Чи може Божа доброта ображати?

Проповідь на Proper 20, Рік А • 20 вересня 2026
Читання: Йона 3:10–4:11; Псалом 145:1–8; Филип’ян 1:21–30; Матвія 20:1–16

Вступ

Перед тим, як розпочати наші роздуми, я поставив громаді одне питання: чи Божа доброта може нас ображати? Хтось підняв руку, хтось ні. І ми залишили це питання відкритим, щоб повернутися до нього в кінці.

Наш текст поділений на розділи й вірші, і через це ми звикли читати притчі як окремі блоки: ось притча про робітників у винограднику, окрема тема, окремий урок. Але варто пам’ятати, що спочатку тексти Писання не поділялись ні на розділи, ні на вірші — це зробили значно пізніше, для зручності. Писалося все одним суцільним текстом.

А значить, притча, яку ми сьогодні чуємо, — це продовження розмови Христа з учнями. У 19-му розділі Петро, як завжди перший, підходить до Христа: ось, ми залишили все й пішли за Тобою; що нам за це буде? Дуже по-людськи: а заради чого ми це робимо, які наші видатки й наш прибуток? І Христос відповідає, що ніхто, хто пішов за Ним, не залишиться без нагороди. А потім додає ту фразу, яка нас і бентежить: останні стануть першими, а перші — останніми. І щоб пояснити цей принцип, Він розповідає притчу про господаря виноградника.

1. Благодать починається не з нашої заслуги, а з того, що Господар виходить шукати

«Бо Царство Небесне подібне одному господареві, що вдосвіта вийшов згодити робітників у свій виноградник» (Мт 20:1).

Кожен з нас так чи інакше мав справу з пошуком роботи. Як це відбувається в нас? Я вибираю серед сотень вакансій ту, яка мені підходить: сфера, у якій я розуміюся, зарплата, графік. І те, що я вибрав, ще не означає, що робота моя. Я йду до роботодавця, він дивиться резюме, перевіряє навички, співбесіда — і вже тоді вирішує, брати чи ні. У нашому суспільстві той, хто потребує роботи, іде й просить, щоб його кандидатуру розглянули.

У Палестині було інакше. Наймити, різноробочі, не ходили по маєтках, пропонуючи себе. Вони виходили на базар, ставали при вході — і чекали. Коли комусь потрібні були руки, господар приходив і обирав тих, хто йому підходив. Решта залишалася стояти.

Це був, певно, найнижчий прошарок суспільства — у певному сенсі навіть нижчий за рабів. Бо пан, який мав рабів, був зацікавлений, щоб раби були ситі й здорові: у них було харчування, був дах над головою. Від них потрібно було тільки одне — робота. А наймит, маючи свободу й не належачи нікому, разом з тим щодня був у пошуку, бо вдома чекала сім’я, яку треба нагодувати.

І ось приходить період врожаю — приблизно така пора, яку ми з вами проживаємо зараз. Виноградник великий, господареві потрібні люди. Він приходить на базар вдосвіта, о шостій ранку за нашим відліком, і наймає робітників. Домовляється про конкретну ціну — динарій за день. Це середня денна плата, цього було достатньо, щоб прогодувати сім’ю. Коли претендентів багато, а обирають тебе — ти йдеш охоче: сьогодні я маю роботу, сьогодні я маю чим нагодувати своїх.

Але далі господар робить по-іншому. Через три години він знову приходить на базар і бере ще людей. Зверніть увагу: тут він уже не називає суми. Він каже — що належне, те й заплачу. Логічно було б думати: працював на три години менше — отримаєш менше. Потім ще три години, і знову; потім ще — і знову, на ту саму роботу, в той самий виноградник. А за годину до кінця робочого дня, о п’ятій вечора — а день у них був дванадцятигодинний — він приходить і бере тих, кого не взяв ніхто. Певно, найслабших, найстаріших, найхворіших. Людей, які вже втратили надію: за законом розрахуватися треба було до заходу сонця, година лишилася — і твоя сім’я сьогодні буде голодна.

І цей господар бере й цих, знову нічого не обіцяючи про суму.

Чи міг він з першої години набрати одразу повний склад, щоб робота йшла як належить? Звичайно, міг. Але він виходить знову і знову — і шукає тих, кого хоче бачити у своєму винограднику.

Так діє Господь. Так починається спасіння. Не ми стукаємо у двері виноградника, щоб нас туди прийняли. Ми в цьому винограднику, бо Він прийшов знайти й спасти те, що загинуло. Ще до заснування світу Бог призначив Свого Сина стати Агнцем, що помре за гріхи світу; ще до заснування світу написана книга життя. І я дуже сподіваюся, що кожен з вас у ній записаний. Господь бере цей список — і йде шукати кожного, кличучи до Себе.

Кальвін у коментарі на це місце говорить, що Христос лише проголошує: ті, хто був першим у часі, не мають жодного права вихвалятись чи зневажати інших. Бо Господь, коли Йому завгодно, може покликати тих, кого певний час нібито не помічав, і зробити їх рівними першим або вищими за них.

Застосування

Хтось із нас у церкві десятки років, хтось прийшов відносно недавно. І ми можемо в серці підраховувати: ось я двадцять, тридцять років служу Тобі, Господи, — це Тобі не жарти. Ми можемо думати, що прийшли раніше, а значить, уже щось більше заслужили. Притча показує: в очах Божих ми рівні. Не має значення, о шостій ранку ти прийшов чи о п’ятій вечора — ти у винограднику, бо Він вийшов, знайшов і покликав.

Можливо, хтось думає: я все життя прожив, зробив стільки помилок, уже пізно щось виправляти. Ніколи не пізно. Коли Господь кличе, Він кличе, щоб дати Свою благодать з подостатком.

А можливо, хтось думає інакше: мені спочатку треба виправитись, вилікуватись, навести лад у житті — а тоді вже Господар мене помітить і візьме. Так часто думають люди. Але лад починається не для того, щоб Господар помітив. Лад у житті людини починається тоді, коли вона вже у винограднику — коли Господь її покликав.

І ще одне. Господь виходить шукати, але виходить Він, як правило, через людей. До кожного з вас колись хтось прийшов і сказав слово. Можливо, це була не сильна проповідь — можливо, просто слово потіхи, підбадьорення, просто «ходімо зі мною». Господь приводив вас до віри через людей, які були поряд.

А значить, можливо, саме ви є сьогодні тією людиною, яку Господь хоче використати, щоб знайти інших. Шукає Він — але запрошує до цієї праці нас. І тут не обов’язково говорити високопарні проповіді. Поряд з вами є ті, хто потребує розради, слова, підтримки. Ви можете по-людськи засвідчити про Господа, який любить, шукає й піклується. Можете просто помолитися за цю людину. Можете просто запросити: ходімо зі мною в неділю — може, тобі стане легше, може, Господь шукає саме тебе.

2. Один динарій для всіх: благодать не є зарплатою

«Коли ж вечір настав, то говорить тоді до свого управителя пан виноградника: Поклич робітників, і дай їм заплату, почавши з останніх до перших» (Мт 20:8).

Кінець дня, за законом треба розрахуватися до заходу сонця. Господар міг покликати першими тих, хто працював з ранку, віддати їм динарій — і вони пішли б додому радіючи: домовилися, відпрацювали, отримали. Може, купили б дітям щось смачне або потрібну в господарстві річ.

Але господар робить по-іншому. Він велить управителю: спочатку розрахуй тих, кого я привіз годину тому, — і кожному дай по динарію.

Ті робітники не торгувались і навіть не знали, чого очікувати. Думаю, вони надіялися хоч на якісь копійки за одну годину. А господар дає динарій — повну денну плату. Це благодать, яка перевищила всі їхні очікування. Приходять ті, хто працював три години — і їм по динарію. Ті, хто шість — і їм по динарію. І що тоді думають ті, хто з самого ранку? Якщо одна година в цього пана коштує динарій, а я відпрацював дванадцять — скільки ж я маю отримати?

Хотілося б дванадцять. А отримують вони динарій — рівно те, про що домовлялися.

Ця притча не про зарплату й не про трудове право. Вона про те, наскільки велика Божа благодать: Він дає її в однаковій повноті і тим, кого покликав раніше, і тим, хто прийшов останнім. Це не про несправедливість Бога — це про Його щедрість.

Наше віровизнання говорить про це прямо. Гейдельберзький катехізис, питання 60: як ти став праведним перед Богом? — Лише правдивою вірою в Ісуса Христа. Навіть коли сумління звинувачує мене, що я тяжко згрішив проти всіх Божих заповідей і жодної не дотримався, Бог, без жодної моєї заслуги, з чистої благодаті дарує й зараховує мені досконале задоволення, праведність і святість Христа — так, ніби я ніколи не грішив і не був грішником.

Катехізис звертає нашу увагу на те, що благодать — це незаслужена винагорода. Це дар.

Застосування

Чисто по-людськи ми часто намагаємося виторгувати в Бога особливі привілеї за свої досягнення. Господи, я тридцять років іду за Тобою — час би вже якось мене поблагословити. Ми думаємо: щоб отримати благословення, треба більше робити того й того, і тоді, можливо, Бог мені щось дасть.

Але стосунки з Богом — це не бухгалтерія, де за виконані обов’язки Він виплачує вам зарплату Своїми благами. Це зовсім інший формат: я, будучи в Божому винограднику, служу Йому добрими справами з вдячності за те, що Він знайшов мене в цьому світі. Це серце любові, а не серце обов’язку.

Робітники підходили до питання з точки зору заслуг — і сьогодні ми часто підходимо до Бога так само. Господар же відповідає: «Чи ж не вільно мені зо своїм, що я хочу, зробити?» (Мт 20:15). Те, що дає Бог, — не Його обов’язок щодо нас. Він нам нічого не винен. Це виключно Його милість. І в цьому ми можемо всі разом радіти й сказати: слава Богу. Ті, хто тридцять років із Христом, і ті, хто тільки увірував, отримують рівноцінну благодать у всій повноті — не обрубану, не обмежену.

3. Лихе око: коли Божа доброта нас ображає

І саме тут — проблемна точка притчі.

«А взявши, вони почали нарікати на господаря» (пор. Мт 20:11).

Слово, яке тут використане, — це не просто побурчати: мовляв, міг би дати півтора динарія, якщо тим давав так багато. У Септуагінті це те саме слово, яким описується, як Божий народ ремствував проти Бога в пустелі. Це бунт. Це протест.

Ці робітники погодилися на динарій, отримали динарій — і почали нарікати на несправедливість. У чому ж несправедливість? А в тому, що той, хто працював одну годину, отримав стільки ж. Господар відповідає: «Не кривджу я, друже, тебе, хіба не за динарія згодився зо Мною?» (Мт 20:13). І далі: «Хіба око твоє заздре від того, що я добрий?» (Мт 20:15).

Що таке лихе око? Фактично це заздрість. Господар не применшує їхньої праці — він не каже, що вони десь у холодку пролежали. Але заздрість була в тому, що хтось отримав стільки ж, скільки я.

Ми можемо радіти своєю роботою й своєю зарплатою — до того моменту, коли побачимо, що колега робить менше, а отримує трохи більше. І тоді приходить невдоволення. Я двадцять, тридцять років ходжу в церкву — і мене не помічають, а людина, яка щойно прийшла, вже задіяна в служінні. Чому не я? Я часто допомагаю — а коли мені була потрібна допомога, мені не допомогли так, як хотілося, а іншому допомогли. Таких побутових речей у нашому житті багато.

Йона: коли Боже милосердя викликає гнів

Перше сьогоднішнє читання — про Йону. Бог сказав йому: іди в Ніневію, столицю Асирії, і проповідуй, бо Я покараю це місто. Скажімо прямо: це приблизно те саме, якби сьогодні Бог сказав мені — іди в Москву й проповідуй, інакше Я її покараю. Я б, мабуть, тихенько подумав: то покарай.

Йона відмовився й поплив у протилежний бік. Велика риба проковтнула його, і після трьох днів він був викинутий на суходіл — і мусив іти й проповідувати, хотів того чи ні. І ось усе місто покаялося: цар зійшов з трону, вдягнув веретище, сів у попелі. Місто було немале — Писання говорить про понад сто двадцять тисяч тих, хто не вміє розрізнити правиці від лівиці. Здавалося б, блискучий результат. Було б добре, якби сьогодні брат Андрій вийшов на площу, сказав проповідь — і всі Дунаївці покаялися.

А Йона впав у депресію. Він сидів за містом і говорив: краще б я помер, ніж бачив, як Ніневія покаялася. Там, де він міг радіти з Божого милосердя, це милосердя викликало в нього гнів і смуток — бо Бог дав його ворогам ту саму милість, яку давав Ізраїлю.

І Бог показує йому наочний урок. За ніч виростає рицина — така, що Йона може схоронитися в її тіні. А наступної ночі Бог посилає червяка, який підточує корінь, і гарячий вітер. Куст висох, тінь зникла, сонце пече. І Господь питає: чому ти так жалієш цю рицину, над якою ти не працював і якої не виховував? Якщо тобі так жаль куща — чи ж Мені не жаль цього великого міста? (пор. Йона 4:10–11).

Йона знав, з Ким має справу. Він сам це визнає: я знав, що Ти Бог милосердний, і знав, що Ти помилуєш цей народ. Краще б я помер, ніж бачив, як Ти це робиш.

Не тому, що Йона був аж такий кровожерний, — а тому, що Асирія була ворогом Ізраїля. Він хотів бачити Божий суд, а Господь дав їм покаяння. І дав не тому, що Ніневія — то Ніневія, а тому, що цар і народ покаялись. Так, згодом Бог таки виніс суд над Ніневією — те покаяння виявилося короткочасним, і місто понесло відповідальність за свої злочини. Але приклад Йони стоїть перед нами: із заздрості він бажав загибелі цілому місту.

Де межа між болем і заздрістю

Тут є дуже тонка грань, яку нам треба враховувати. Біль і заздрість — це різні речі.

Якщо мені болить — це нормально. Це нормальна емоція, і зараз болить дуже багатьом із нас. Ми, український народ, живемо в час війни, ми молимося про мир, про те, щоб війна зупинилася. А знаєте, про що ми не молимося? Про покаяння наших ворогів. Для себе ми просимо милості, а для них… Я зараз не кажу, добре це чи погано — тут є ще друга сторона питання, і це той біль, який ми проживаємо.

Але кордон проходить ось де. Якщо мені болить — це біль. Якщо мені болить і я хочу, щоб боліло іншому, — це вже заздрість. Якщо мені погано, і я хочу, щоб моєму ближньому було ще гірше, — це заздрість. Якщо мені добре, але я бачу, що ближньому ще краще, і це мене мучить, — це заздрість.

Коли заздрість входить у серце, воно перестає бачити ті блага, які ми маємо, і починає дивитися на блага інших. І це болить. І це породжує нарікання на Бога.

Пару тижнів тому ми говорили про церковну дисципліну. Питання дисципліни зазвичай піднімають щодо важких гріхів: крадіжка, вбивство, зрада. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось підняв питання заздрості. А заздрість, певно, найбезкорисніший гріх з усіх. Якщо людина вкрала — вона хоч користується вкраденим. Ласун насолоджується смачною їжею. Гордій переживає насолоду від своєї величі. А що приносить заздрість? Зіпсований вечір. Жодної користі — і зруйновані стосунки.

Ліки від лихого ока

Нехай це питання буде для кожного персональним. Чи є у вашому житті людина, дивлячись на успіх якої ви відчуваєте не дуже добрі емоції? Чи буває, що ви бачите, як у людини, до якої ви ставитесь не найкраще, щось іде не так, — і десь у серці радієтесь: добре, що так? Ось тут і починається питання лихого ока.

Ліки такі:

• Попросіть у Бога прощення за таке ставлення, щоб Господь вас від нього звільнив.
• Моліться про цю людину — і просіть, щоб Господь давав їй ще більше благословень.
• Зробіть їй щось добре, приємне.

Коли ми починаємо щиро бажати іншому добра й молитися про нього, Господь Своєю благодаттю виліковує наше лихе серце.

Павло: «для мене життя — то Христос»

У сьогоднішньому читанні з Филип’ян ми бачимо людину, яку Господь справді вилікував від лихого серця. Павло був книжником і фарисеєм, досить освіченим; Господь його зупинив, він увірував, став апостолом для поган, відкрив багато церков і про багато церков піклувався. І ось він у темниці, підводить підсумок життя — і пише: «Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання» (Флп 1:21).

Не кількість проповідей, виголошених на площах міст. Не кількість язичників, які увірували. Не кількість відкритих церков. Найбільша цінність — Христос.

Тому він і говорить: «живіть згідно з Христовою Євангелією» (Флп 1:27). Це слово має значення «поводьтеся як громадяни». Багато хто з нас мріє про громадянство іншої країни, люди цінують його й хотіли б отримати. Але навіть живучи в Україні — під сиренами, під дронами, серед людей дезорієнтованих і часто озлоблених, у державі, яка бореться з корупцією, — ми маємо громадянство, яке на порядок вище за будь-яке земне. Це громадянство Христове. І Павло каже: поводьтеся як громадяни цього Царства. Отримавши все по благодаті — радійте тому, що Господь вам дав.

І ще одну дуже цікаву річ говорить Павло: «вчинено вам за Христа добродійство, — не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього» (Флп 1:29). У грецькому оригіналі тут стоїть слово, споріднене з «благодаттю». Навіть страждання — це вияв Божої благодаті.

Ми проживаємо час війни, ми багато страждаємо. Десь це наслідок нашого вибору, десь — Боже виховання. Але з іншого боку, і в цьому є Божа благодать: у випробуваннях Господь робить нас міцнішими. Лихим оком ми могли б нарікати: чому сусідам нормально, а ми тут страждаємо? Але саме через ці випробування Господь показує нам ту цінність, яку ми маємо.

Висновок

Дорогі брати і сестри, підсумовуючи: наш Господь — це той самий Господар, який виходить і шукає. Когось Він знайшов п’ятдесят років тому, когось тридцять, когось десять, а когось, можливо, ще шукає й кличе: прийди в Мій виноградник.

І те, що ми знаходимося сьогодні тут, — це не наша заслуга. Це результат Божої благодаті. Нам нічим хвалитися одні перед одними — хіба тільки тим, що Христос є моє життя, смерть — моє надбання, і я в Христовому Царстві.

Тому нехай не буде в нашому серці гордині тих, хто довше, щодо тих, хто прийшов недавно. Те, що ми тут, — ні перших, ні других — не наша заслуга, а Божа благодать. Просто одного покликано о шостій ранку, а іншого о п’ятій вечора. Але це та сама благодать.

Нехай не буде серед нас лихого ока, коли ми, дивлячись один на одного, починаємо нарікати на Бога за те, що хтось має трохи більше, ніж я. Дякуйте Богові за тих, хто поряд з вами і кого Бог благословляє, — і моліться, щоб Господь благословляв їх і далі. Намагайтеся служити одні одним, розуміючи, що Бог по благодаті дав нам більше, ніж ми просили.

І Йона, і робітники першої години стояли на одному боці — на боці тих, хто хоче милості для себе, а справедливості для інших. Затишку для себе, а пекельного вогню для інших. Але коли Йона захотів покарання для Ніневії, Бог забрав у нього навіть той куст, що давав тінь. Часто й у нашому житті Господь виховує нас, прибираючи якісь блага, — і тоді в нас виникає образа: Господи, чому в мене так? Господи, чому Ти дав іншому більше?

Отже, чи може Божа доброта викликати в нас образу? Може. І одна з причин — це наше лихе око. Тому нехай Господь береже нас від нього.

Амінь.