Джеймс Джордан
Стало вже звичним, що в жовтні деякі християнські школи розсилають батькам листи з попередженнями про зло Хелловіну, і так само звичним стало для мене те, що мені ставлять запитання щодо цієї справи.
«Хелловін» (Halloween) — це просто скорочення від All Hallows’ Eve (Переддень усіх святих). Слово «hallow» означає «святий», оскільки «hallow» — це лише інша форма слова «holy» («hallowed be Thy name» — «нехай святиться Ім’я Твоє»). День усіх святих припадає на 1 листопада. Це святкування перемоги святих у єдності з Христом. Різні святкування Усіх святих виникли наприкінці 300-х років, а наприкінці 700-х років їх було об’єднано й закріплено за 1 листопада. Походження Дня усіх святих і Переддня усіх святих у середземноморському християнстві не мало нічого спільного з кельтським друїдизмом чи з боротьбою Церкви проти друїдизму (якщо взагалі припустити, що колись існувало щось на кшталт друїдизму, який насправді є міфом, вигаданим у XIX столітті неоязичниками).
У Першому Завіті війна між Божим народом і Божими ворогами велася на людському рівні — проти єгиптян, ассирійців тощо. Однак із приходом Нового Завіту нам сказано, що наша головна битва — проти начальств і влад, проти занепалих ангелів, які сковують серця й розуми людей неуцтвом і страхом. Нас запевнено, що через віру, молитву й послух святі здобудуть перемогу в нашій битві проти цих демонічних сил. Дух запевняє нас: «А Бог миру потопче незабаром сатану під ваші ноги» (Римлян 16:20).
Свято Усіх святих нагадує нам, що хоча Ісус і завершив Свою справу, ми своєї ще не завершили. Він завдав вирішального удару, але ми маємо привілей працювати в завершальній операції із «зачистки». Тож століття за століттям християнська віра відтісняє демонічне царство неуцтва, страху й забобонів. Хоча в західному світі сьогодні справи виглядають погано, ця праця й далі просувається вперед в Азії, Африці та Латинській Америці.
Біблійний день починається попереднього вечора, і тому в церковному календарі переддень свята є фактичним початком святкового дня. Найкраще нам знайомий Святвечір перед Різдвом, але є також Всенічне чування Великої суботи, що передує Великодньому ранку. Так само Переддень усіх святих передує Дню усіх святих.
Сама ідея, як її драматизує християнський звичай, досить проста: 31 жовтня демонічне царство востаннє намагається здобути перемогу, але його проганяє радість Царства.
Яким же засобом демонічне царство зазнає поразки? Одним словом — насмішкою. Великий гріх сатани (і наш великий гріх) — це гордість. Тож, щоб прогнати сатану від себе, ми висміюємо його. Ось чому виник звичай зображати сатану в смішному червоному костюмі з рогами й хвостом. Ніхто не думає, що диявол справді так виглядає; Біблія навчає, що він — занепалий Архіхерувим. Радше, ідея полягає в тому, щоб висміяти його, бо він програв битву з Ісусом і більше не має влади над нами.
(Традиція глузування із сатани й перемоги над ним через радість і сміх відіграє велику роль у класичному романі Рея Бредбері «Щось лихе насувається» (Something Wicked This Way Comes), який є хелловінським романом.)
Горгульї, які розміщували на старовинних церквах, мали те саме значення. Вони символізували Церкву, що висміює ворога. Вони висовують язики й кривляються до тих, хто нападав би на Церкву. Горгульї не є демонічними; це віруючі, що висміюють переможене демонічне військо.
Отже, поразка зла й демонічних сил пов’язана з Хелловіном. Саме з цієї причини Мартін Лютер вивісив свої 95 викликів нечестивим практикам Церкви на дошці оголошень на дверях Віттенберзької каплиці саме в Хелловін. Він ретельно обрав цей день, і відтоді Хелловін є також Днем Реформації.
Так само в Переддень усіх святих (Hallow-Even — Hallow-E’en — Halloween) виник звичай висміювати демонічне царство, перевдягаючи дітей у костюми. Оскільки силу сатани зламано раз і назавжди, наші діти можуть глузувати з нього, перевдягаючись у привидів, гоблінів і відьом. Те, що ми можемо так одягати своїх дітей, свідчить про нашу цілковиту впевненість у повній поразці сатани від Ісуса Христа — у нас НЕМАЄ СТРАХУ!
Я не маю можливостей перевірити історичне походження всіх хелловінських звичаїв, і, безсумнівно, вони різнилися в різні часи та в різних християнських краях. «Trick or treat» («Частуй, а то нашкоджу»), безсумнівно, виник досить просто: як розвага для дітей. Як і будь-що інше, цей звичай можна спотворити, і бували часи, коли «шкода» полягала у справді підлих учинках підлітків, і в деяких місцевостях її забороняли.
Однак навряд чи ми можемо заперечувати проти того, що діти збирають цукерки в друзів і сусідів. Можливо, сьогодні це небагато для нас важить, бо ми настільки заможні, що маємо цукерки, коли тільки захочемо, але в попередніх поколіннях люди не були такими забезпеченими, і отримати трохи цукерок чи інших ласощів було чимось особливим. Немає жодних підстав обливати холодною водою такий невинний звичай.
Так само невідоме й походження ліхтаря Джека (jack-o’-lantern). Видовбати тикву чи якийсь інший овоч, вирізати обличчя й поставити всередину світильник — це те, що, безсумнівно, цілком незалежно спадало на думку десяткам тисяч звичайних людей у сотнях культур по всьому світу протягом століть. Оскільки люди освітлювали свої домівки свічками, прикрашання свічок і свічників було звичайною частиною життя, покликаною зробити дім гарним чи цікавим. Використовували картоплю, ріпу, буряки та безліч інших речей.
Вінн Паркс пише про випадок, свідком якого він був: «Мій англійський друг примудрився зняти шкірку з мандарина двома цілими половинками. Вирізавши очі й ніс на одній півсфері, а рот — на другій, він полив олією серцевину, що стирчала в нижній половинці, і запалив цей готовий ґніт. З надітою верхньою половинкою шкірка мандарина утворила мініатюрний ліхтар Джека. Але мій друг, здавалося, був спантеличений тим, що я так його назвав. “А як би я його назвав? Ну, мабуть, ‘мандаринова голова’”». (Parks, “The Head of the Dead,” The World & I, листопад 1994, с. 270.)
У Новому Світі люди незабаром дізналися, що гарбузи чудово підходять для цієї мети. Ліхтар Джека — це не що інше, як прикраса; а залишки гарбуза можна знову вишкребти, запекти й перетворити на пироги та кекси.
У деяких культурах те, що ми називаємо ліхтарем Джека, зображало обличчя померлої людини, чия душа й далі перебувала в плоді чи овочі, який для цього використали. Але це не має особливого стосунку до хелловінських звичаїв. Хіба ваша мама, вирізаючи гарбуз, казала вам, що він зображає голову мерця з ув’язненою всередині душею? Звісно, ні. Символи й прикраси, як і слова, означають різне в різних культурах, різних мовах і різних періодах історії. Єдине доречне запитання — що це означає тепер, а нині це лише прикраса.
І навіть якщо деякі попередні покоління пов’язували ліхтар Джека з душею в голові, то що з того? Вони не сприймали цього серйозно. Це була лише частина жартівливого глузування християнського народу з поганства.
Тут доречно зауважити, що багато статей у книжках, журналах та енциклопедіях написано світськими гуманістами або навіть поп-язичниками так званого руху «Нью-ейдж». (Прикладом є цитована вище стаття Вінна Паркса.) Ці люди активно приховують християнські асоціації історичних звичаїв і намагаються перебільшити язичницькі асоціації. Вони роблять це, щоб зробити язичництво прийнятним і применшити християнство. Так, про Хелловін, Різдво, Великдень тощо кажуть, що вони мають язичницьке походження. Це неправда.
Дивно, але деякі фундаменталісти зазнали впливу цих упереджених поглядів на історію. Ці фундаменталісти не приймають гуманістичного та язичницького переписування західної історії, американської історії та науки, але іноді все ж приймають гуманістичне та язичницьке переписування походження Хелловіну й Різдва, різдвяної ялинки тощо. Можемо сподіватися, що з часом ці брати переглянуть і ці питання. Ми не повинні дозволяти язичникам думати за нас.
Нині діти часто перевдягаються в супергероїв, і первісний християнський зміст Хелловіну розчинився в популярній культурі. Крім того, з огляду на нинішню моду на «дизайнерське язичництво» в так званому русі «Нью-ейдж», деяким християнам незатишно перевдягати своїх дітей у страховиськ. Нехай так. Але ми не повинні забувати, що спочатку Хелловін був християнським звичаєм, і немає жодної вагомої причини, чому християни не можуть радіти йому як такому й сьогодні.
«Той, Хто на небесах пробуває посміється, Владика їх висміє!» — каже Псалом 2. Приєднаймося до Його святого сміху й висміюймо ворогів Христа 31 жовтня.
Джеймс Джордан — науковий співробітник (scholar in residence) Інституту Теополіс. Цей допис спочатку було опубліковано на сайті Biblical Horizons.