Третій Син: притча про двох синів і про Того, Хто пішов до кінця

 

Проповідь на Євангеліє від Матвія 21:23–32
Proper 21 (26), Рік А · 27 вересня 2026 року
Читання дня: Єзекіїля 18:1–4, 25–32; Псалом 24(25):1–9; Филип’ян 2:1–13; Матвія 21:23–32
Усі цитати Писання — за перекладом Івана Огієнка.

«Зараз, тату» — і нічого

Скажіть, будь ласка: більшість із нас — уже батьки, і багато хто має дорослих дітей. Чи було у вашому житті таке, що ви просите дитину щось зробити, а вона відповідає: «Так, тату, зараз, усе зроблю» — і нічого не відбувається? Вона десь залипла в телефоні, у TikTok, на YouTube і продовжує відпочивати.

А буває інакше. Ви просите — і дитина починає бунтувати: «Я не хочу, мені набридло, чому завжди я?» Але потім вона встає і робить.

Думаю, з цим стикався кожен із нас. І діти, які сьогодні тут, теж упізнають ці моменти.

Але кожен із нас стикався ще з однією ситуацією. Ми розуміємо, що Господь від нас чогось очікує, і говоримо: «Господи, так, я завжди погоджуюся, я готовий» — а у відповідь не робимо нічого. Пізніше. Не на часі. Не зараз. Зараз у мене інші справи, інші плани.

Або навпаки: те, чого Господь від нас очікує, викликає в нас бунт і спротив. Мені не хочеться це робити. Я не гірший за інших.

Саме про це сьогоднішня притча Христа — про двох синів, які по-різному реагують на батьківський поклик. А ми поміркуємо ще й про Третього Сина і про те, чим Він відрізняється від цих двох.

«Якою Ти владою чиниш оце?»

Зверніть увагу, з чого починається притча — з конкретної ситуації в храмі.

Це фактично останній тиждень земного життя Ісуса Христа. Христос увійшов до Єрусалима — пам’ятаєте те славне входження на ослі? Усе місто вийшло назустріч, люди кричали: «Осанна Сину Давидовому!», стелили Йому дорогу віттям і одежею. Христос прийшов до Єрусалима, зцілював хворих, виганяв демонів. Він зайшов у храм і побачив, що з храму зробили базар, — і поперевертав столи міняйлів.

А наступного дня Він знову приходить у храм навчати. І тоді до Нього підходять первосвященики та старші народу — духовенство, ті, хто були господарями в цьому храмі. Вони ставлять питання: «Якою Ти владою чиниш оце? І хто Тобі владу цю дав?» (Мт. 21:23). Інакше кажучи: хто дав Тобі право так себе поводити? Ти прийшов у наше місто, у наш храм, заводиш тут свої порядки, навчаєш того, чого ми не навчаємо.

І складається дуже цікава дискусія. Христос не відповідає прямо на питання про владу. Він ставить зустрічне питання — про Івана Хрестителя: «Я вам відповім, якою владою це роблю, якщо ви дасте відповідь на одне питання. Іванове хрищення звідки було: із неба, чи від людей?» (пор. Мт. 21:24–25).

І тут Христос торкнувся їхнього серця. Євангелист описує, яка дискусія почалася між ними: «Коли скажемо: „Із неба“, відкаже Він нам: „Чого ж ви йому не повірили?“ А як скажемо: „Від людей“, — боїмося народу, бо Івана вважають усі за пророка» (Мт. 21:25–26).

Вибір був нелегкий. І вони не говорять правди — вони просто відповідають: «Ми не знаємо». Але це не щире незнання людини, яка справді не розуміє. Це лицемірство. Це бажання уникнути відповіді.

І Христос каже: «То й Я вам не скажу, якою владою Я це чиню» (Мт. 21:27). Якщо ви не готові щиро відповісти на питання, яке Я ставлю, то й Я не дам вам відповіді.

Що насправді відбулося тоді в храмі? Первосвященики прийшли винести суд Ісусові. Вони хотіли привселюдно почути Його заяву про владу — і на будь-яку Його відповідь уже мали заперечення, якими збиралися зруйнувати Його авторитет. Відповідь Христа зламала їхні плани.

«Неправа Господня дорога!»

Сьогодні ми чули також пророка Єзекіїля. Народ був вигнаний у вавилонський полон. Попереду були події повного знищення Єрусалима і храму. І люди запитували себе: за що, Господи? Чому?

І вони знайшли для себе дуже зручну відповідь: це не ми винні, це винні наші батьки. Вони навіть приповідку склали: «Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах!» (Єз. 18:2). Це бажання зняти з себе відповідальність. Мовляв, нашої вини в тому, що ми зараз переживаємо, немає. Винні батьки, які грішили, а ми несемо наслідки їхніх гріхів.

Ми сьогодні живемо в період війни і дуже легко бачимо це у власному житті. Хто винен, що в нас війна? Ми пройшли імперський період, пройшли Радянський Союз. Наші батьки сімдесят років відкидали Бога, був атеїзм — і часто можна почути: теперішня війна це наслідок того атеїзму. Часто ми перекладаємо відповідальність на президентів, які були. І в цьому є часткова правда.

Але це не знімає з нас персональної відповідальності перед Богом.

Більше того, той народ над річкою Кевар не просто говорив, що винні батьки. Вони говорили: «Неправа Господня дорога!» (Єз. 18:25). Тобто неправий Бог. Замість того щоб судити себе, вони перекладали відповідальність на інших і звинувачували Бога.

Зверніть увагу на паралель між тим народом у вавилонському полоні і тими самими первосвящениками, які стоять перед Христом. І ті, і ті відмовляються визнати свою вину. І ті, і ті нещирі. І ті, і ті не хочуть каятися у своїх гріхах. І ті, і ті виносять суд Богові замість того, щоб судити себе.

Я впевнений, що в нашому житті дуже багато таких ситуацій. Господь торкається нашого серця, вказує нам на речі, де нам варто було б змінити ставлення, де варто покаятися, — а ми говоримо: «Я не знаю». Може, ще не все так однозначно. Може, це не настільки погано. Може, ще не на часі. Можливо, пізніше я десь зміню своє життя, покаюся — зараз мені це не дуже вигідно.

Перший син: «Готовий, панотче» — і не пішов

І далі Христос говорить притчу — про двох синів, які були в одного батька.

«Прийшовши до першого, він сказав: „Піди но, дитино, сьогодні, працюй у винограднику!“» (Мт. 21:28).

По-перше, батько звертається з любов’ю і ніжністю. Він не звертається до сина як до раба. Він ніжно каже: «дитино, піди попрацюй». Досить залипати в TikTok, кажучи сучасною мовою.

По-друге, він говорить конкретно: сьогодні. Не через два дні, а саме сьогодні. Він ставить конкретний дедлайн.

Коли Господь закликає нас до послуху, Він не звертається до нас як до рабів, насильно. Він кличе нас як добрий небесний Батько, і робить це з ніжністю. І кличе не колись там, а сьогодні.

Що відповідає цей син? Син був дуже добрий, чемний, вихований: «А той відповів і сказав: „Готовий, панотче“, — і не пішов» (Мт. 21:29).

Зверніть увагу на цю відповідь. «Я готовий». Ми не бачимо тут ніякого протесту, бунту, злоби чи ненависті. Він звертається до батька: «панотче». У грецькому тексті вжито слово кіріє. Знаєте, що воно означає? «Господи». Саме так зверталися до Бога. Цей син говорить батькові «так, Господи». Він говорить мовою поваги, мовою віри.

І не пішов.

Чи не часто ми буваємо такими синами? Господь кличе нас до чогось — і ми не суперечимо. Головне правильно упакувати відповідь правильними словами. Головне вчасно сказати «амінь» у правильних місцях, погодитися: так, Господи, я готовий. А самі залишаємося на своїх місцях.

І такими речами ми не обманюємо Бога. Бог чудово знає наше серце, наші вчинки, наші мотиви. Ми обманюємо самі себе. Бо нам здається: якщо ми погодилися з Божою волею, то ми її вже начебто й виконали. А при тому ми продовжуємо лежати на дивані в соцмережах.

Послух батькові полягав не в тому, щоб сказати «готовий, панотче». Послух полягав у тому, щоб встати і піти працювати у виноградник тоді, коли батько попросив. Дуже релігійна, дуже побожна відповідь — але вона супроводжується бунтом і непослухом.

Другий син: «Я не хочу» — а потім покаявся і пішов

«І, прийшовши до другого, так само сказав. А той відповів і сказав: „Я не хочу“» (Мт. 21:30).

Це вже чесний бунт проти батька. Батько говорить одне — дитина чесно каже: я не хочу, я не буду.

Але далі ми читаємо: «А потім покаявся, і пішов».

Жан Кальвін у коментарі на цей текст пише: «Але оскільки і те, і те недобре — зволікати з виконанням обов’язку і обіцяти те, чого не виконуєш, — Христос показує, що таке лицемірство ще менш стерпне, ніж упертість, яка з часом буває впокорена» (Жан Кальвін, Коментар на гармонію Євангелій, на Мт. 21:30).

Син бунтував проти батька — але він покаявся. І в цьому ключ усієї притчі: покаявся і пішов.

І Христос говорить це первосвященикам. На основі цього прикладу Він показує їм митників і блудодійок, які, почувши Іванову проповідь, покаялися, навернулися, змінилися й увірували. І тут же докоряє: «А ви бачили, та проте не покаялися й опісля, щоб повірити йому» (Мт. 21:32).

Що ж таке покаяння? Покаяння — це не просто емоційне натхнення, яке приходить унаслідок наших роздумів. Покаяння — це не обіцянка самому собі всоте: більше не буду цього робити.

Покаяння — це дія. Дія, спрямована на послух Богові. Дія, спрямована до Отця — від старого «я», від старого гріха, в якому живе людина.

Вирок, який вони винесли самі

Христос запитує: «Котрий же з двох учинив волю батькову?» Первосвященики ще не до кінця розуміли, до чого Він веде, і відповіли: «Останній» (Мт. 21:31).

Зверніть увагу, як цікаво Христос чинить: Він дає первосвященикам право самим винести оцінку цим двом синам.

Згадайте, як Давид згрішив із Вірсавією, а її чоловіка Урію відправив на фронт, де той загинув. Він узяв чужу дружину собі за дружину. Він зробив великий гріх — але ж він цар. І приходить до нього пророк Натан та розповідає історію: була дуже бідна сім’я, і все, що вони мали, — маленьке ягнятко, яке спало разом із ними в домі. І прийшов багатий пан, забрав те ягня, заколов і з’їв. Хто винен? Пам’ятаєте, як цар сказав: «Як живий Господь, — вартий смерти той чоловік, що чинить таке» (2 Сам. 12:5). І тоді, на основі цієї ж оцінки самого Давида, Натан говорить: «Ти той чоловік!» (2 Сам. 12:7).

Щось подібне Христос використовує і тут. Первосвященики та старійшини вже винесли вирок одному синові і похвалили другого. І Христос показує: ви і є ті сини, які завжди кажуть «готовий, панотче», але не йдуть. Бо коли ви чули свідчення Івана — ви не покаялися, тоді як митники й блудодійки першими пішли з покаянням. І навіть коли ви бачили чудеса і чули Моє навчання — ви не покаялися. А грішники навертаються. Бо «отак будуть останні першими, а перші — останніми!» (Мт. 20:16).

Уся Біблія — історія про двох братів

Якщо подивитися на Писання, уся Біблія фактично є історією про двох братів. Згадайте Каїна й Авеля. Ісака й Ізмаїла. Якова й Ісава. Згадайте історію про блудного сина і старшого брата. Таких образів у Біблії дуже багато. Один брат ніби релігійний — але залишається в бунті проти Бога. Інший ніби грішник — але Господь навертає його, і він у покаянні йде до свого Отця.

І сьогодні ми чули з Єзекіїля багато таких закликів: «Бо не жадаю Я смерти помираючого, говорить Господь Бог, але покайтеся та й живіть!» (Єз. 18:32).

Покаяння — це не просто емоція. Скажу вам більше: покаяння — це навіть не сама по собі молитва сповідування, яку ми звершуємо тут щонеділі. Кожна літургія є певною моделлю нашого духовного й молитовного життя: приходячи до Бога, ми спочатку щиро визнаємо перед Ним наші гріхи; читаючи Його Слово, ми чуємо Його голос; а потім, після молитви, ідемо служити Йому, виконуючи Його волю. У цій притчі покаяння другого брата — це ключ.

У наших віровизнаннях дуже чітко описано, що таке покаяння. Гейдельберзький катехізис запитує: «У чому полягає справжнє покаяння або навернення?» І відповідає: «По-перше — у смерті для себе давнього, по-друге — у народженні нового „я“» (питання 88). А далі пояснює, у чому полягає смерть старого «я»: «Коли ми справді шкодуємо про гріх, то все більше його ненавидимо та уникаємо» (питання 89). І що таке народження нового: «У щирій радості в Бозі через Христа, любові та бажанні жити згідно з волею Божою, творячи всяке добро» (питання 90).

Одне з реформаційних віровизнань — Вестмінстерське сповідання віри — описує покаяння так: через покаяння грішник, побачивши й відчувши не лише небезпеку, а й мерзенність та огидність своїх гріхів як таких, що суперечать святій природі й праведному Законові Божому, і збагнувши Його милосердя у Христі до тих, хто кається, так сумує за своїми гріхами й ненавидить їх, що відвертається від них усіх до Бога, маючи намір і докладаючи зусиль ходити з Ним усіма шляхами Його заповідей (Вестмінстерське сповідання віри, 15.2).

Покаяння — це поворот на 180 градусів у протилежний від гріха бік, до Бога. Коли Господь закликає нас до послуху, коли Він докоряє нам, ми не маємо робити косметичний ремонт свого життя. Покаяння — це відмова від гріха й повернення до виконання Божої волі.

Я впевнений, що кожен із нас у різні періоди життя буває одним із цих синів. Інколи ми маємо дуже побожний внутрішній стан, чуємо голос Божий і кажемо: «Так, Господи, амінь!» — але залишаємося на своїх місцях, нічого не змінюючи. А інколи бувають періоди, коли ми бунтуємо проти Бога, коли ми говоримо «не хочу», але Господь Духом Святим торкається наших сердець — і ми встаємо та йдемо виконувати Його волю.

Звісно, роздуми про покаяння і послух можуть звучати дуже моралізаторськи: це ніби правильно, але як це робити? Наскільки ми взагалі здатні покаятися? Тому хочу відзначити важливий момент: покаяння — це виключно дар Божий, а не результат наших зусиль. І те, що Господь робить у вашому серці, — це дія Духа Святого.

Тому ми можемо приходити до Нього й молитися словами Давида з сьогоднішнього псалма: «Гріхи молодечого віку мого та провини мої не пригадуй, — пам’ятай мене, Господи, в ласці Своїй через добрість Свою!» (Пс. 24(25):7). Просити: відкривайся мені, дай мені дар покаяння. І Господь буде торкатися наших сердець і давати сили в боротьбі з гріхом.

Але жоден із цих двох не є зразком

Згадаймо ще раз цю притчу. Здається, що другий брат трохи кращий, правда? Сказав «не хочу» — але зробив. То, може, треба брати приклад із другого брата?

І так, і ні. Бо насправді ці два брати не є прикладами для наслідування. У батька не було жодного сина, який був би послідовним у словах і діях. Один сказав: «Готовий, панотче» — і не пішов, не послухався. Інший бунтував, хоч потім і пішов. Обидва залишаються непослідовними.

Але Бог має такого Сина.

У Посланні до євреїв, у 10-му розділі, про Христа написано: «Тоді Я сказав: Ось іду, — в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7).

Одного сина батько кликав — і той не пішов. Іншого кликав — той бунтував, але пішов. А Христос — це Той, Хто сказав: «Ось іду виконати волю Твою, Боже». І Він готовий був іти аж до смерті, і то смерті хресної.

Він готовий був виконувати Божу волю тоді, коли Його переслідували. Тоді, коли Він не мав що їсти і де голову прихилити, як Сам про Себе казав: «Син же Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). Він готовий був виконувати волю Божу навіть у Гетсиманії, коли вже почалися найбільші страждання: «Отче, як волієш, — пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте — не Моя, а Твоя нехай станеться воля!» (Лк. 22:42).

Третій Син, Якого вивели за виноградник

У цьому ж розділі Євангелія є ще дві притчі, де також присутні сини. У наступній притчі господар виноградника посилає свого сина перевірити, як працюють винарі. І ми читаємо, що винарі подумали: цей син прийде й доповість батькові. «І, схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили» (Мт. 21:39).

В одній притчі два сини — це фактично ізраїльський народ і ми з вами, які інколи бунтуємо, а інколи погоджуємося, але не виконуємо Божої волі. А в наступній притчі є інший Син, Який прийшов у виноградник, чинячи волю Божу, — і Його там убили, а тіло винесли за ворота виноградника. Це вже пряма вказівка на Ісуса Христа.

Сьогодні ми чули пісню хвали апостола Павла про Христа: «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Флп. 2:6–8).

«Бувши в Божій подобі» — Христос від вічності є Бог. Він жодним чином не менший за Отця, Він має в Собі всю Божу повноту. Але смирення Христа було таким, що Він не вважав за захват, за цінність, якої треба триматися, Свою рівність із Богом. Він залишив славу небес і прийняв вигляд раба, народившись у людському тілі — не в царських палатах, як ми співаємо в колядках, а в яслах.

Він не вважав за захват бути Богові рівним — не тому, що це для Нього не мало ціни, а тому, що Він прийшов у цей виноградник, щоб померти. Щоб принести Себе в жертву заради кожного з нас — заради тих двох синів, які бунтували проти Отця.

Апостол Павло пише в Посланні до римлян: «Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух Одного багато-хто стануть праведними» (Рим. 5:19).

Наше спасіння полягає не в тому, як швидко ми пішли на поклик Батька. Наше спасіння полягає в тому, що Третій Син пішов перед нами. Він виконав волю Батька повністю. Він узяв ваш і мій гріх на Себе й поніс за нього покарання. І саме в Його послусі ми маємо сьогодні прощення і спасіння.

І апостол Павло, оспівуючи смирення Христа, говорить далі: «Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос — то Господь, на славу Бога Отця!» (Флп. 2:9–11).

Ось звідки Христова влада, про яку питали первосвященики, але на яку Він їм не відповів. Через Його смирення Господь повищив Його вище всякого імені, щоб кожен — чи на землі, чи на небі — схилився перед Ним і визнав Його авторитет. Кожне творіння. Свого часу навіть диявол і демони схиляться перед Христом і визнають Його владу.

Тим більше ми, люди. Коли Господь кличе нас до послуху, а ми бунтуємо проти цього, ми не хочемо, — прийде момент, коли ми схилимося перед Його величчю. Але хтось схилиться як спасенний, у білих одежах, як ми читаємо в книзі Об’явлення, а хтось схилиться для отримання осуду за свій бунт.

«Сьогодні»

Христос говорить у притчі: «Піди но, дитино, сьогодні, працюй у винограднику!»

Покаяння — це не те, що має відбутися через тиждень, через місяць, після війни. Порішаю ще свої старі справи, потім покаюся; проживу своє життя у свою насолоду, а потім, може, прийду. Христос говорить: сьогодні. «Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець» (Євр. 3:15).

І це слово не тільки до невіруючих. Це слово не просто для євангелізації — це слово до церкви, до нас із вами. Бо як багато в нашому житті ще є речей, про які Господь говорить до нас, а ми відкладаємо їх на потім.

Господь говорить сьогодні.

Нехай Господь благословить кожного з нас, щоб ми, чуючи голос Божий, не відкидали його й не применшували, але відгукувалися на нього.

Послух полягає не в тому, щоб бути готовим сказати «готовий, панотче». Послух — це «встань і йди». Іди робити те, до чого Господь тебе кличе.

Можливо, Господь кличе залишити якісь свої гріхи — молися про це. Дай їм оцінку не у світлі власного сумління (мовляв, у принципі не настільки й погано, не гірше, ніж в інших), а у світлі Слова Божого — як Господь дивиться на ту чи іншу річ.

Можливо, Господь кличе нас до якоїсь дії, до того, щоб послужити ближньому. Встань і йди сьогодні, просячи в Бога сили й покладаючись тільки на те, що Він уже пройшов перед тобою цю дорогу. Він пройшов і виконав волю Божу до кінця, щоб Своїм послухом здобути нам спасіння.

Апостол Павло, завершуючи той текст, який ми сьогодні чули, говорить: «Зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Флп. 2:12–13).

Тут не написано «зо страхом і тремтінням заслуговуйте своє спасіння». Написано: виконуйте. І там же, на початку послання, сказано: «Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса» (Флп. 1:6).

Господь уже робить Свою роботу в наших серцях. Виконуйте зі страхом і тремтінням те спасіння, яке Господь творить у вас, пам’ятаючи, що навіть у цьому немає нашої заслуги, бо це Бог дає і бажання, і діяння за Своєю доброю волею.

Нехай Господь благословить кожного з нас, щоб ми, ідучи за Господом, посеред шляху двох братів обирали шлях Третього — Того Сина, Який пройшов цей шлях для нас і заради нас. І Який Духом Святим дає силу виконувати Його волю.

Амінь.