди Дух спонукає. Ваша мала віра помножиться, коли побачите, як Господь буде діяти.

І в усьому – зберігаймо смирення та радість. Ми – “непотрібні раби”, але разом з тим улюблені діти Отця. Наше покликання – “ходити вірою, а не видінням” (2 Кор.5:7). Попереду можуть бути труднощі, але віра вже зараз торкається невидимого Царства. Вона приносить небеса в наше серце серед земних негараздів. Апостол Петро писав переслідуваним християнам: “Ви, не бачивши [Христа], любите Його; і віруючи в Нього, радієте радістю невимовною і славною, досягаючи мети віри вашої – спасіння душ” (1 Петр.1:8-9). Нехай і наша віра так само приносить нам радість і мир у Святому Дусі.

Помолимось, щоб Господь зміцнив нашу віру. Хай навіть вона невеличка – покладімо її цілком на великого Бога. Він не засоромить нас. Пам’ятаймо обітницю: “Бо ще трохи, дуже мало, – і Той, Хто має прийти, прийде і не забариться. А праведний Мій вірою житиме” (Євр.10:37-38). Амінь. Солі Deo глорія – Один Бог нехай буде прославлений!