Воскреслий Христос кличе до любові, єдності і надії

Воскреслий Христос кличе до любові, єдності і надії

Івана 13:31–35;  Дії 11:1–18; Псалом 148; Об’явлення 21:1–6;

П’ята неділя після Великодня – це час, коли Церква радіє перемозі Христа над смертю і осмислює оновлене покликання для Божого народу. Сьогоднішні біблійні читання спонукають нас замислитися над трьома аспектами цього покликання: новою заповіддю любові (Ів. 13:31–35), новою єдністю Божого народу (Дії 11:1–18) та надією на нове творіння (Об’явл. 21:1–6, Пс. 148). У світлі Христового воскресіння ці істини стають для нас джерелом радості і закликом до дії. Розгляньмо їх послідовно – через вступ і три пункти проповіді – аби побачити, як радість Воскресіння перетворюється на конкретне життя любові, єдності та надії.

Вступ: Радість воскресіння і оновлене покликання

Великодня радість – це більше, ніж спогад про подію в минулому. Воскресіння Христове змінює наше теперішнє і майбутнє, воно ставить перед нами нові завдання. Учні після Пасхи отримали від Господа Ісуса нові настанови і сили для служіння. Так само і ми сьогодні покликані жити по-новому. Зокрема, Євангеліє від Івана 13:31–35 відкриває нам серце новозавітної етики – заповідь любові, яку Христос називає «новою». Дії Апостолів 11:1–18 показують, як ця любов ламає старі бар’єри і творить нову спільноту з людей різних народів. А Об’явлення 21:1–6 разом із Псалмом 148 підносять наш погляд до мети історії – нового творіння, де всяке створіння прославляє Бога. Ці тексти поєднує тема оновлення: через Христа Бог оновлює людське серце, церковну спільноту і навіть усе творіння. Розгляньмо кожен із цих аспектів докладніше.

1. Нова заповідь любові – ознака учнів Христа

Біблійний зміст: Під час Тайної вечері, коли Юда вже вийшов зрадити Його, Ісус звертається до решти учнів із прощальною настановою (Ів. 13:31–35). Він говорить про Свою близьку славу через хрест і воскресіння («Нині прославився Син Людський…», Ів. 13:31), а далі дає їм нову заповідь: «Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного і ви. По тому всі пізнають, що ви — Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів. 13:34–35). Ця «нова» заповідь не скасовує старої заповіді любові до ближнього (Лев. 19:18), але підносить її на вищий рівень – мірилом тепер є Христова любов до нас. Ісус полюбив нас аж до смерті на хресті; саме така самовіддана, жертовна любов має панувати серед Його народу. Любов – це не просто почуття чи ввічливість, а активне служіння і жертовність задля блага братів і сестер. Господь підкреслює: саме видима любов між християнами буде найкращим свідченням перед світом, що ми справді учні Христа.

Реформатське богослов’я: У реформатській традиції любов розглядається як плід відродженого серця і доказ живої віри. Ми спасенні лише з благодаті через віру, але істинна віра ніколи не буває сама – вона виявляється любов’ю (Гал. 5:6). Реформатські віросповідання вчать, що добрі діла (а найвище з них – любов) є плодом спасіння, а не його причиною. Так, Вестмінстерське сповідання каже, що правдиві віруючі, будучи виправдані Христом, зобов’язані з вдячності жити в послуху Богові, відображаючи Божу любов у стосунках з ближніми. Відомий християнський мислитель Франсіс Шеффер навіть зазначав, що Христос дав світові підставу оцінювати справжність нашого християнства саме за тим, чи є між нами любов: «На основі Свого авторитету Він дає світові право судити, чи є ми з вами відродженими християнами, на підставі нашої видимої любові до всіх християн» . Іншими словами, якщо між нами немає реальної братерської любові, ми спростовуємо Євангеліє на ділі. Але коли Христова любов наповнює наші серця Святим Духом (Рим. 5:5), тоді Церква стає живим свідченням Божої благодаті. Любов є суттю Божого характеру (1 Ів. 4:8) і ознакою справжньої церковної спільноти.

Практичне застосування: Сьогодні для українських християн заповідь любові є надзвичайно актуальною. Ми переживаємо складні часи випробувань – війна, горе, втрати і розділення в суспільстві. В таких умовах особливо важливо виявляти любов один до одного у практичних вчинках милосердя і підтримки. Чи бачать оточуючі, що в церковних громадах люди люблять і дбають одне про одного як родина? Це може проявлятися в готовності допомогти сім’ям переселенців, помолитися за поранених, підтримати тих, хто в скорботі. Також любов повинна долати особисті образи і непорозуміння серед вірних: ми покликані прощати, як Христос нас простив (Кол. 3:13). Можливо, комусь із нас треба покаятися в черствості чи байдужості до братів і сестер, подолати гордість і навчитися служити «одне одному любов’ю» (Гал. 5:13). Христос кличе нас оновити свою любов: «Нова заповідь» значить жити любов’ю так, наче ми щойно почули цю заповідь від Ісуса і записали її в серці  . Нехай Дух Святий оновить наше серце, щоб любов була не на словах лише, а «ділом та правдою» (1 Ів. 3:18). Тоді люди, дивлячись на Церкву, зможуть сказати: між ними справді є Христос.

2. Новий народ без кордонів – єдність у Христі для всіх народів

Біблійний зміст: У книзі Дій побачимо, як воскреслий Христос продовжував діяти через апостолів, ламаючи вікові бар’єри між людьми. В розділі 11 Петро прийшов до Єрусалиму після відвідин дому язичника Корнилія і розповів братам, що Бог зробив: як на язичників зійшов Святий Дух, коли вони увірували в Євангеліє (Дії 11:15–17). Спочатку юдейські віруючі дорікали Петру за те, що він спілкувався з необрізаними поганами (Дії 11:2–3). Але вислухавши його свідчення про Божу ініціативу, вони були вражені. Писання каже: «Почувши це, замовкли і прославили Бога, кажучи: “Отже, і язичникам дав Бог покаяння для життя!”» (Дії 11:18). Це надзвичайний поворот в історії спасіння: Бог відкрив двері Царства для всіх народів, а не лише для ізраїльтян. Те, що колись було немислиме – спільна трапеза юдея і поганина – стало можливим у Христі, бо «те, що Бог очистив, не вважай нечистим» (Дії 11:9). Отже, завдяки Христу утворюється новий народ Божий, в якому вже немає поділу на етнічні або ритуальні ознаки: всі спасаються однією благодаттю Господа Ісуса (Дії 15:11).

Реформатське богослов’я: Реформатська традиція наголошує на єдності та вселенській природі Церкви. Бог від віку визначив Собі народ із «усього людського роду», і Христос Своєю кров’ю «викупив Богу людей з усякого племені, і мови, і народу, і люду» (Об’явл. 5:9). Тому новозавітна Церква називається «католицькою», тобто вселенською, універсальною. Вестмінстерське віровизнання підкреслює, що під час Євангелії Божа Церква «не обмежена одним народом, як раніше під Законом, але складається з усіх тих по всьому світі, хто сповідує правдиву віру» . Бог більше не робить різниці між юдеєм і поганином, між одним народом чи іншим, але приймає кожного, хто кається і вірує в Христа. Суверенна благодать діє незалежно від людських перегородок: як і сказали апостоли, «поганам Бог дав покаяння, що веде до життя» – це дар Божий (Дії 11:18, Еф. 2:8). Жодна культурна чи національна ознака не є перешкодою для Божого милосердя. Апостол Павло навчав, що у Христі «нема вже юдея ні грека… нема раба, ні вільного… бо всі ви – одно в Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Отже, Церква – це єдина родина, об’єднана не походженням чи обрядами, а живою вірою в Спасителя. Реформатські отці, як-от Жан Кальвін, пояснювали, що єдність Церкви базується на єдності в істині Євангелії і любові: ми різні за багатьма другорядними ознаками, але маємо одного Господа, одну віру, одне хрещення (Еф. 4:5). Тому поділ за етнічними чи соціальними ознаками суперечить самій природі Церкви.

Практичне застосування: Для українських християн це послання про єдність і відкритість Церкви має практичне значення. По-перше, ми повинні бачити в кожній людині – незалежно від її національності, мови чи минулого – потенційного брата або сестру в Христі. Євангеліє не належить лише «нам», воно призначене для всіх. Це спонукає нас ділитися Благовістям і любов’ю Божою з різними людьми: і з тими, хто поряд, і з чужинцями, і навіть з тими, кого колись могли вважати ворогами. У наш час багато переселенців, іноземних студентів, людей інших культур перебувають в Україні – чи відкриті наші церкви, щоб прийняти їх, послужити їм, показати любов Христову на ділі? По-друге, це заклик до єдності між самими християнами. На жаль, історично між різними християнськими громадами в Україні були поділи – між конфесіями, між Сходом і Заходом країни тощо. Але в Христі ми покликані руйнувати упередження. Якщо Бог прийняв нас, то хто ми, щоб відкидати тих, кого приймає Бог (Рим. 14:3)? Отже, маємо покаянно відмовитися від гордості та ворожнечі, натомість шукати братерського діалогу і співпраці з усіма, хто визнає Ісуса Господом. Звичайно, це не означає компромісу з правдою, але означає любов понад другорядними відмінностями. По-третє, усвідомлення, що Церква – це один народ Божий у всьому світі, спонукає нас молитися і піклуватися не тільки про свою помісну громаду. Ми частина великої сім’ї християн по цілому світу. Тож будемо підтримувати у молитвах і ділами любові віруючих інших народів, зокрема зараз – молитися за церкви в умовах війни, переслідувань чи бідності в різних країнах. Нехай українські християни будуть відомі не поділами, а єдністю в Христі і гостинністю до всіх, кого приводить до нас Господь. Таким чином ми виконаємо Христовий наказ «ідіть, навчіть всі народи» (Мт. 28:19) і покажемо, що Євангеліє долає всі кордони.

3. Надія нового творіння – радість прославлення навіки

Біблійний зміст: У воскресінні Христа закладена не лише етика любові і формування Церкви, а й непохитна надія на майбутнє. Остання книга Біблії дає нам величне видіння того, чим завершиться історія: «І я побачив нове небо й нову землю… І почув гучний голос із престолу: “Ось оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними… Він витре кожну сльозу з очей їхніх, і ні смерті вже не буде, ні плачу, ні крику, ні болю вже не буде…”. І сказав Той, хто сидить на престолі: “Ось творю все нове!”… “Я є Альфа і Омега, початок і кінець. Спраглому дам даром від джерела води життя”» (Об’явл. 21:1–6). Це прегарна обітниця: завдяки Христу нас чекає нове творіння, відновлений світ без гріха і страждань, де Бог перебуватиме зі Своїм народом у повноті. Всі наслідки гріхопадіння будуть усунені – смерть переможена, сльози витерті, справедливість відновлена. Псалом 148 малює поетичну картину всього створіння, що прославляє Господа – від ангелів і зірок на небі до китів у морі, від гір і дерев до царів землі, від юнаків і дівчат до старців і дітей (Пс. 148:1–14). У центрі цієї хвали причина радості: Бог підніс Свій народ, «підніс ріг для народу Свого… для синів Ізраїля, народу близького до Нього» (Пс. 148:14). Для нас, новозавітних віруючих, таким піднесеним «рогом» спасіння є Ісус Христос (Лк. 1:69). Тому всі творіння покликані хвалити Господа за справу викуплення. Радість воскресіння відлунює по всьому всесвіту. Навіть серед страждань нинішнього часу ця радість проривається в хвалебних піснях, бо ми знаємо, чим усе закінчиться: Христос зробить усе новим, і праведні радітимуть перед обличчям Божим навіки.

Реформатське богослов’я: Реформатське вчення про останні часи (есхатологію) сповнене впевненості в Божому суверенному звершенні спасіння. Ми віримо, що той Бог, який обіцяв Месію і виконав цю обітницю у воскресінні Христа, так само виконає і обітницю «нового неба і нової землі, на яких живе праведність» (2 Пет. 3:13). Воскресіння Ісуса – це порука нашого майбутнього воскресіння і оновлення всього створіння. Як зазначав видатний реформатський богослов Герман Бавінк, «воскресіння – це фундаментальне відновлення всієї культури» , тобто Христова перемога над смертю дає початок віднові всіх сфер життя, всього творіння під Божим царством. Церква живе в парадигмі «вже і ще ні»: ми вже зараз причастилися до нового життя (Еф. 2:5–6), але ще очікуємо повноти відкуплення – визволення від присутності гріха і всіх наслідків падіння (Рим. 8:21–23). Реформатські віровизнання підкреслюють цю впевненість і радість. Гейдельберзький катехізис, наприклад, запитує: «Яка втіха тобі з обітниці про життя вічне?» – і відповідає: «Така, що вже тепер я відчуваю в серці початок вічної радості, а після цього життя матиму досконале блаженство, якого “око не бачило, вухо не чуло, і на серце людині не приходило”, блаженство, у якому прославлятиму Бога повіки» . Зверніть увагу: ми вже нині маємо початок цієї радості! Воскреслий Христос через Духа дає нам передсмак небес – мир з Богом, радість спасіння, присутність Божу в серці (Рим. 14:17). А попереду – її звершення, невимовна повнота радості в Божій присутності (Пс. 16:11). Тож християни – це люди надії, які «радіють у надії» (Рим. 12:12) навіть серед скорбот. Наша надія твердо ґрунтується на Божій обітниці, що «ці слова правдиві й вірні» (Об’явл. 21:5).

Практичне застосування: Як ця велика надія впливає на нас, українських християн, сьогодні? По-перше, вона дає розраду в стражданнях. Ми оплакуємо загиблих, переживаємо втрати, але не як ті, що не мають надії (1 Сол. 4:13). Ми віримо, що Бог зітре кожну сльозу – і вже тепер Він близький до зламаних серцем (Пс. 33:19). Коли навколо темрява, пам’ятаймо: світло воскресіння вже засяяло і зрештою переможе. Це не просто мрія – це гарантовано порожнім гробом Ісуса. По-друге, надія спонукає нас до життя святості і оновлення. Знаючи, що наш дім – нове творіння, ми прагнемо жити по-небесному вже зараз. Апостол Петро питає: «То якими ж повинні бути у святому житті й побожності ви, що чекаєте й прагнете скорити настання дня Божого?» (2 Пет. 3:11–12). Якщо все тлінне мине, варто вкладати життя в нетлінне – у любов до Бога і людей, у благовістя, у праведність. Надія на Божий суд і відновлення спонукає нас відкинути діла темряви, жити у світлі, щоб не осоромитися в день Христа. По-третє, ця надія дає нам силу для подяки і поклоніння зараз. Псалом 148 закликає: «Хваліть Господа з небес… хваліть Його, всі ангели… хваліть Його, сонце і місяцю… (всі творіння)… хваліть Господа з землі… юнаки та дівчата, старці разом із дітьми – нехай усі хвалять Господнє Ім’я» (Пс. 148:1–13, парафраз). Навіть у час війни, випробувань ми покликані знаходити привід славити Бога – за ті благословення, що вже маємо, і за ту славу, що нам обіцяна. Коли ми співаємо «Алілуя» посеред бурі, світ бачить, що наша віра справжня. Можливо, комусь важко радіти зараз – тоді принесіть цей біль Господу, і нехай майбутня надія піднесе ваше серце. Помолімося про дар духовної радості, що перевищує обставини, і про стійкість у вірі. Якщо хтось втратив надію, впав у розпач – сьогодні Христос кличе вас повернутись до Нього. Порожній гріб свідчить: Бог вірний, майбутнє належить не темряві, а Христу. Нехай ця впевненість оновить наш дух, щоб ми були світлом для оточуючих, які теж жадають надії.

Висновок: Жити воскресінням щодня

Дорогі брати і сестри, радість Христового воскресіння перетворюється на конкретне покликання для нас. Любов – ось що заповідав нам Господь як новий закон Свого народу. Єдність і відкритість – ось якими хоче бачити нас Бог, щоб благодать обіймала людей з усіх народів і всіх станів. Надія і радість – ось що має наповнювати наші серця, бо наш Викупитель живий і готує нам невимовну славу. Нехай кожен із нас сьогодні зазирне у своє серце і спитає: чи живу я як воскресла людина? Чи пізнають інші в моїх вчинках любов Ісуса? Чи не тримаю я когось на відстані, замість прийняти як брата? Чи бачу я впереді вічну надію – і чи додає це мені сил жити по-божому тепер? Якщо відчуваємо ослаблення в любові, єдності чи надії, звернімося з покаянням до Господа – Він готовий відновити нас. Пасхальний час – це час оновлення завіту з Богом, відновлення нашої відданості Йому. Воскреслий Спаситель нині присутній серед нас Духом Святим і промовляє до кожного: «Мир вам!» (Ів. 20:19), «Не бійтесь!» (Мт. 28:10), «Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас» (Ів. 20:21). Приймімо цей мир, відкиньмо страх, підкорімо свої життя Його місії. І тоді світ побачить у нас відблиск Христа. Бо сказано ж: «Із того всі пізнають, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів. 13:35). Живімо так, щоб кожен день був відгомоном Великодня – з переможною любов’ю, що змінює світ, з євангельською звісткою, що лунає до краю землі, і з небесною радістю, яка ніким не може бути віднята. Амінь!