Одяг, який дає Цар

Проповідь на Матвія 22:1–14 · 11 жовтня 2026 року · Proper 23 (28), рік А
Читання дня: Ісаї 25:1–9; Псалом 22 (23); Филип’ян 4:1–9; Матвія 22:1–14

---

Пригадайте, як колись в українських традиціях запрошували на весілля. Люди старшого віку, мабуть, розкажуть про це краще, особливо ті, хто виріс у селі. Молода з молодим і дружбами йшли з хлібом до тих, кого хотіли бачити на весіллі, і кланялися: «Тату, мамо, ми вас просимо». Для людини це була особлива честь. Тепер усе простіше: надіслав повідомлення, а хто постарався більше, той замовив запрошувальні листівки. А колись приходили особисто, з хлібом. Тому якщо людина відмовлялася прийти, це сприймали як неповагу до родини і навіть як образу. До тебе прийшли в дім, тебе запросили особисто, а ти відмовився.

Притча, яку сьогодні розповідає Ісус, якраз про це. Цар справляє весілля для свого сина і запрошує гостей. Люди відреагували на запрошення по-різному: хтось прийшов, хтось відмовився, а хтось прийшов не в тому одязі. І наслідок у кожного був свій.

Роздумуючи над цією притчею, я бачу, що вона ставить два запитання кожному з нас у цьому залі, і мені в першу чергу. Чи відгукнувся я на запрошення Царя? І в чому я стою перед Ним, у якому одязі?

Цар кличе, а запрошені зайняті

Ця притча може здатися незрозумілою і навіть жорстокою, особливо її кінцівка. Тому важливо пам’ятати, де й коли Христос її розповідає. Це одна з трьох притч, які Він сказав у храмі наступного дня після того, як в’їхав в Єрусалим на ослі. Первосвященики й старші народу щойно запитали Його: «Якою Ти владою чиниш оце?» (Мт. 21:23).

Останніми неділями ми роздумували над двома попередніми притчами. У першій батько посилає двох синів до виноградника. Один відповів: «Готовий, панотче», але не пішов. Інший спершу збунтувався, а потім усе ж послухався. У другій притчі господар посилає до виноградарів свого сина, і це вже пряма алюзія на Христа. Але виноградарі сказали: «Це спадкоємець; ходім, замордуймо його», і, «схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили» (Мт. 21:38–39).

Сьогоднішня притча знову про Сина. Для того Сина, якого хотіли вбити, Цар справляє весілля. Він посилає слуг до конкретних людей, до запрошених, і кличе їх. Ті просто знехтували запрошенням. Цар посилає слуг удруге до тих самих людей: «Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, — і все готове. Ідіть на весілля!» (Мт. 22:4). І люди знову відмовляються.

Зверніть увагу: вони навіть не бунтують проти царя. Вони не кажуть, що не хочуть бути в його домі. Думаю, якби будь-хто з нас отримав запрошення на весілля в родині президента, ми вважали б це величезною честю й навряд чи знехтували б ним. А ці люди кажуть, що мають свої справи: «той на поле своє, а той на свій торг» (Мт. 22:5). А когось настільки роздратувало, що цар знову прислав слуг, що вони схопили їх і вбили. Уявіть собі: цар кличе на весілля, а у відповідь отримує жорстокість і вбивство.

Куди кличе Цар?

Пророк Ісая за сімсот років до цієї притчі гарно зобразив свято, на яке кличе Цар: «І вчинить Господь Саваот на горі цій гостину з страв ситих, гостину із вин молодих… І Він на горі цій понищить заслону, заслону над усіма народами, та покриття, що розтягнене над усіма людами. Смерть знищена буде назавжди, і витре сльозу Господь Бог із обличчя усякого» (Іс. 25:6–8).

Отже, це весілля не просто святковий обід. Це образ спасіння, до якого Бог кликав Свій народ. А народ відкидав Його знову і знову: пророків, які приносили це запрошення, били, а безліч закликів просто пропускали повз вуха й жили своїм життям.

Образ весілля як спасіння є не лише в Ісаї та інших пророків. Ми зустрічаємо його і в Об’явленні, де Церква постає нареченою, зодягненою в біле, а Христос є Нареченим, тим самим Сином, для якого справляють весілля: «бо весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала! І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон, бо вісон — то праведність святих» (Об. 19:7–8).

Не лише про Ізраїль

Ця притча не лише про Ізраїль. Вона про нас із вами сьогодні. Як ми відгукуємося, коли Господь кличе нас до Себе? Часто ми легковажимо Його покликом, а потім звинувачуємо Бога: Він не такий, Він занадто суворий, занадто вимогливий. Коли чуємо про суд, кажемо: «Бог є любов, Він не може судити». І знову робимо Бога винним.

Наша реформатська Церква дуже тверезо сповідує, що Бога не можна звинувачувати, коли Він кличе, а люди відкидають Його поклик. У Канонах Дортського синоду написано: «У тому, що чимало з покликаних через служіння Євангелії не приходять до навернення, не слід звинувачувати ні Євангелію, ні Христа, якого вона представляє, ні Бога, який через Євангелію кличе людей… Ще дехто заглушує насіння Слова клопотами цього віку та оманою багатства, тож воно не дає свого плоду» (Канони Дорту, III/IV, ст. 9).

Цар посилав слуг не до чужих, а до своїх. І чи не такими часто буваємо ми?

Колись на Духовній раді нашого міста зібралися представники всіх церков, і ми задали собі запитання: скільки людей у Дунаївцях справді щонеділі приходять на богослужіння? Кожен назвав приблизну кількість у своїй церкві, і вийшло десь 10–12% мешканців. Хоча християнами вважає себе більшість. Є навіть такий вислів: «приносні християни». Спершу їх принесли до церкви, щоб охрестити, а вдруге принесуть, коли ховатимуть.

Господь кличе Свій народ. А ми відповідаємо: «Сьогодні неділя, у мене справи. Тиждень був важкий, це мій єдиний вихідний. У мене бізнес, багато роботи, колись потім прийду до Бога». Навіть ми, християни, які щонеділі в церкві, часто не залишаємо свої «поля» за стінами цього залу. Ми думаємо про справи і поглядаємо на годинник, бо вже маємо плани на після служіння.

Цар кличе нас на Своє свято, на Свою гостину. Як ми відгукуємося?

Злих і добрих: запрошення з роздоріжжя

Цар не скасував весілля, коли запрошені не прийшли. Він не переніс його на час, коли гостям буде зручніше. Він справив гостину того дня, коли сам захотів. Апостол каже: «Ось тепер час приємний, ось тепер день спасіння!» (2 Кор. 6:2). Сьогодні той день, коли Господь кличе нас на Свою гостину.

Що робить цар, коли ті, кого він хотів бачити, відмовилися? Він не сідає за порожній стіл. Він каже слугам: «Тож підіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, — кличте їх на весілля» (Мт. 22:9). Бо це свято.

Роздоріжжя — це місце, де завжди багато чужих людей: одні заходять у місто, інші виходять із нього. Саме там зазвичай сиділи бідні й просили милостиню. Це були люди, які ніколи не мріяли потрапити до царського палацу, тим більше на таку гостину. А слуги «зібрали всіх, кого тільки спіткали, — злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась» (Мт. 22:10).

Тут фактично збувається те, що Ісая бачив за сімсот років: коли Божий народ відкидав Божі заклики, Господь запросив на гостину всі народи й зняв заслону, що лежала над ними. На весілля Агнця, на весілля Сина, покликали язичників. А Ізраїль, народ за плоттю, відкинув Божий заклик і вже за кілька днів мав розіп’ясти того самого Сина, для якого Цар готував весілля.

Те саме стосується і нас. Як Господь це робить? Через тих самих слуг, яких посилають на роздоріжжя кликати сторонніх і чужих. Наш катехізис чітко говорить про це в 84-му питанні: «Згідно із заповіддю Христа, Царство Небесне відкрите через оголошення та публічне проголошення вірним, усім і кожному: коли вони приймають Євангельську обітницю у справжній вірі, Бог, зважаючи на заслуги Христа, справді прощає всі їхні гріхи» (Гейдельберзький катехізис, П. 84).

Усім і кожному, хто відгукується на цей заклик, Бог по-справжньому прощає гріхи. Повністю. Усі.

Часто питають: «Які саме гріхи Бог мені простив? Тільки ті, що були до покаяння, до того, як я увірував?» Подумайте: жертву Христа принесли дві тисячі років тому. Коли Христос помирав на хресті, усі ваші гріхи ще були в майбутньому. Він помер не лише за гріхи нашого старого життя, а за всі наші гріхи. І коли Він кличе нас до Себе, Він кличе по-справжньому, щоб очистити і простити.

Ніхто не приходив із рекомендаційними листами

У тому залі, як ми читаємо, були «злі й добрі». Ніхто не прийшов на весілля з рекомендаційними листами, і назвати цих людей гідними було не можна.

До речі, у посланні до Филип’ян, яке ми сьогодні чули, апостол Павло згадує Еводію і Синтихію. Це дві побожні жінки, сестри в церкві, які знали Господа, але не могли між собою порозумітися. Павло пише: «Благаю Еводію, благаю й Синтихію — думати однаково в Господі» (Фил. 4:2). І тут же додає, що їхні імена «записані в Книзі Життя» (Фил. 4:3). Вони вже були гостями на цьому бенкеті, але ще вчилися жити разом, як одна громада.

Можливо, дивлячись на своє життя, ви думаєте: «Я недостойний бути запрошеним на цей бенкет. Я пам’ятаю своє минуле і бачу свої недоліки зараз». Але Господь запрошує не тому, що ми гідні, а тому, що Син заплатив за нас велику ціну.

А буває і навпаки. Ми, християни, які щонеділі в церкві, дивимося на іншу людину й думаємо: «А що вона тут робить? Ми ж знаємо її життя і її вчинки». І ставимося до неї з осудом. Перш ніж когось осуджувати, згадайте, звідки покликали вас. Хіба не з того самого роздоріжжя? Якщо Господь удостоїв вас бути серед гостей, чому ви думаєте, що Він не може виявити милість до інших?

«Як ти, друже, ввійшов сюди?»

А далі в притчі йде найважча частина: «Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного» (Мт. 22:11).

Уявіть ситуацію. Бідні люди йшли у своїх справах і зовсім не збиралися на весілля. Їх запросили. І серед усіх гостей цар бачить одного чоловіка не у весільному одязі. Цар питає: «Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав (Мт. 22:12).

Зверніть увагу на слово «друже». В Євангелії від Матвія Христос вживає його лише тричі. Уперше ми чули його кілька тижнів тому: так господар виноградника звертається до робітника, який нарікав на його щедрість, коли той заплатив однаково і тим, хто працював годину, і тим, хто працював цілий день: «Не кривджу я, друже, тебе» (Мт. 20:13). Удруге — у сьогоднішній притчі. А втретє Христос звертається так до Юди в Гефсиманії: «Чого, друже, прийшов ти?» (Мт. 26:50).

Три випадки, і щоразу це люди, які перебувають поруч із господарем, із царем, але насправді далекі від нього й відділені від нього. Юда теж був поруч зі своїм Царем, їв із Ним хліб, але серцем був далеко.

Фіґове листя і шкіряний одяг

Отже, царська, весільна трапеза. І в одного з гостей немає одягу, у якому він мав право тут перебувати. Що ж це за одяг? Чому Господь обирає саме таку аналогію і що хоче сказати слухачам?

Щоб зрозуміти, повернімося до самого початку, до гріхопадіння. До нього Адам і Єва «були нагі обоє… і вони не соромились» (Бут. 2:25). А щойно вони згрішили, то побачили свою наготу, злякалися і «зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі» (Бут. 3:7). Та коли Господь знайшов їх, Він не залишив їх у тому одязі, перш ніж вигнати з раю: «І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу шкуряну — і зодягнув їх» (Бут. 3:21).

Це перший випадок, коли Господь одягає людину у Свій одяг. Людина зшила собі лахміття з листя, а Господь дає новий одяг, і дає його ціною життя. Звідки взялася шкіра? Щоб прикрити людську наготу, мала загинути тварина.

Наше Бельгійське віровизнання згадує цю історію, коли говорить про виправдання вірою в Христа: «Цього достатньо, щоб покрити всі наші гріхи і зробити нас впевненими, звільнивши сумління від боязкості, страху і жаху… щоб не вподібнюватись до праотця нашого, Адама, який, намагаючись вкрити себе фіґовим листям, тремтів зо страху» (Бельгійське віровизнання, ст. 23).

Наш власний одяг і є тим фіґовим листям. Це наші спроби заслужити Божу милість власними ділами, наша самоправедність. Ісая каже: «а вся праведність наша — немов поплямована місячним одіж» (Іс. 64:6).

Образ одягу дуже часто зустрічається і в Старому, і в Новому Завіті. Пригадайте пророка Захарію: первосвященик стоїть перед ангелом у брудній одежі, і Господь наказує: «Здійміть з нього цю брудну одежу!» А потім каже йому: «Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні» (Зах. 3:4).

Людський одяг — це наше життя й наша душа, заплямовані гріхом, а також бажання власними силами виправдатися перед Богом і заслужити Його милість. Весільний одяг, Христів одяг, зовсім інший. У Новому Завіті ми постійно чуємо заклик зодягтися в Христа (Рим. 13:14; Гал. 3:27). Це і є новий одяг праведності, який Господь дає кожному з нас через Свою жертву.

Халат при вході до реанімації

Може виникнути запитання: чи справедливо вчинив цар із тим чоловіком? Його покликали з роздоріжжя, а відповідного одягу в нього не було. Можливо, він був бідним.

Але весільний одяг у притчі не можна купити чи пошити. Жан Кальвін ставить те саме запитання і відповідає: кого Господь запрошує, того Він водночас і зодягає. Найпевніше, той чоловік просто відмовився від одягу, який йому дали. Він сидів серед гостей, але був одягнений не так, як належало.

Думаю, багатьом із нас доводилося бувати в реанімації або хоча б провідувати там когось. Туди просто так не зайдеш. Можна прийти з дому в найкращому одязі, щойно випраному, ідеально чистому, але в ньому вас не пустять. Вам дадуть відповідний одяг: білий халат і бахіли. Тільки тоді ви зможете увійти. Чому? Бо там усе має бути стерильним. Такі правила цього місця.

Той чоловік прийшов на весілля царського сина. Йому пропонували весільний одяг, цар хотів його зодягнути, але він відмовився. Він хотів зайти у своєму одязі, на свято царя на власних умовах і за власними бажаннями. Він був серед гостей, але його вигнали.

Білі шати не для городу

Хтось може подумати, що одяг праведності, який ми маємо у Христі, — це лише статус: Господь просто проголошує нас праведними через Христа. Але апостол Павло постійно закликає зодягатися в Христа. І це не разова дія в момент спасіння, а щоденне перебування у Христі. Якщо Господь зодягнув вас у Свій одяг праведності, ваше щоденне життя має відповідати цьому одягу. Адже в білих шатах ніхто не піде копати город, правда?

Яким має бути щоденне життя людини, яку Господь зодягнув у весільний одяг, гарно описує апостол Павло: «Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте! Ваша лагідність хай буде відома всім людям. Господь близько! Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі. Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, — думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили, — робіть те!» (Фил. 4:4–9).

Це не один день на весіллі. Це все життя, присвячене Богові. Хто зодягнений в одяг Христової праведності, той і на роботі поводиться чесно. У стосунках із ближніми він намагається бути милосердним. Як ті дві сестри з Филип, він шукає примирення з тими, на кого ображається вже роками. Він щодня служить Богові тими дарами, які отримав. І все це не для того, щоб заслужити одяг, а тому, що він уже в нього зодягнений.

За Господнім столом

Особливо це стосується Господнього столу. У нас Господня вечеря буває щонеділі.

У багатьох євангельських традиціях є практика самовипробування: якщо ти гідний, можеш приступати до Вечері, а якщо відчуваєш себе негідним, утримайся. Для мене це завжди було проблемою, бо я завжди відчуваю себе негідним. Мені дуже подобається, як про це говорить наш катехізис. Хто може приступати до Вечері? «Ті, хто через власні гріхи собою невдоволені, але, незважаючи на це, вірять, що їх гріхи прощено, а залишки немочі покрито стражданнями та смертю Христа» (Гейдельберзький катехізис, П. 81).

На вечерю Агнця, вечерю Сина, приходять не ті, хто гідний, а ті, кого запросили й зодягнули у весільний одяг. До Господнього столу приступають не ті, хто вважає себе досконалим, безгрішним і гідним. Приступають ті, хто бачить свій гріх, кого цей гріх турбує, але хто вірить, що Господь його простив. Вони йдуть до столу, як по ліки, щоб отримати силу йти за Христом.

Покривало буде знято

Дорогі брати і сестри, пригадайте слова Ісаї про те, що Бог «понищить заслону… та покриття, що розтягнене над усіма людами». Що це за покриття? Це покривало, яким накривали тіла померлих. Воно розтягнене над усіма людьми. Але Господь кличе на бенкет, де смерть буде переможена, а кожна сльоза витерта. Те, що лежить над усіма народами, Він знімає через Христа.

Ми живемо в такий час, коли надто добре знаємо, що таке це жалобне покривало. Надто багато людей гине, надто багато страждань. Але Бог обіцяє: прийде час, коли не буде війни, сліз і плачу. Господь зодягне Своїх у весільний одяг, «смерть знищена буде назавжди, і витре сльозу Господь Бог із обличчя усякого» (Іс. 25:8). Ось те весілля, той бенкет, на який Господь кличе нас.

Син, з якого зняли одяг

Як це можливо? Повернімося ще раз до одягу і пригадаймо Голгофу.

Син, для якого Цар готував це свято, був схоплений тими, до кого Його послали кликати на весілля. З Нього зняли одяг, і Він стояв нагий перед людьми, а на Його одяг кидали жереб (Мт. 27:35). Він стояв нагий, щоб ми не залишилися нагими перед Богом.

Свій одяг, який із Нього зірвали, Він фактично віддав, щоб зодягнути нас у новий, весільний одяг, одяг Своєї праведності. Як каже апостол Павло: «Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім!» (2 Кор. 5:21). Ось чому ми можемо носити весільний одяг: Син зняв Свій одяг, постраждав і пролив Свою кров, щоб зодягнути нас у праведність Христа.

Я знаю, що нам зараз нелегко. У кожного свої випробування. У багатьох через цю війну в серці накопичилося чимало гніву, навіть ненависті до тих «добрих сусідів», які прийшли на нашу землю. Через ці обставини ми не завжди справляємося зі своїми емоціями. Але пам’ятаймо, що ми зодягнені в Христа. І право бути на весільній вечері нам дає не наше лахміття з фіґового листя, а одяг, який Господь дав нам у Христі. Тож тримаймося Христа, хоч як нам важко. Господь близько, як каже апостол Павло.

Цар прийшов подивитися на Своїх гостей, і я вірю, що сьогодні Він серед нас. Він уже приготував для нас трапезу: не лише ту, що стоїть тут на столі, а й вічну. Як ми проголошували сьогодні в псалмі: «Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!» (Пс. 22(23):6).

Тому для нас така велика втіха в тому, з чого починається Гейдельберзький катехізис. Що є нашою єдиною втіхою в житті та в смерті? «Те, що я не належу самому собі, а тілом та душею, у житті та в смерті, належу моєму вірному Спасителю, Ісусу Христу. Своєю дорогоцінною Кров’ю Він сповна заплатив за всі мої гріхи» (Гейдельберзький катехізис, П. 1).

Ось наш весільний одяг: Христос, Якому ми належимо.

І в той день, коли Цар прийде подивитися на гостей, Його народ уже не мовчатиме від сорому, а скаже разом з Ісаєю: «Це наш Бог, що на Нього ми мали надію — і Він спас нас! Це Господь, що на Нього ми мали надію, — тішмося ж ми та радіймо спасінням Його!» (Іс. 25:9).

Амінь.